«Ніхто не забутий, ніщо не забутий» – з гордістю заявляли про минулу світову війну радянські пропагандисти. І справді здавалося, що на цю тему в СРСР сказано все.
Жодній іншій події в історії не було присвячено стільки пам'ятників, музеїв, фільмів, пісень. Багато говорилося про героїзм у боротьбі з нацистською окупацію, не менше – про звірства нацистів на окупованих територіях.
По-перше тому, що ці звірства справді були жахливими, по-друге – ними можна було прикрити звірства самих комуністів. Списувати на нацистів власні злочини стало зручним способом пояснити випадково виявлені масові місця поховань жертв сталінських репресій. До останніх днів радянської влади жертвами нацистів називали тисячі вбитих і похованих у Биківні під Києвом українців. Німцям приписували розстріляних НКВД у Катині польських офіцерів.
Серед реальних і найстрашніших злочинів нацистів, про які часто говорили в радянські часи, були спалення ними цілих сіл під час каральних операцій. Кожен радянський школяр знав про Хатинь – село, перетворене на символ усіх спалених німцями сіл. В Україні в той час багато згадували про інше знищене село – Кортеліси.
В першому з населених пунктів, білоруському, вбито 149 мешканців, в другому, українському, – 2875. Але радянська пропаганда чомусь мовчала про Корюківку, попри те, що саме тут було знищено найбільше людей під час каральної операції нацистів – 6700 осіб (цифри, ймовірно, неповні), попри те, що тут спалили 1290 будинків, попри те, що ця каральна операція була найбільшою не лише на теренах СРСР, але й усієї Європи.
Чому радянська пропаганда говорила про українські Кортеліси, але замовчувала українську Корюківку? Чому не в Корюківці, а в Хатині постав величний меморіал, який перетворив це село у всесоюзний символ трагедії спалених сіл? Відповіді на це питання показують, що радянська пам'ять про Другу світову війну, чи точніше, згідно сталінським заповітам, про «Велику вітчизняну», була вибірковою і використовувалася не тільки для вшанування загиблих, а для політичних маніпуляцій із живими.
Меморіал в Кортелісах на Рівненщині був потрібний, щоб підкреслити боротьбу проти окупантів саме радянських партизан у цьому регіоні, відсунувши в тінь антинацистську боротьбу українських повстанців. Згодом пішли навіть далі – саме знищення Кортелісів намагалися приписати українським націоналістам. Білоруське село, Хатинь явно не найбільше із спалених нацистами на цій території, стало всесоюзним символом завдяки своїй назві, що була дуже співзвучна із Катинню – місцем, де НКВД розстріляв 12 тисяч польських офіцерів. Таким чином нацистськими злочином у Білорусі намагалися перевести увагу з комуністичного злочину в Росії.
Корюківка не вписувалася в радянський канон пам'яті, бо розбивала один із базових міфів про війну – радянських партизан як «народних месників», які ціною власного життя захищали місцеве населення. Правда про корюківську трагедію демонструвала зовсім іншу поведінку цих «захисників» – саме їхня акція спровокувала каральну операцію нацистів. Проте коли загін карателів нищив селище та його мешканців, майже в десять разів чисельніший партизанський загін, що розташувався за кільканадцять кілометрів, не зробив нічого для їх порятунку.
Корюківська трагедія чудово демонструє, що попри те, як багато говорили про війну в радянські часи, ми знали про цю війну дуже мало. Нам представляли її в далекому від правди прикрашеному гвардійськими стрічками та гучними травневими парадами вигляді. Війну малювали як суцільну низку перемог доблесної радянської армії під керівництвом геніального вождя Сталіна та його виключно обдарованих воєначальників. У ній не було місця для трагедії місцевих, які жили під німецькою окупацією – адже всі вони в радянські часи ходили під підозрою зради. В ній не було місця для злочинів радянських партизанів, адже вони були «народними месниками», а не диверсантами сумнозвісного НКВД.
Цього року ми разом з усім світом відзначатимемо 70 років завершення Другої світової війни. Ми вже бачимо, як цю подію намагається використати російська пропаганда, відроджуючи радянські міфи. Міфи. які дуже потрібні їй саме сьогодні для відновлення втраченого після Євромайдану впливу на нашу країну.
70 річниця завершення Другої світової – добра нагода, щоб почати говорити про неї правду. Навіть якщо ця правда важка і не така урочиста, як міфи, якими ми жили десятки років. Говорити про Другу світову війну як одну з найбільших трагедій в історії України. Говорити конкретними фактами і прикладами, такими, як корюківська трагедія.
Приклад Корюківки демонструє масштаби знищення нацистами цивільного населення на українських теренах, показує, що наша країна належить до тих держав, які зазнали найбільших втрат від Третього Райху. Про це маємо пам'ятати в Україні, про це мають знати у світі. У переліку відомих у всьому світі найстрашніших злочинів нацистів – таких як знищення чеського села Лідіце чи французького Орадур-сюр-Глан – має бути місце і для української Корюківки.
Правда про трагедію Другої світової війни в Україні потрібна для розуміння теперішніх подій, коли на нашій території російські війська та підтримувані ними терористи знову чинять воєнні злочини. Тільки ця правда може завадити їх повторенню у сьогоденні.
"Ніколи знову!" – це гасло, з яким ми цього року будемо вшановувати всіх жертв минулої війни. "Ніколи знову!" – це головний урок, який людство має взяти із подій 70-ти річної давнини. "Ніколи знову!" – це наша обіцянка власним дітям, яку варто повторити у дні, коли ми згадуємо Корюківку, один з найжахливіших злочинів минулої війни.

Володимир В'ЯТРОВИЧ,
історик, голова Українського інституту національної пам’яті
2 березня 2015 р., м. Корюківка Чернігівської області, текст виступу на мітингу-реквіємі до 72-х роковин Корюківської трагедії