В Україні — торжество демократії. Принаймні, до такого висновку спонукають бравурні рапорти євродепутатів, котрі не натішаться прозорістю і демократичністю наших виборів.
Що ж, ситій Європі не осягнути глибин української ментальности. Німцеві, розчуленому тутешньою телевізійною демократією, ніяк, сердезі, не збагнути таємниць загадкової слов’янської душі.
Насправді, як засвідчують численні повідомлення з виборчих дільниць, нинішні вибори були брудними і в багатьох випадках зафіксовано порушення. Зрештою, іншого ми й не чекали, адже на кін поставлено дуже багато. Це в тій?таки ситій Європі особливого значення не має, хто переможе — шлях розвитку визначений попередніми століттями суспільного розвитку. У нас же кожні вибори — як бій останній і рішучий. Тим більше після того, як створено прецедент: садити до в’язниці попередників і реквізувати майно та активи.
Хоча, з іншого боку: а хто бореться? Наскільки, власне, УКРАЇНСЬКИМИ і ДЕМОКРАТИЧНИМИ є сили, котрі змагаються із партією влади? Наскільки підпорядкованими є їхні партійні і корпоративні мотивації інтересам НАЦІЇ і ДЕРЖАВИ? Наскільки ЧЕСНИМИ — перед Богом і перед людьми — є політики, котрі позиціонують себе як опозиція?..
Втім, можливо, чистоплюйствувати зайве в ситуації, коли тьма огортає країну, а пролетарські інстинкти запльованих єнакіївських підворітень і понятійні закони общака стають державною ідеологією?
«Там розберемося». Головне — «зупинити їх». Так заспокоюють себе ті, хто розуміє ситуацію і може передбачити.
А ви впевнені, що «там» буде ліпше?..
Безперечно, переможець виборів був прогнозований. Хоча є очевидним: перемога дісталась Партії регіонів нелегко. Електоральні загравання з «масами» (пенсійна псевдореформа, дрібні соціальні «понти», вітіна тисяча тощо) не дуже й допомогли. «Пересічний» виборець на своїй шкурі відчуває різницю між власною «стабільністю» ледве зводити кінці з кінцями, і стабільністю ненависних йому держиморд гребти мільярди.
Підтримка партії «донецьких» виявилась би ще меншою, якби було сформульовано і чітко запропоновано альтернативу. Біда української політики ще й у тому, що в опозиції немає чітко означеного лідера, котрий би стояв на національних позиціях.
Хтось скаже, що такий лідер є, і сидить він у тюрмі, і вийде на свободу, і, подібно до Нельсона Мандели, колись стане президентом.
Може, й стане. Хоча малоймовірно.
Проте не всі в цій країні втратили розум і пам’ять. Є люди, котрі пам’ятають багатогодинні нічні сеанси тет-а-тет цієї дами з Путіним, і її огидні підхіхікування з нічним візаві, і полохливу мовчанку під час російсько-грузинської війни, і неприйняття курсу на вступ до НАТО, і несамовите бойкотування реалізації проекту нафтогону Одеса — Броди, і готовність об’єднатися у парламенті з ПР і комуністами… Зрештою, багато ще чого можна пригадати. Проте не час.
З іншого боку, всі її теперішні політичні бой-френди аж ніяк не дотягують до рівня своєї патронеси. Навряд чи хтось із них — і навіть, здавалося б, ще донедавна найперспективніший — Яценюк — зможе вирости в національного лідера і очолити «бунт опозиції» на чергових вирішальних виборах 2015 року.
Втім, є надія, що донецький моноліт завалиться сам, розкришившись під вагою внутрішньої соціально-економічної корозії і від зовнішніх вітрів — як із заходу, так і з північного сходу. Бо апетити ростуть і там і сям.
Водночас хотілося б надіятися, що об’єднана опозиція збереже єдність рядів — на жаль, недавній парламентський досвід засвідчує, що саме в рядах БЮТу було найбільше «тушок», котрі перебігли до партії влади.
Кажуть, що головна несподіванка виборів-2012 — високий результат «Свободи». І ще кажуть, що це — результат зростання протестних настроїв. Поживемо–побачимо, як позиціонуватиме себе в парламенті ця політична сила, котра подає надії. Те ж саме можна сказати про молоду партію Віталія Кличка — фактично чистий аркуш вітчизняної політики.
Певним сюрпризом також стала кількість голосів виборців, відданих за партію «професійних захисників трудящих». Що це — ренесанс комуністичної ідеології чи мутація виборця? Можливо, це свідчить про втечу від «партії териконів» електорату з люмпенізованою свідомістю? У будь-якому разі, це — не дуже добрий знак для влади, адже відомо, що прихильники ідеології «все отнять и поделить» плодяться, як і воші, від злиднів. Тож зростання кількости послідовників Швондера у країні свідчить про поглиблення соціальної кризи. Якщо прірва між багатими і бідними у цій державі щодалі глибшає, то й надалі слід очікувати збільшення числа охочих бігати за червоними прапорами і їсти сир із безплатної мишоловки. І не гарантія, що статусний «товаріщ» Пьйотр довго триматиме їхні голодні шлунки під контролем.
Отож, за правління «донецьких» нас цілком може очікувати червоний ренесанс, але вже не під благополучним наглядом відгодованого партайгеносе, а — вуличний, стихійний, несанкціонований.
Водночас збільшуватиметься число носіїв радикальних настроїв і з протилежного політичного флангу.
Така поляризація суспільних настроїв навряд чи сприятиме «стабільності», і човен української державности розгойдуватимуть хвилі соціальних дисбалансів та мітингової демократії.
Один із тривожних сигналів, що також підтверджує зростання градуса радикалізму в суспільстві, — несподівано висока, як для клоуна-маргінала (на рівні 1?%, та ще й, здається, перемога по мажоритарному округу), електоральна підтримка темної «лічності» з вилами. Про таких здавен у народі казали: дурне, аж носом баньки дме. У селі колись таким навздогінці крутили пальцем біля скроні…
Безперечно, чи не найважчого психологічного фіаско зазнав Віктор Ющенко. Можливо, аж, нарешті, тепер екс-президент зрозуміє, що всьому — свій час, і що саме такою, на рівні 1?%, і є його справжня електоральна підтримка. Може, аж тепер Господь наверне його до богоугодної справи: хай би створив якийсь фонд і опікувався національною культурою. Адже поле тут — неоране і геть заросле бур’янами і чортополохом, і користи буде незрівнянно більше, ніж від безуспішних походів за ефемерною владою. Про політику ж хай би вже, нарешті, забув і не мучив себе і ще когось своїми маніловськими прожектами.
Зрештою, головна інтрига виборів — попереду: хто з ким і хто кого в парламенті. Чекати залишилося недовго, проте цю процедуру, імовірно, буде пролонговано принаймні до 2015 року.
Українська політична Санта-Барбара триває. Далі буде.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
Джерело: Українське слово