Дискусія в публічному просторі між ректором академії Митрополії МП в Україні архієпископом Сільвестром (який говорить і пише, що бути автокефальною для місцевої Церкви - це нормально, а не розкол і не зрада єдності Церкви Христової) та канцлером цієї ж Митрополії МПвУ Антонієм Паканичем і його союзниками, які відстоюють позицію, що автокефалія для УПЦ «не на часі», що це «розділення» тощо - ця дискусія свідчить, наскільки В МИНУЛОМУ живе загалом ця юрисдикція.
В суспільному просторі українства дискусія про єдність з Московією або незалежність тривала в роках 1917-18 та завершилася 4-м Універсалом Центральної Ради УНР про незалежність. А далі - лише боротьба за незалежність.
Бо ніякої форми союзу, федерації, тощо Московія не здатна мати з Україною - там всяку форму союзництва / автономії бачать лише як обгортку до цілковитої колоніальної залежності України від Кремля й повної імперської уніфікації.
В церковному середовищі питання потреби автокефалії для УПЦ було порушене тоді ж, у 1917-18 роках, і лише відсутність власної незалежної державності перешкодила його позитивному вирішенню ще в ту епоху (як вирішилося тоді, наприклад, питання з автокефалією Церкви в Польщі).
У 1990-91 роках обидві гілки Українського православʼя СОБОРНО та однозначно ствердили прагнення автокефалії як найкращого та найбільш відповідного для УПЦ устрою.
Отже нинішня дискусія «про автокефалію» в середовищі МПвУ насправді - не про автокефалію, а про те, чи Україна є незалежною державою з унікальною ідентичністю та історією (і отже таки має право на автокефалію), чи вона лише частина «святой русі», яка «тимчасово опинилася» поза межами імперської держави.
Добре, що хоч і з відставанням на три з половиною десятиліття від реального життя, але нинішня юрисдикція МПвУ розпочала хоча б говорити на ці теми.
Водночас сумнівно, що це приведе до якихось справді практичних результатів. Бо нагадує мені «демократичну платформу капеесес» (хто ще памʼятає про таке?) і бажання «строіть сациалізм с чєлавєчєскім ліцом».

Митрополит Білоцерківський Євстратій