.Хоч і червень, а не липень, але ж це Одеса.
Червоно-білі стрічки позначають території особливого болю. Хоча він увесь - особливий.
Мій район - мурашник. Люди-мурашки носять дошки, вікна, плівку, молотки, рулетки. Міряють, закривають, відрізають, багато телефонують у різні служби, замовляють вікна і заспокоюють рідних.
- Та все нормально, мам, це від нас не дуже близько, - запевняє по телефону молода білява жінка у яскравій футболці. Судячи з усього, насправді це - дуже близько. Але навіщо тривожити маму.
Вибиті шибки і червоні квіти на підвіконнях - цілі й неушкоджені дивом. Чорні сліди нічної пожежі на стінах. Бите скло, яке вже прибрали, але воно все одно визирає блискучими пазурцями зі щілинок у тротуарі.
Хтось тихенько плаче, хтось розбирає рештки балкону, хтось робить фото.
Троє загиблих, близько трьох десятків поранених. Хтось приніс загиблим квіти.
Тепло. Море виносить на одеський берег уламки чиїхось життів. Люди-мурашки вчаться жити заново і починати з нуля. Але вони ніколи не перестають любити. Бо любов не перестає.

Євгенія Генова, Одеса.