Забута історія: Перший бій азербайджанського загону УПА проти нацистів
31 жовтня 1943 року у с. Точевики Острозького району на Рівненщині відбувся бій азербайджанського загону Української повстанської армії проти нацистів.
Дві чоти азербайджанців разом із чотою українських повстанців напали на сотню німецьких авіаторів, які прибули грабувати селян. У бою нацисти зазнали поразки, загинуло близько 50-ти німецьких вояків люфтвафе. Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Ще один кавказець отримав поранення. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.
Детально обставини бою описані в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» (1 квітня 1944 р.):
«…Уранці в поблизьке село Точівк(а), Острізького району, приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти. Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.
Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.
Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».
Напередодні бою, у ніч з 29 на 30 жовтня, цей загін азербайджанців, дислокований у м. Здолбунів на Рівненщині, перейшов до УПА у складі 160 чоловік з повним вирядом та узброєнням. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону. До цього азербайджанці воювали у складі німецької армії на Північному Кавказі, зокрема під Малгобеком (Інгушетія). Там їхній батальйон зазнав великих втрат і був передислокований спочатку у Польщу, де його поповнили новими добровольцями з числа полонених червоноармійців, а потім – у Західну Україну – в район Здолбунова.
Із листівки УПА:
«АЗЕРБАЙДЖАНЦІ !
Тільки спільними силами всіх поневолених народів можна перемогти імперіялістичних хижаків Москви й Берліну і побудувати незалежні держави Кавказу й Азії.
Ми закликаємо Вас збільшувати ряди своїх національних відділів при Українській Повстанській Армії!»
На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі. Долучення азербайджанців до УПА організували легіонери І.Насруллаєв, А.Кулієв, Т.Камбаров, Г.Адигезалов, А.Махмудов і А.Асланов.
Як зазначає історик Олег Стецишин у книжці «Бандерівський інтернаціонал», про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Документальні свідчення цього виявив грузинський історик Георгій Мамуліа. Це – звіт про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.
Загалом, азербайджанці були найчисленнішою національною групою в Українській повстанській армії. У її складі воювали також литовці, грузини, вірмени, євреї, татари, узбеки, італійці та представники інших національностей.
У листопаді 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східної Європи й Азії, в якому вичерпно з’ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й перспективи спільної боротьби.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
Дві чоти азербайджанців разом із чотою українських повстанців напали на сотню німецьких авіаторів, які прибули грабувати селян. У бою нацисти зазнали поразки, загинуло близько 50-ти німецьких вояків люфтвафе. Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Ще один кавказець отримав поранення. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.
Детально обставини бою описані в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» (1 квітня 1944 р.):
«…Уранці в поблизьке село Точівк(а), Острізького району, приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти. Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.
Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.
Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».
Напередодні бою, у ніч з 29 на 30 жовтня, цей загін азербайджанців, дислокований у м. Здолбунів на Рівненщині, перейшов до УПА у складі 160 чоловік з повним вирядом та узброєнням. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону. До цього азербайджанці воювали у складі німецької армії на Північному Кавказі, зокрема під Малгобеком (Інгушетія). Там їхній батальйон зазнав великих втрат і був передислокований спочатку у Польщу, де його поповнили новими добровольцями з числа полонених червоноармійців, а потім – у Західну Україну – в район Здолбунова.
Із листівки УПА:
«АЗЕРБАЙДЖАНЦІ !
Тільки спільними силами всіх поневолених народів можна перемогти імперіялістичних хижаків Москви й Берліну і побудувати незалежні держави Кавказу й Азії.
Ми закликаємо Вас збільшувати ряди своїх національних відділів при Українській Повстанській Армії!»
На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі. Долучення азербайджанців до УПА організували легіонери І.Насруллаєв, А.Кулієв, Т.Камбаров, Г.Адигезалов, А.Махмудов і А.Асланов.
Як зазначає історик Олег Стецишин у книжці «Бандерівський інтернаціонал», про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Документальні свідчення цього виявив грузинський історик Георгій Мамуліа. Це – звіт про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.
Загалом, азербайджанці були найчисленнішою національною групою в Українській повстанській армії. У її складі воювали також литовці, грузини, вірмени, євреї, татари, узбеки, італійці та представники інших національностей.
У листопаді 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східної Європи й Азії, в якому вичерпно з’ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й перспективи спільної боротьби.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
