— Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав. І тим, що в гробах, життя дарував!
Андрусь зачаровано слухав спів, що лунав під куполом церкви, хоч і не розумів змісту. Той неймовірний настрій можна було відчути тільки сьогодні, тільки на Великдень. За стінами церкви народжувався день, а тут, у храмі, завершувалася літургія, що почалася темної ночі.
Андрусь пишався собою — він вистояв усю довго службу. Але тепер йому не терпілося вибігти надвір і стати кошиком. Саме він зніме з нього вишиваний рушничок, коли з’явиться панотець із кропилом. Рясні краплі свяченої води вкриють паску, яйця, ковбаску й інші смаколики, складені мамою. Від згадки про них Андрусь нетерпляче почав вовтузитися. Батько суворо глянув. Вдавано суворо — за великими вусами ховалася ледь стримувана усмішка.
***
— Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав. І тим, що в гробах, життя дарував!
Звичні з дитинства слова нині звучали незвично. Не відлунювали під куполом церкви, а розліталися простором лісової галявини. В цій службі все було незвичн: вівтар під відкритим небом, молодий панотець, який став їхнім капеланом, та й самі вони, його паства: сотня хлопців у військових одностроях. Почувалися трохи непевно, через відкладену на час літургії зброю. Незвичним був він сам — вже не Андрій, а стрілець «Вир». Хоч знайомі слова та спів повертали до життя саме Андрія. Того самого, який колись стояв коло тата в церкві, нетерпляче чекаючи, коли зможе нести кошика зі свяченим до хати.
Щасливим спогадам прийшли на зміну тривожні. Згадав батька, яким бачив його востаннє, влітку 1941-го. Впізнав його швидше за маму. Може, тому, що та не хотіла вірити, що скривавлене тіло на подвір’ї тюрми — її чоловіка. Впізнав за сивими вусами, що гордо стирчали на понівеченому до невпізнання обличчю. Хвиля ненависті, яка охопила його в ту мить, не відпускала роками. Доки не вилив її на ворога автоматною чергою в першому бою. А нині, в цей світлий день, в його серці знайшлося місце навіть для радості.
Піднесений настрій охопив усіх хлопців у сотні. Вони виявилися не лише добрими вояками, а й гарним хором. Напевно, тому, що кожен вкладав у знайомі з дитинства слова частинку щасливого минулого. Закінчили літургію впевненим:
— Христос воскрес! Воскресне Україна!
***
«Христос воскрес...».
Слова лунали лише в його голові. Губи тихо ворушилися, не в силі вичавити ані звуку.
«Із мертвих...».
Перед очима встали його мертві: ті, кого любив і оплакував, і ті, кого вбив сам, сповнений ненависті. Батько, побратими, вороги, всі прийшли до нього нині. Забрати із собою? Що ж — він готовий!
«Смертю смерть подолав...».
В його досвіді смерть долала тільки життя. Вривалась несподівано й нещадно нищила все на своєму шляху. В його житті завжди перемагала смерть. Він не мав сили повернути тих, кого вона забрала. Усе що міг — множити її, посилаючи на ворогів.
«І тим, що в гробах, життя дарував...». Сьогодні в «гробу» він сам — так називали тісний, холодний карцер зони. Його тіло після тортур лежить на мокрій цементній підлозі. Тіло, яке колись належало веселому хлопцеві Андрусю, потім завзятому стрільцеві «Виру», а нині зекові номер 65 789, розлучалося з душею. Десь там, за колючим дротом, нині Великдень, «Христос воскрес!» звучить у незакритих ще церквах. А тут, у «гробу», він, раб Божий Андрій, молиться Господу не про воскресіння, а про смерть.
***
— Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав. І тим, що в гробах життя дарував!
Дід Андрій знав, що чує ці слова востаннє.
Довге життя закінчувалося. Та він не боявся смерті, бо переміг її. Не тільки тому, що багато років тому сам повстав із «гробу», а й тому, що нині бачив: жив недарма.
— Христос воскрес! — відкрито знов лунало в церкві.
«І воскресає Україна!» — відлунювало у серці.

З книги «(Не)історичні миті».
Володимир В'ятрович