"За останні дні кожен українець трішки помер.
Ми прилягли поряд з чоловіком, який не доїхав на своєму велосипеді десь у Бучі.
Ми посивіли разом з дитиною, матір якої гвалтувати в сусідній кімнаті. Ми відчули землю на зубах, якою присипали братську могилу…
Колись один мій знайомий чеченець листав якісь фоторафії в телефоні. Якісь жінки, чоловіки..
Я спитала хто вони. Він відповів:«Дивись, це двоюрідна тітка каДирова, це троюрідній брат каДирова, це якийсь там племінник».
Я спитала: «І нашо тобі потрібен цей сімейний альбом??»
Він спокійно відповів:«Я повинен знати їх в лице. І коли в мене буде найменший шанс помститись за брата, за друзів - я переріжу їм горло».
Мене тоді кинуло в холод і якось стало не по собі від того, що в мене є такі знайомі. І я навіть зробила спробу сказати йому, що з ним явно шось не те.
На що він знову спокійно сказав:«То наша кровна помста і наш обов‘язок. Знаходити всіх, хто воював на нашій землі по контракту і різати».
Розказав як ті, в кого є гроші, платять великі суми за інформацію. Як їх знаходять до сих пір по світу і передають привіт із Чечні. Розказав про свого племінника, який на 18-ти річчя просив подарунок: знайти йому хоч одного, щоб він зміг помститись за батька.
Мені тоді було ніяково від таких розповідей і я думала, що то занадто жорстоко..
і неправильно …
І так не можна..
то було колись …
до……
Тепер…
Тепер я хочу, щоб ви, російські вибл@дки, ще триста років всирались під себе від жаху.
Щоб ви ходили і озирались. Щоб вмирали від кожного шурхоту.
Щоб вас знаходили на парковках, в темних провулках, в ваших домівках.
Щоб останнє, що ви почуєте перед тим, як лезо увійде у ваші шиї, було:
привіт із Гостомеля
Ірпеня
Бучі
Маріуполя.."

Таня Тростинська-Недвига