ПРАВО НА ЖИТТЯ
„Що означає бути латишем?.. Це нелегко, але, в той самий час, якби я був глибоко віруючим, то свою ранкову молитву починав би із вдячністю Богові за те, що Він створив мене представником малої, а не великої нації. Це в багатьох чинниках ускладнює моє фізичне існування, але це і змушує набагато глибше й зосередженіше задумуватися не тільки про долю своєї нації – їй болючіше, але їй і видніше. І її біль, якщо в ньому не замикатися, не проголошувати його принципом, – живильний. Для людини і нації. Власний біль робить її особливо чуйною до чужого болю, готовою до розуміння і спілкування. З іншою нацією, але ж нацією, а не з денаціоналізованими елементами. З ними контакт неможливий…” – розмірковує один із найвидатніших сучасних латиських поетів Кнутс Скуєнієкс.

У нього – немало нагород та вітальних листів від коронованих осіб, відзнак, почесних титулів, про які письменник говорить із гумором: „Орден Ізабелли Католицької дає мені право на володіння заморськими територіями та тубільним населенням… – Кнутс робить кумедну міну. – Командорами цієї відзнаки були Васко да Ґама і Христофор Клумб…”.

Скунієкс – людина легенда. Він перекладає з п’ятнадцяти мов, зокрема і з української. Польською спілкувався з президентом Кваснєвським. Про свою приятельку – Вайру Віке-Фрейберґу, президента Латвії в 1999-2007 роках, відгукується, як про гарного психолога і фахівця з фольклору…

„Кнутс – це уособлення сердечності та відвертості, його оточує унікальна енергія, – так про свій перший візит до гостинної оселі поета і його дружини Інти, науковця-ботаніка, згадує польська перекладачка Юстина Спихальська. – Скуєнієкс розповідав про дитинство, табір, повернення з вигнання в Латвію. Він робив це з винятковим почуттям гумору, іронічно ставлячись до своїх трагічних переживань. Він не шкодував себе. Постійно наполягав, що те, що стало для нього важливим особистим переживанням, судилося багатьом іншим його співвітчизникам. Я не відчула в його голосі й тіні гордощів. Хоча водночас усвідомлювала, що є в ньому щось особливе”.

Поет народився у 1936-му, в Ризі. Закінчив московський Літературний інститут імені Максима Горького. За політичну діяльність був засуджений до семи років таборів суворого режиму. Однак із гідністю пройшов через усі випробування долі.
Кнут Скуєнієкс – один із героїв збірки есеїв відомого польського письменника, журналіста і перекладача Войцеха Пестки. Його персонажі мешкають у сучасних Польщі, Україні, Білорусі та Латвії. Це – люди, яких намагалися розчавити тоталітарні режими, перетворивши їхнє життя на пекло. Проте, навіть у таких жахливих умовах, вони не втратили своєї чуйності та шляхетності.

Причому письменник не відсторонено описує події, а пристрасно переживає все, що відбувається з його героями, ніби йдеться про життя найрідніших, найдорожчих для нього людей. Тому кожна така розповідь вражає своєю відвертістю. Адже у всіх персонажів цієї пронизливої, дивовижної книжки – своя правда.

Польський музикант і диригент єврейського походження Альфред Шраєр народився у Дрогобичі. Сучасна єврейська громада налічує 160-200 жителів, а до війни було 15 тисяч, пригадує він. Життя тут буяло. Більшість євреїв були людьми заможними – адвокатами, банкірами, лікарями, підприємцями… „Мого батька, його брата, сестру і бабусю вбили у газовій камері у сорок другому в Белжеці, маму вдалося з того транспорту врятувати, вона зі своїм батьком була розстріляна в сорок третьому у Броніцькому лісі. Мене і ще п’ятьох хлопців врятував есесівець. Не знаю чому, хто йому заплатив…” – говорить пан Шраєр.

То ще був не кінець – здавалося, жорсткостям немає кінця. Ув’язнених перекидали з табору в табір: до Тюринґії, Бухенвальда, Тауха… „У Тауху була філія табору, завод, де виробляли „броньовані кулаки” для знищення танків, – розповідає відомий музикант. – То було найжахливіше, від світанку до темної ночі я вантажив ящики, повні „панцерфаустів”, у вагони. Панував жахливий голод, я увесь опух, ноги в мене були, мов колоди. Американці вже підходили до Галлє, постачання припинилося, була сформована колона і почалися „марші смерті”. Дві тисячі в’язнів перебиралися з місця на місце під охороною літніх переляканих селян із фольксштурму (підрозділи німецького народного ополчення, які створювалися наприкінці Другої світової війни – Войцех Пестка). Вони були жорстокі, паралізовані страхом. Я не міг іти – потрапив в останній ряд. Кінець. Урятував мене один німець, директор банку, засуджений за якісь махінації. Він сказав отетерілому селянинові у формі, який в мене на очах, не вагаючись, убивав в’язнів, як тварин: „Ти уб’єш найвидатнішого оперного співака”. Той не вистрелив. Парадоксально, але я вижив завдяки співу. Бо іноді ввечері намагався співати, щоби забутися. Але то ще аж ніяк не кінець, ще був марш до Росвайна, до Фрайберґа. О 7 годині ранку 7 травня до табору в’їхав перший совєтський танк. Наступного дня був мій день народження…”.

Також Альфред Шраєр цікаво розповідає про видатного Бруно Шульца, який упродовж чотирьох років був його вчителем малювання та ручної праці у Дрогобицькій державній чоловічій гімназії імені короля Владислава Яґелла. А в другому класі школи імені Генрика Сенкевича вихователькою юного Альфреда була наречена майбутнього класика – Юзефина Шелінська, дуже вишукана особа. Їхнє неймовірне і трагічне кохання заслуговує не на одну книжку й захоплюючий кінофільм… Як відомо, Бруно Шульц загинув у листопаді 1942-го.

За однією з версій, його побачив на вулиці шарфюрер Карл Ґюнтер, вигукнув: „Повернись!” – і двічі вистрелив у потилицю. Одне слово, розважився…
„У дев’яностих роках вийшли перші переклади його книг українською мовою. Він, як і раніше, занадто складний. Мало хто читає Шульца”, – каже Шраєр. Поруч проходить жінка з придбаним у пекарні хлібом і втручається в розмову: „Я того не розумію… він навіть не був католиком, писав тільки по-польськи. Чому ви так метушитеся навколо одного єврея?”

Ось така історія – трагічна, парадоксальна, приголомшлива. Інші – не менш вражаючі. Спалені гітлерівцями жителі білоруського села Хатинь і вбивство одинадцяти тисяч польських військовополонених у Катині. Священик Людвік

Рутина, котрий народився поблизу Бучача, і в 1945 році, як тисячі інших поляків, змушений був покинути вітцівщину під час так званої „репатріації”, а в 1991-му повернувся до рідного краю. Зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича – Дарка Гусяк, засуджена до двадцяти п’яти років ув’язнення.

Білоруський письменник, науковець і дисидент Язеп Янушкевич, який потрапив до буцегарні через свою любов до рідної мови. Польський письменник, есеїст і мислитель із Гуцульщини Станіслав Вінценз, втікач із радянського „раю”, що помер в еміграції у Лозанні. Українка Теодозія Плитка-Сорохан, заарештована в 1945-му і засуджена до десяти років суворого режиму та довічного заслання…

„Не можна нічого узагальнювати, кажучи, ви українці, ви євреї, ви поляки, – наголошується в книзі. – Не існує таких загальних істин. Психози минулого, підсилені пропагандою, утворилися зі страху, прагнення помсти. Таке ж і це відразливе. На поверхню видобували все найгірше, щоб роз’єднувати, налаштовувати одних проти інших. Більшовики досконало опанували це мистецтво. Але ж траплялися і людяні комуністи, й нікчемні поляки, які зраджували й доносили, німці, що допомагали іншим рятувати життя, українці, котрі вбивали, й ті, які й досі отримують із Польщі листи з подякою про допомогу”.

Власне, це – головна ідея, яку Войцех Пестка аргументовано доносить до читачів. Його книжка – не просто історія, задокументована свідченнями очевидців. Це – засторога. Усім нам пора нарешті порозумнішати й не повторювати ганебних помилок. Щоб не зустрічатися в пеклі, створеному власноруч!

Войцех Пестка. До побачення в пеклі / Переклав з польської Андрій Павлишин. – Львів: Астролябія, 2012. – 192 с.