10 лютого в Донецьку пройшли п`яті Стусівські читання, присвячені епістолярній творчості поета.
За іронією долі вони проходили в Донецькій обласній універсальній науковій бібліотеці імені Крупської, а саме ця жінка на посаді заступника народного комісару просвіти РСФРР склала перший список заборонених в СРСР книг та була одним з головних ідеологів цензури.

Кашель як супротив системі
Тепер що стосується самих читань. Найціннішим та найповажнішим був гість, який виступав першим. Євген Сверстюк є доктором філософських наук, головним редактором газети «Наша віра», це він – автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву «З приводу процесу над Погружальським». Пан Сверстюк знаходився у таборі разом із Василем Стусом, про це він і згадував сьогодні.
«… Стус не був політичним рупором. Він був далеким. Він був далеким від тих, хто епатує публіку, від таких, як Микола Холодний… Глибокі вірші Стуса були не дуже популярні серед широкої публіки, але ми всі розуміли – це справжня поезія. Самвидаву Стуса було небагато. Переважно в ньому ходив «Феномен доби» про Тичину. Інша річ – Дзюба, який зробив бомбу «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку читали всі. Тому коли нас заарештували, я навіть не зовсім був упевнений, що і Василя теж заарештували», - згадує Євген Сверстюк і далі каже вже про в`язницю.
«Багато було гнилі, несправжнього в СРСР, але тюрма була справжня, така, що кожен день організовує вам стрес. Там панувала суцільна тиша – тихі голоси тюремщиків, щоб ніхто не знав, кого ведуть до слідчого або на прогулянку. А сусід по камері – то завжди був стукач. І, незважаючи на це, ми завжди знали, що це Стуса кудись ведуть, бо він так специфічно завжди кашляв у цей момент (демонструє, як само – ред.). Коли зрідка в коридорі підіймався шум, то це найчастіше був Василь… То я, власне, певним чином хотів сказати, що Стус не був центральною фігурою і дуже не виділявся ані у них (КДБ – ред.), ані у нас (репресованих шістдесятників – ред.)… Але я хотів би повернутися до його кашлю. Коли ти весь час порушуєш цю тишу, ти йдеш на конфронтацію. Стус мав великий потенціал прямоти та сміливості, саме тому так склалася його доля», - зауважує товариш поета і продовжує:

У зуби цензору
«Листи 60-х – це не є листування. Зек пише для цензора перш за все. Стиль листів Стуса був дуже виразним. Ви спитаєте, де мої листи до Стуса. У нього є пояснення: «Я спалив усе, що було мені дороге». Листи його це імперативи того часу, думки, які ніхто не смів вимовляти він проголошував прямо цензору в зуби, тому вони часто не проходили цензуру. Його листи – це проповідь стоїцизму і нагадування про наш обов`язок. А він був репрезентантом нації», - закінчив пан Сверстюк.
Далі було ще кілька виступів, але найбільш зворушливим був зачитаний лист від колишньої однокурсниці Василя ще по Донецькому педагогічному інституту (зараз Донецький національний університет). Вона згадала, що на факультеті було дуже мало хлопців, тому всі дівчата їх добре знали. На філологічному факультеті, до речі, ситуація й досі не змінилася. Жінка згадала і про зріст поета, і про його схильність до читання, і про знання українських пісень. А потім вона зробила дещо надзвичайне – подарувала Донбаському історико-літературному музею Василя Стуса в Горлівці гобелен, що зробила своїми руками. Він називається «Квітка Стуса». Сама квітка витримана в червоно-чорних кольорах на тлі чорно-жовтих смуг, а закінчується витвір майстрині жовто-блакитною бахромою.
Варто зазначити, що зі всієї публіки, яка відвідала подію, були здебільшого літні жінки та чоловіки. Єдиним острівком молоді був чи то клас чи то група студентів, яку привела з собою чи то вчитель, чи то викладач. Молоді люди один раз навіть намагалися втекти із читань, використавши момент пожвавлення аудиторії.

Джерело: ngo.donetsk.ua