Україна, Польща і Росія. «Волинська різанина» як політична технологія
У 2013 році тему «волинської різанини» почали активно використовувати російські пропагандисти. В Україні великим спеціалістом з цих питань став скандальний проросійський політик, українофоб Колесніченко
Нині в Польщі маємо черговий раунд розкрутки теми «волинської різанини». У нас же наївно вважають, ніби це складне питання. Мовляв, воно потребує вивчення, тут необхідний діалог із польськими фахівцями тощо. Хоча насправді документальних матеріалів і свідчень «усної історії» достатньо, аби відносно об’єктивно реконструювати ці події. При цьому не помічається, що «волинська різанина» в Польщі не стільки історична, як політична проблема.
Ця тема не порушувалася ні в «народній Польщі», ні в СРСР – хоча і там, і там комуністичні пропагандисти скурпульозно вишукували «злочини» українських націоналістів. Однак волинські події 1943 року вони намагалися не чіпати. Чому? Бо після війни (багато ж свідків ще жило) було добре відомо, що волинські поляки в 1943 року пішли працювати в німецьку поліцію й активно співробітничали з нацистами, воюючи проти УПА. Концентруватись на цьому польським комуністичним пропагандистам було незручно. Як і пропагандистам радянським. Адже волинські події 1943 року свідчили, що УПА, воюючи з польськими колаборантами, воювала й з німецькими нацистами. А це не вкладалося в пропагандистську схему про прислужництво українських націоналістів «німецьким фашистам». Не особливо порушувала тему волинських подій 1943 року і польська політична еміграція. Зрештою, серед неї набули поширення ідеї Єжи Гедройца, який закликав до порозуміння поляків і українців.
У перші роки існування «некомуністичної Польщі» тема волинських подій 1943 року теж особливо не порушувалася. Принаймні в 1993 році ніхто там широко не відзначав 50-і роковини цієї події. Не відзначалося й 55-і роковини. Але в кінці 90-х ця тема почала розкручуватися – коли свідків тих далеких подій практично не залишилося. У той час президентом Польщі був колишній комуніст Олександр Кваснєвський. Тоді «волинська різанина» фактично стала елементом польської державної політики. До речі, до того часу цей термін майже не фігурував.
«Волинська різанина» від Олександра Кваснєвського?
У Польщі знайшлися інституції, в тому числі й державні, які надавали моральну й матеріальну підтримку тим, хто порушував питання «волинської різанини». Почалися з’являтися різні «дослідження», де йшлося про звірства українських націоналістів щодо польського населення Волині. При цьому маємо просто вражаючі паралелі з радянською пропагандою.
Для чого «волинська різанина» потрібна була Олександру Кваснєвському і його посткомуністичній команді? Йому необхідно було себе позиціонувати як патріота. Але патріотичний дискурс поляків є переважно актикомуністичний. Апелювати посткомуністу до антикомуністичних символів та ідей було незручно. Звернення до теми «волинської різанини», яка не мала антикомуністичного підтексту, видавалося виграшним. Звісно, при цьому факт співробітництва волинських поляків із німецькою окупаційною владою «забувався». З допомогою теми «волинської різанини» можна було маніпулювати патріотичними почуттями поляків і заробляти політичні дивіденди. Водночас ця тема відволікала увагу від минулих злочинів польських комуністів, у тому числі тих, які були здійснені щодо українського населення.
За часів президентства Кваснєвського було організоване в Польщі широкомасштабне відзначення 60-ліття «волинської різанини». «Окрасою» цього стало «взаємне покаяння», яке здійснили керівники України й Польщі. Було сказано багато гарних і нібито правильних слів президентами й парламентарями двох країн. Але слова словами. Не менш важливий контекст. А виглядало (принаймні в очах поляків) все так, ніби Кваснєвський «змусив» українців каятись.
Примирення чи культивування ненависті
Здавалось, «взаємне покаяння» мало б припинити розкручування теми «волинської різанини». Але вона не зникла в польському політичному дискурсі. Зрештою, чого мала зникати? Адже її з дослідницької проблеми, яка мала цікавити істориків, перетворили в проблему медійну. «Волинську різанину» широко обговорювали в польських засобах масової інформації. Її використовували політичні діячі, доводячи свій патріотизм. Спеціально нав’язувалася думка, що українці «недостатньо покаялися».
За часів президентства Лєха Качинського, який займав праві позиції і якому не було потреби доводити свій патріотизм з допомогою теми «волинської різанини», вона, схоже, почала затухати. Так, 65-і роковини цієї події відзначалася в Польщі досить скромно. Качинський фактично не брав участь у відзначенні, що навіть обурювало «кресов’яків». Але після трагічної загибелі в 2010 році цього президента, ліберальні політики, які опинилися при владі, знову взялися за цю тему. З великим розголосом відзначалися 70-і роковини. Тоді ж, у 2013 році, тему «волинської різанини» почали активно використовувати російські пропагандисти. Наприклад, в Україні великим спеціалістом з цих питань став скандальний проросійський політик, українофоб Вадим Колесніченко.
Сьогодні в Росії друкують різного роду «науково»-пропагандистські публікації про «волинську різанину». Для чого це робиться – зрозуміло. Щоб вбити клин у польсько-українські відносини.
Нині ж польська Селянська партія запропонувала встановити 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на «східних кресах» ІІ Речі Посполитої. Відповідний законопроект вона подала в польський Сейм. Варто нагадати, що ця партія була сателітом Польської об’єднаної робітничої партії, власне правлячої комуністичної, в часи «народної» Польщі. Є всі підстави вважати її посткомуністичною. До речі, члени Селянської партії зайняли євроскептичну позицію при вступі Польщі в Євросоюз. Ця партія давно маніпулює темою «волинської різанини», вимагаючи визнати цю подію геноцидом польського народу.
На жаль, на сьогоднішній день у Польщі тема «волинської різанини», яка пропагувалася посткомуністичними силами не без підтримки сил проросійських, стала помітним елементом символічного світу «свідомого поляка», якому про цю подію розказують мас-медіа й політики. В таких умовах не дивно, що, окрім Селянської партії, до Сейму подали свої проекти про відзначення Дня «волинської різанини» партії «Кукіз’15» і «Право та справедливість». Треба ж підтримувати реноме патріотичних сил!
Інша річ, чого вартий такий патріотизм? Спекулювання на темі «волинської різанини», яка часто демонізується й міфологізується, сприяє культивуванню антиукраїнських настроїв. Одна термінологія для позначення подій чого вартує! І робиться все це під лицемірними заявами про українсько-польське «порозуміння». До чого таке «порозуміння» може довести – здогадатися неважко. Виграє, як завжди, третя сила. На цей раз – російська.
Тут мимоволі пригадуються слова одного наполеонівського адмірала, сказані на адресу роялістів, а потім повторені (правда, в іншому контексті) відомим польським письменником Ярославом Івашкевичем. Звучали вони так: «Нічого не забули і нічого не навчилися». Якраз про нинішню ситуацію з «волинською різаниною»!
Петро Кралюк – проректор Острозької академії, Радіо Свобода
Нині в Польщі маємо черговий раунд розкрутки теми «волинської різанини». У нас же наївно вважають, ніби це складне питання. Мовляв, воно потребує вивчення, тут необхідний діалог із польськими фахівцями тощо. Хоча насправді документальних матеріалів і свідчень «усної історії» достатньо, аби відносно об’єктивно реконструювати ці події. При цьому не помічається, що «волинська різанина» в Польщі не стільки історична, як політична проблема.
Ця тема не порушувалася ні в «народній Польщі», ні в СРСР – хоча і там, і там комуністичні пропагандисти скурпульозно вишукували «злочини» українських націоналістів. Однак волинські події 1943 року вони намагалися не чіпати. Чому? Бо після війни (багато ж свідків ще жило) було добре відомо, що волинські поляки в 1943 року пішли працювати в німецьку поліцію й активно співробітничали з нацистами, воюючи проти УПА. Концентруватись на цьому польським комуністичним пропагандистам було незручно. Як і пропагандистам радянським. Адже волинські події 1943 року свідчили, що УПА, воюючи з польськими колаборантами, воювала й з німецькими нацистами. А це не вкладалося в пропагандистську схему про прислужництво українських націоналістів «німецьким фашистам». Не особливо порушувала тему волинських подій 1943 року і польська політична еміграція. Зрештою, серед неї набули поширення ідеї Єжи Гедройца, який закликав до порозуміння поляків і українців.
У перші роки існування «некомуністичної Польщі» тема волинських подій 1943 року теж особливо не порушувалася. Принаймні в 1993 році ніхто там широко не відзначав 50-і роковини цієї події. Не відзначалося й 55-і роковини. Але в кінці 90-х ця тема почала розкручуватися – коли свідків тих далеких подій практично не залишилося. У той час президентом Польщі був колишній комуніст Олександр Кваснєвський. Тоді «волинська різанина» фактично стала елементом польської державної політики. До речі, до того часу цей термін майже не фігурував.
«Волинська різанина» від Олександра Кваснєвського?
У Польщі знайшлися інституції, в тому числі й державні, які надавали моральну й матеріальну підтримку тим, хто порушував питання «волинської різанини». Почалися з’являтися різні «дослідження», де йшлося про звірства українських націоналістів щодо польського населення Волині. При цьому маємо просто вражаючі паралелі з радянською пропагандою.
Для чого «волинська різанина» потрібна була Олександру Кваснєвському і його посткомуністичній команді? Йому необхідно було себе позиціонувати як патріота. Але патріотичний дискурс поляків є переважно актикомуністичний. Апелювати посткомуністу до антикомуністичних символів та ідей було незручно. Звернення до теми «волинської різанини», яка не мала антикомуністичного підтексту, видавалося виграшним. Звісно, при цьому факт співробітництва волинських поляків із німецькою окупаційною владою «забувався». З допомогою теми «волинської різанини» можна було маніпулювати патріотичними почуттями поляків і заробляти політичні дивіденди. Водночас ця тема відволікала увагу від минулих злочинів польських комуністів, у тому числі тих, які були здійснені щодо українського населення.
За часів президентства Кваснєвського було організоване в Польщі широкомасштабне відзначення 60-ліття «волинської різанини». «Окрасою» цього стало «взаємне покаяння», яке здійснили керівники України й Польщі. Було сказано багато гарних і нібито правильних слів президентами й парламентарями двох країн. Але слова словами. Не менш важливий контекст. А виглядало (принаймні в очах поляків) все так, ніби Кваснєвський «змусив» українців каятись.
Примирення чи культивування ненависті
Здавалось, «взаємне покаяння» мало б припинити розкручування теми «волинської різанини». Але вона не зникла в польському політичному дискурсі. Зрештою, чого мала зникати? Адже її з дослідницької проблеми, яка мала цікавити істориків, перетворили в проблему медійну. «Волинську різанину» широко обговорювали в польських засобах масової інформації. Її використовували політичні діячі, доводячи свій патріотизм. Спеціально нав’язувалася думка, що українці «недостатньо покаялися».
За часів президентства Лєха Качинського, який займав праві позиції і якому не було потреби доводити свій патріотизм з допомогою теми «волинської різанини», вона, схоже, почала затухати. Так, 65-і роковини цієї події відзначалася в Польщі досить скромно. Качинський фактично не брав участь у відзначенні, що навіть обурювало «кресов’яків». Але після трагічної загибелі в 2010 році цього президента, ліберальні політики, які опинилися при владі, знову взялися за цю тему. З великим розголосом відзначалися 70-і роковини. Тоді ж, у 2013 році, тему «волинської різанини» почали активно використовувати російські пропагандисти. Наприклад, в Україні великим спеціалістом з цих питань став скандальний проросійський політик, українофоб Вадим Колесніченко.
Сьогодні в Росії друкують різного роду «науково»-пропагандистські публікації про «волинську різанину». Для чого це робиться – зрозуміло. Щоб вбити клин у польсько-українські відносини.
Нині ж польська Селянська партія запропонувала встановити 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на «східних кресах» ІІ Речі Посполитої. Відповідний законопроект вона подала в польський Сейм. Варто нагадати, що ця партія була сателітом Польської об’єднаної робітничої партії, власне правлячої комуністичної, в часи «народної» Польщі. Є всі підстави вважати її посткомуністичною. До речі, члени Селянської партії зайняли євроскептичну позицію при вступі Польщі в Євросоюз. Ця партія давно маніпулює темою «волинської різанини», вимагаючи визнати цю подію геноцидом польського народу.
На жаль, на сьогоднішній день у Польщі тема «волинської різанини», яка пропагувалася посткомуністичними силами не без підтримки сил проросійських, стала помітним елементом символічного світу «свідомого поляка», якому про цю подію розказують мас-медіа й політики. В таких умовах не дивно, що, окрім Селянської партії, до Сейму подали свої проекти про відзначення Дня «волинської різанини» партії «Кукіз’15» і «Право та справедливість». Треба ж підтримувати реноме патріотичних сил!
Інша річ, чого вартий такий патріотизм? Спекулювання на темі «волинської різанини», яка часто демонізується й міфологізується, сприяє культивуванню антиукраїнських настроїв. Одна термінологія для позначення подій чого вартує! І робиться все це під лицемірними заявами про українсько-польське «порозуміння». До чого таке «порозуміння» може довести – здогадатися неважко. Виграє, як завжди, третя сила. На цей раз – російська.
Тут мимоволі пригадуються слова одного наполеонівського адмірала, сказані на адресу роялістів, а потім повторені (правда, в іншому контексті) відомим польським письменником Ярославом Івашкевичем. Звучали вони так: «Нічого не забули і нічого не навчилися». Якраз про нинішню ситуацію з «волинською різаниною»!
Петро Кралюк – проректор Острозької академії, Радіо Свобода
Теґі:
