СИМОНЕНКО, лідер Компартії України, передрікає, що напруження в суспільстві буде посилюватися, оскільки "немає ні програм з подолання безробіття, ні програм з реального підвищення рівня життя громадян". Однак саме комуністи та їх номенклатурні нащадки, які зберегли в своїх руках владу з часів проголошення незалежності, заклали основи української бідності та сприяли перетворенню України на "заповідник" олігархів.
Всі закони, які наприймала ліва більшість з 1991 року, – до 2000 року їх нараховувалось уже близько сотні, – спрямовані проти українського виробника. Приміром, за час діяльності МОРОЗА в 1994-1998 роках, було ухвалено 69 законів соціального спрямування, фінансування яких вимагало більше 160 млрд. грн. бюджетних коштів, тоді як тогочасна економіка давала всього 27 млрд. гривен.
Саме через політику лівого популізму Україна сьогодні за статками на останньому місці в Європі, – після нас тільки Молдова. За таких умов економічну нішу для себе знайшов лише великий капітал. Але у витоків великого капіталу також були комуністи, – "червоні директори", які 1990 року сиділи у Верховній Раді потужною, пихатою, мордатою командою. Написавши "під себе" закон про приватизацію, всі вони вибилися у великі капіталісти. Цікаво, що ідеологію для українського закону було запозичено в Чехії, де через 2 роки після отримання приватизаційного ваучера відповідну частку державного майна дозволялося зробити своєю. Решту акцій можна було купити лише за гроші – через банківській кредит та сплату податків у бюджет.
В Україні ж комуністи розтягли процес ваучерної приватизації на 7 років, і, поки все не розікрали, день і ніч галасували про захист прав "трудящіхся". Врешті-решт, ваучерна приватизація перетворилася у розкрадання майна для осіб, наближених до влади, яких сьогодні називають олігархами, та "червоних директорів". Наприклад, БОЙКО, який вчора був директором заводу імені Ілліча в Маріуполі, став власником контрольного пакету акцій. Цей приклад демонструє, як працювала ваучерна приватизація в Україні.
Таким же чином, як приватизація, проводилася і земельна реформа. "Червона" парламентська більшість не підтримала пакет з 10 законів щодо земельної реформи, які підготувала опозиційна Народна Рада 1994 року, вивчивши успішний світовий досвід, – Земельний кодекс, закони про земельний банк, охорону земель, ринок земель, земельний кадастр тощо. Земельний кодекс запровадив право приватної власності аж 2000 року. Однак, в той час усі колгоспи як майнові комплекси розсипалися, бо все було розкрадено. Тепер село у нас, якщо вірити уряду, традиційно гине. В той же час, в Україну поступово заходить великий капітал у вигляді агрохолдингів, перетворюючи державу на Латинську Америку, де транснаціональні корпорації контролюють до 90% земельного фонду.
Приблизно така ж невесела картина і з малим підприємництвом. Українська влада з радянських часів і досьогодні виконує "дороговказ" ЛЕНІНА, який проголосив буржуя лютим ворогом пролетаріату. Український малий підприємець має 168 разів підписати у чиновника документи, які дозволяють займатися виробничою справою, – приміром, випікати хліб у селі. В якій ще державі таке можливо? В демократичних країнах немає дозвільної системи, а є реєстраційна, яка дозволяє робити все, що не заборонено законом. Реєструйся, плати податок, і тебе держава не чіпатиме.
В Україні точних обсягів малого підприємництва ніхто не знає, – наводяться цифри від 3 до 8%. До малого підприємця завжди ставилися, як до бідного родича, через що 5-7 мільйонів українських громадян – малих підприємців змушені блукати по світах в пошуках тимчасового заробітку. При цьому, українські заробітчани щороку надають 5-8 млрд. євро допомоги своїм сім'ям в Україні. Ці підприємці могли б працювати на Батьківщині, наповнюючи бюджет і створюючи робочі місця.
Недемократичну систему, яку було витворено за 20 років незалежності, одним махом, як думає дехто, навряд чи можна змінити. Сьогодні Україна потребує правої політики, яка об'єднає виробника та владу для створення потужної української економіки, середнього класу, малого та середнього підприємництва, захисту національного інтересу. На жаль, у суспільства немає розуміння, що саме така політика приведе економіку до швидкого одужання. Виборець досі не відрізняє одне від одного ні політичних лідерів, ні програми політичних партій, ні ідеологію.

Юрій Костенко
Джерело: Українська правда