Відповідь Гундяєву: Ми не сприймаємо «словєса лукавствія»
Коментар Прес-центру Київської Патріархії щодо заяв Московського Патріарха Кирила у справі єдності Правосланої Церкви в Україні.
23 січня 2014 р. Московський Патріарх Кирил у слові після богослужіння, текст якого потім був офіційно розповсюджений, зробив низку заяв у справі єдності Православної Церкви в Україні. Прес-центр Київської Патріархії не може оцінити їх у сукупності інакше, ніж як «словєса лукавствія», тобто як лукаві та неправдиві.
Патріарх говорить: «Влада не повинна втручатися в церковні справи. Силою неможливо вирішувати церковні питання. Єдність Церкви не може бути досягнута в результаті насильницьких дій».
Але хіба не він сам неодноразово звертався до української влади з пропозиціями «подолати розкол», тобто приєднати Київський Патріархат під свою владу, саме через інструменти держави? Хіба не його підлеглі у Москві та в Україні говорили про так званий «болгарський варіант», тобто про визначення законом лише однієї легальної, офіційної Православної Церкви та конфіскацію владою храмів і майна у тих, хто до цієї Церкви не належить? Хіба не з подачі представників Московського Патріархату двічі Генеральна прокуратура України ініціювала скасування державної реєстрації Київського Патріархату?
Хіба у своїй власній совісті Патріарх Кирил не знає, як він та покійний Московський Патріарх Алексій разом зі спецслужбами у 1991-92 роках розтоптали однодушне рішення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію, організовували переворот в Українській Церкві та її розкол на так званому Харківському соборі? Хіба учасники цього так званого собору та інших подій, які привели до існуючого сумного розділення, у своїй власній совісті не знають, яку негативну роль тоді відіграли російські та укаїнські спецслужби, наповнені кадровим складом радянського КДБ? Хіба, зрештою, Патріарх Кирил та його підлеглі й досі не узгоджують свою діяльність, особливо за кордонами Росії, з відповідними «кураторами» від кремлівської влади?
Хіба не колишні генеральний прокурор Пшонка і міністр внутрішніх справ Захарченко тиснули на архієпископа Олександра (Драбинка), секретаря Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира, з метою змусити його виїхати на служіння закордон? Саме з цією метою влітку минулого року архієпископ (нині – митрополит) Олександр був фактично взятий під арешт, а міліцейський супровід постійно перебував з ним практично до останнього дня. Все це робилося з відома Патріарха Кирила з метою пришвидчити смерть неугодного Москві митрополита Володимира (бо архієпископ Олександр є відповідальним за його лікування) та забезпечити реалізацію московського сценарію обрання наступного Предстоятеля УПЦ.
Хіба це – не є втручанням влади у церковні справи і використанням для цього сили? Ці дії також є глибоко аморальні, якщо врахувати стан здоров’я митрополита Володимира і його минулі заслуги перед РПЦ.
Київський Патріархат твердо переконаний, що питання єднання Церкви повинні вирішуватися саме Церквою. Але держава повинна забезпечувати невтручання в цей процес позацерковних сил, в тому числі іноземних спецслужб та агентів впливу. Щоби не сталося так, як у 2009 р., коли після успішної першої зустрічі делегацій УПЦ КП та УПЦ МП у справі діалогу, «православний олігарх» Нусенкіс від імені Патріарха Кирила вчинив тиск, внаслідок якого ключову особу діалогу – архімандрита Кирила (Говоруна) – було фактично вислано з Києва у Москву.
Ми вже знаємо про тиск з боку певних діячів на керівництво УПЦ МП з метою змусити їх відмовитися від церковного об’єднання. Захистити Церкву від такого тиску і впливу – якраз і є прямим обов’язком держави.
Саме тому ми повністю погоджуємося з Патріархом Кирилом, який говорить: «Ніколи в історії не вдавалося силою вирішити церковні проблеми. Потрібно, щоб Церква самостійно, не спираючись ні на які зовнішні чинники, вирішувала всі ті питання, які перед нею стоять». Але ми говоримо це щиро, а Патріарх Кирил – свідомо лукавить.
«Подолання розколу завжди має йти шляхом повернення до канонічних принципів церковного буття. Тільки така єдність буде міцною і спасенною» – заявляє Московський Патріарх. Ми з цим також повністю згідні. Але ми категорично не згідні з тим, що він має на увазі, говорячи про «канонічні принципи».
Розтоптування і зневажання Московським Патріархатом рішень Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію, організація з допомогою спецслужб заколоту в Українській Церкві та її розкол на так званому Харківському соборі – це є канонічні діяння?
Змушування Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета у 1992 р. до відставки, що прямо забороняється канонами (3 правило свт. Кирила Олександрійського), – це канонічне діяння? Проведення заочного судилища над ним із заздалегідь відомим результатом – хіба це не те саме, що судилища над святителями Афанасієм Олександрійським, Іоанном Золотоустим, Филипом Московським чи Арсенієм (Мацієвичем)?
Чому досі не виконане рішення Архієрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 р. про розгляд прохання про автокефалію УПЦ на Помісному Соборі РПЦ – хоча такий Собор відбувся, правда через 17 років, у 2009-му, хоча за статутом мав відбутися найпізніше у 1995 р.?
Хіба не беззаконням є проголошена з ініціативи тоді ще митрополита Кирила (Гундяєва) анафема на нашого Предстоятеля? Анафема, яка за висловом у вузькому колі самого Кирила – «не сработала», і є продовженням не традиції Церкви, а традиції Московської держави піддавати церковним карам політичних супротивників Кремля.
Можливо Патріарх Кирил не знає, але за останні місяці в Україні весь народ був не один раз свідком того, як проголошувалися наскрізь лукаві заяви про прихильність владоможців до закону, про бажання діалогу та миру – і в цей же час ними ж готувалися силові заходи для розгону протестів, що обернулося кровопролиттям останніх днів. Для нас і для багатьох в Україні заяви Патріарха Кирила стоять у одному ряду з вище згаданими – вони такі ж нещирі.
Краще, ніж навчати когось виконанню канонів, Патріарх Кирил покаявся би перед українським народом за те, що своїми настановами, нагородами, благословеннями, вітаннями і заохоченнями, як Патріарх Церкви, до якої належить Віктор Янукович, сформував у останнього думку про правильність і богоугодність всієї своєї діяльності. Як найвищий ієрарх Московського Патріархату, Патріарх Кирил несе також долю відповідальності за своє духовне чадо. І ті біди, які зараз переживає Україна, є, в тому числі, і на його патріаршій совісті.
Тому особливо зараз не Московському Патріарху повчати укарїнський народ, як досягати торжества правди і церковної єдності.
Прес-центр Київської Патріархії
23 січня 2014 р. Московський Патріарх Кирил у слові після богослужіння, текст якого потім був офіційно розповсюджений, зробив низку заяв у справі єдності Православної Церкви в Україні. Прес-центр Київської Патріархії не може оцінити їх у сукупності інакше, ніж як «словєса лукавствія», тобто як лукаві та неправдиві.
Патріарх говорить: «Влада не повинна втручатися в церковні справи. Силою неможливо вирішувати церковні питання. Єдність Церкви не може бути досягнута в результаті насильницьких дій».
Але хіба не він сам неодноразово звертався до української влади з пропозиціями «подолати розкол», тобто приєднати Київський Патріархат під свою владу, саме через інструменти держави? Хіба не його підлеглі у Москві та в Україні говорили про так званий «болгарський варіант», тобто про визначення законом лише однієї легальної, офіційної Православної Церкви та конфіскацію владою храмів і майна у тих, хто до цієї Церкви не належить? Хіба не з подачі представників Московського Патріархату двічі Генеральна прокуратура України ініціювала скасування державної реєстрації Київського Патріархату?
Хіба у своїй власній совісті Патріарх Кирил не знає, як він та покійний Московський Патріарх Алексій разом зі спецслужбами у 1991-92 роках розтоптали однодушне рішення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію, організовували переворот в Українській Церкві та її розкол на так званому Харківському соборі? Хіба учасники цього так званого собору та інших подій, які привели до існуючого сумного розділення, у своїй власній совісті не знають, яку негативну роль тоді відіграли російські та укаїнські спецслужби, наповнені кадровим складом радянського КДБ? Хіба, зрештою, Патріарх Кирил та його підлеглі й досі не узгоджують свою діяльність, особливо за кордонами Росії, з відповідними «кураторами» від кремлівської влади?
Хіба не колишні генеральний прокурор Пшонка і міністр внутрішніх справ Захарченко тиснули на архієпископа Олександра (Драбинка), секретаря Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира, з метою змусити його виїхати на служіння закордон? Саме з цією метою влітку минулого року архієпископ (нині – митрополит) Олександр був фактично взятий під арешт, а міліцейський супровід постійно перебував з ним практично до останнього дня. Все це робилося з відома Патріарха Кирила з метою пришвидчити смерть неугодного Москві митрополита Володимира (бо архієпископ Олександр є відповідальним за його лікування) та забезпечити реалізацію московського сценарію обрання наступного Предстоятеля УПЦ.
Хіба це – не є втручанням влади у церковні справи і використанням для цього сили? Ці дії також є глибоко аморальні, якщо врахувати стан здоров’я митрополита Володимира і його минулі заслуги перед РПЦ.
Київський Патріархат твердо переконаний, що питання єднання Церкви повинні вирішуватися саме Церквою. Але держава повинна забезпечувати невтручання в цей процес позацерковних сил, в тому числі іноземних спецслужб та агентів впливу. Щоби не сталося так, як у 2009 р., коли після успішної першої зустрічі делегацій УПЦ КП та УПЦ МП у справі діалогу, «православний олігарх» Нусенкіс від імені Патріарха Кирила вчинив тиск, внаслідок якого ключову особу діалогу – архімандрита Кирила (Говоруна) – було фактично вислано з Києва у Москву.
Ми вже знаємо про тиск з боку певних діячів на керівництво УПЦ МП з метою змусити їх відмовитися від церковного об’єднання. Захистити Церкву від такого тиску і впливу – якраз і є прямим обов’язком держави.
Саме тому ми повністю погоджуємося з Патріархом Кирилом, який говорить: «Ніколи в історії не вдавалося силою вирішити церковні проблеми. Потрібно, щоб Церква самостійно, не спираючись ні на які зовнішні чинники, вирішувала всі ті питання, які перед нею стоять». Але ми говоримо це щиро, а Патріарх Кирил – свідомо лукавить.
«Подолання розколу завжди має йти шляхом повернення до канонічних принципів церковного буття. Тільки така єдність буде міцною і спасенною» – заявляє Московський Патріарх. Ми з цим також повністю згідні. Але ми категорично не згідні з тим, що він має на увазі, говорячи про «канонічні принципи».
Розтоптування і зневажання Московським Патріархатом рішень Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію, організація з допомогою спецслужб заколоту в Українській Церкві та її розкол на так званому Харківському соборі – це є канонічні діяння?
Змушування Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета у 1992 р. до відставки, що прямо забороняється канонами (3 правило свт. Кирила Олександрійського), – це канонічне діяння? Проведення заочного судилища над ним із заздалегідь відомим результатом – хіба це не те саме, що судилища над святителями Афанасієм Олександрійським, Іоанном Золотоустим, Филипом Московським чи Арсенієм (Мацієвичем)?
Чому досі не виконане рішення Архієрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 р. про розгляд прохання про автокефалію УПЦ на Помісному Соборі РПЦ – хоча такий Собор відбувся, правда через 17 років, у 2009-му, хоча за статутом мав відбутися найпізніше у 1995 р.?
Хіба не беззаконням є проголошена з ініціативи тоді ще митрополита Кирила (Гундяєва) анафема на нашого Предстоятеля? Анафема, яка за висловом у вузькому колі самого Кирила – «не сработала», і є продовженням не традиції Церкви, а традиції Московської держави піддавати церковним карам політичних супротивників Кремля.
Можливо Патріарх Кирил не знає, але за останні місяці в Україні весь народ був не один раз свідком того, як проголошувалися наскрізь лукаві заяви про прихильність владоможців до закону, про бажання діалогу та миру – і в цей же час ними ж готувалися силові заходи для розгону протестів, що обернулося кровопролиттям останніх днів. Для нас і для багатьох в Україні заяви Патріарха Кирила стоять у одному ряду з вище згаданими – вони такі ж нещирі.
Краще, ніж навчати когось виконанню канонів, Патріарх Кирил покаявся би перед українським народом за те, що своїми настановами, нагородами, благословеннями, вітаннями і заохоченнями, як Патріарх Церкви, до якої належить Віктор Янукович, сформував у останнього думку про правильність і богоугодність всієї своєї діяльності. Як найвищий ієрарх Московського Патріархату, Патріарх Кирил несе також долю відповідальності за своє духовне чадо. І ті біди, які зараз переживає Україна, є, в тому числі, і на його патріаршій совісті.
Тому особливо зараз не Московському Патріарху повчати укарїнський народ, як досягати торжества правди і церковної єдності.
Прес-центр Київської Патріархії
Теґі:
