Військово-патріотичний вишкіл на Чернігівщині: розмова про російсько-українські війни
Символічно, що саме 29 серпня перипетії російсько-українських воєн обговорив з учасниками юнацького військово-патріотичного вишколу «Сіверські воїни» Сергій Горобець, представник Українського інституту національної пам’яті. Вишкіл діяв впродовж 27-30 серпня 2020 року в с. Матіївка, Бахмацького району Чернігівської області (поблизу легендарного Батурина, на берегах мальовничої річки Сейм), і був присвячений Дню пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність держави. Захід організовано ГО «Дозір Крук» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту Чернігівської облдержадміністрації.
Важливо, що цього ж 29 серпня учасники юнацького вишколу, як і вся країна, о 10-й годині ранку біля державного прапору України хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих Захисників України.
Історик розповів про драматичні події війни 2014 року, коли українська армія разом із добровольцями та волонтерами зупинила агресора і врятувала країну.
«Ви знаєте, що сучасна російсько-українська війна продовжується вже сьомий рік. Ворог отримав гідну відсіч, а захисники України розвінчали міф про непереможність російської армії. Але їм було з кого брати приклад», — наголосив представник Українського інституту національної пам’яті.
Він розповів молоді про переможний марш українців 102 роки тому, коли українці під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу.
«Відступивши від Києва після виснажливих боїв, українці не стали посипати голову попелом. Всього за один день кардинально переформатували збройні сили, створивши відбірний Запорізький загін, стали просуватися вперед, незабаром здобули перші перемоги, першими увійшли в визволену столицю, а потім гнали ворога «в хвіст і гриву», здобуваючи одна за одною блискучі вікторії. Тодішнім перемогам сприяла підтримка союзників – німців та австро-угорців. Однак саме українці сміливо йшли вперед в авангарді наступу і продовжували наступ навіть тоді, коли новоявлені союзники вважали це повним божевіллям» — зауважив С. Горобець.
Далі він навів декілька прикладів легендарних подвигів наших героїчних предків: «Аби першими увійти до Києва, вигадливі українські воїни за допомогою простої залізничної платформи імітували за Бояркою «бій бронепотягів», щоб німецькі загони «не поспішали», адже союзники вважали за необхідне не летіти стрімголов уперед, а «вияснити ситуацію». Один із німецьких командирів так прокоментував побачене: «цей безглуздий бронепотяг здається хоче сам захопити Київ, де повно росіян та чехів». Але ж таки захопили!
А коли Запорозький загін блискавичним ударом оволодів Лубнами та послав німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутися вперед, на лінію Лубен, то союзники цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати й знищити.
А діставшись Лубнів союзники здивувалися ще більше, бо відчайдушні українці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан, що розташовувався на панівних висотах, і звідки на багато кілометрів вперед проглядалася вся навколишня місцевість. Однак українці невпинно рухалися вперед і здобували все нові й нові перемоги – блискучі й нестандартні.
28 березня 1918-го, після цілого дня напружених боїв за станцію Абазівка – ключового пункту російської оборони перед Полтавою, німецькі солдати лаштувалися на нічліг, тоді як запорожці зготувалися до вирішального ривка. До українців підійшов стурбований німецький старшина, якому вояки спокійно відповіли, що вирушають на Полтаву. «Але там ворожа піхота»… – «Проженемо»! Німецький офіцер вирішив, що відділ просто переходить на бік ворога, за українцями навіть деякий час спостерігала німецька розвідка. А вже на світанку наші вояки крокували вулицями Полтави…
Звільнили Полтаву й Харків, звільнили Донбас, загін Петра Болбочана блискавичним рейдом оволодів Кримом. Ворога розбито, українська армія разом із союзниками переможно завершила першу російсько-українську війну».
На завершення свого виступу представник центрального органу виконавчої влади зробив важливий висновок: «Ці приклади – чудове свідчення того факту, що наші предки вміли бити противника. Не дарма й сьогодні російські загарбники бояться наших воїнів».
С. Горобець також вручив кращим учасникам військово-патріотичного вишколу календарі «Українські жінки ХХ століття» та інші видання Українського інституту національної пам’яті.
Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті
Важливо, що цього ж 29 серпня учасники юнацького вишколу, як і вся країна, о 10-й годині ранку біля державного прапору України хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих Захисників України.
Історик розповів про драматичні події війни 2014 року, коли українська армія разом із добровольцями та волонтерами зупинила агресора і врятувала країну.
«Ви знаєте, що сучасна російсько-українська війна продовжується вже сьомий рік. Ворог отримав гідну відсіч, а захисники України розвінчали міф про непереможність російської армії. Але їм було з кого брати приклад», — наголосив представник Українського інституту національної пам’яті.
Він розповів молоді про переможний марш українців 102 роки тому, коли українці під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу.
«Відступивши від Києва після виснажливих боїв, українці не стали посипати голову попелом. Всього за один день кардинально переформатували збройні сили, створивши відбірний Запорізький загін, стали просуватися вперед, незабаром здобули перші перемоги, першими увійшли в визволену столицю, а потім гнали ворога «в хвіст і гриву», здобуваючи одна за одною блискучі вікторії. Тодішнім перемогам сприяла підтримка союзників – німців та австро-угорців. Однак саме українці сміливо йшли вперед в авангарді наступу і продовжували наступ навіть тоді, коли новоявлені союзники вважали це повним божевіллям» — зауважив С. Горобець.
Далі він навів декілька прикладів легендарних подвигів наших героїчних предків: «Аби першими увійти до Києва, вигадливі українські воїни за допомогою простої залізничної платформи імітували за Бояркою «бій бронепотягів», щоб німецькі загони «не поспішали», адже союзники вважали за необхідне не летіти стрімголов уперед, а «вияснити ситуацію». Один із німецьких командирів так прокоментував побачене: «цей безглуздий бронепотяг здається хоче сам захопити Київ, де повно росіян та чехів». Але ж таки захопили!
А коли Запорозький загін блискавичним ударом оволодів Лубнами та послав німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутися вперед, на лінію Лубен, то союзники цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати й знищити.
А діставшись Лубнів союзники здивувалися ще більше, бо відчайдушні українці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан, що розташовувався на панівних висотах, і звідки на багато кілометрів вперед проглядалася вся навколишня місцевість. Однак українці невпинно рухалися вперед і здобували все нові й нові перемоги – блискучі й нестандартні.
28 березня 1918-го, після цілого дня напружених боїв за станцію Абазівка – ключового пункту російської оборони перед Полтавою, німецькі солдати лаштувалися на нічліг, тоді як запорожці зготувалися до вирішального ривка. До українців підійшов стурбований німецький старшина, якому вояки спокійно відповіли, що вирушають на Полтаву. «Але там ворожа піхота»… – «Проженемо»! Німецький офіцер вирішив, що відділ просто переходить на бік ворога, за українцями навіть деякий час спостерігала німецька розвідка. А вже на світанку наші вояки крокували вулицями Полтави…
Звільнили Полтаву й Харків, звільнили Донбас, загін Петра Болбочана блискавичним рейдом оволодів Кримом. Ворога розбито, українська армія разом із союзниками переможно завершила першу російсько-українську війну».
На завершення свого виступу представник центрального органу виконавчої влади зробив важливий висновок: «Ці приклади – чудове свідчення того факту, що наші предки вміли бити противника. Не дарма й сьогодні російські загарбники бояться наших воїнів».
С. Горобець також вручив кращим учасникам військово-патріотичного вишколу календарі «Українські жінки ХХ століття» та інші видання Українського інституту національної пам’яті.
Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
