Одним з найшановнішим святом в Україні вважається Трійця. Цього року воно припадає на 12 червня.
Свято Трійці пов’язане з дивовижними народними віруваннями. Тиждень перед Трійцею (три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня) називають «Зеленими святами». Вважалось, цього тижня прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди в ці дні прикрашають свої житла зеленню, травами й квітами.

«Завивання вінків»
«Зелений тиждень розпочинається з четверга. Цього дня дівчата йдуть в поле чи ліс і там «завивають вінки – на всі святки», співають пісні:
«Ой, зів’ю вінки та на всі святки,
Ой, на всі святки, усі празнички…»
Вінки виготовлялись з живих квітів або з березових гілок. Дівчата одягали їх на голови і ходили селом.
В кожному регіоні були свої звичаї. В деяких – вінки зберігали до неділі, свята Трійці, і цього дня ворожили на вінках про довговічність батьків, сестер, братів, наречених. Вінок розвивали і якщо він ще не засох, то тому довго жити. Зрозуміло, що вінків було кілька: для батьків, сестри, брата, нареченого. Зів’ялі вінки кидали у воду. Вважалось, якщо вінок попливе – на щастя, потоне – на біду.
В українських народних обрядах вінки є символами великої пошани, символами молодості й чистої, незаплямованої краси. Бо, вважалось, що дівчина, яка втратила свою невинність, вже не мала права одягати на голову вінок. До того ж, вінок з живих квітів, за народною уявою, був символом оборони від злої напасті.

«Клечальна субота»
В суботу, напередодні свята Трійці, до схід сонця дівчата й молодиці йшли в поле та на левади, рвали там запашне зілля: любисток, полин, чебрець, канупер, татарське зілля. А, ввечері обтикали ними лави, стіни, підвіконня, образи, а лепехою притрушували долівку.
Надвечір на «клечальну суботу» йшли босоніж до лісу й запасалися галузками клену, липи, ясена чи осики. Цими гілочками (їх називали клечальними) оздоблювали обійстя, ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю. Стежку, яка вела від дороги до порога – так звану «клетчату алею», - обтикували високими галузками. Осикове ж гілля ставляли здебільшого в глухих кутках подвір’я – «щоб відьми не заходили». Бо, традиційно це дерево, як ми знаємо, вважається «грішним». З нього не будували хат – «бо гроза влучить», не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць.
Як відомо, наші предки молились і поклонялися деревам. Найсвятішим деревом вважався дуб. Відтак, ніяка жертва не була принесена без того, щоб не оздобити її гіллячком священного дуба.
Ці стародавні повір’я збереглися і до наших днів. До стародавніх дубів і досі підходять люди, притуляються до них, щоб набратись від них сил. У Чернігові, на Болдиній горі, біля Антонієвих печер ще й зараз шумить листям старий дуб, який простояв тут не одно століття. Краєзнавці розповідають, що біля нього колись молився Антоній Печерський, засновник місцевих підземних споруд.

«Клечальна неділя»
Неділя зеленого тижня називалась клечальною, вона припадає на п’ятдесятий день після Великодня. Її ще називають п’ятидесятницею.
Цей день особливий і незвичайний. У селах і містах оселі були оздоблені зеленим гіллям, підлога встелена запашними травами. В горщиках на столі красувались квіти: півонії, фіалки, пижма. Перед іконами жевріла лампадка або свічка.
Діти залюбки босими ходили по запашних травах, вважалось, що цього дня вони були особливо незвичайними: додавали сил, мали дивовижні лікувальні властивості.
З святковим настроєм всі поспішали в церкву. Одягались цього дня по особливому святково. Дівчата вплітали в коси кольорові стрічки, на шиях блищало намисто. А, в руках неодмінно тримали полин, барвінок чи любисток. Парубки одягали суконні свити, підперезувались поясами і в смушевих шапках рушали до храму.
Після обідні всі збиралися коло церкви. Тут була закопана тичка, заквітчана гіллям і квітами – «віха». Хлопці та дівчата водили хороводи, співали пісні – «Русалку», «Прилетіла зозуленька». Забави продовжувалися до піздньої ночі. Першого дня Трійці двчата йшли в поле чи ліс, плели по віночку і тримали їх до Петрівки, щоб у цей час не залоскотали русалки.

Русалки
Русалками вважались дівчата або молоді жінки, які під час купання втопились. Люди в давнину думали, що русалки-утоплениці живуть на дні річок і озер.
Як тільки вечоріло, то місяць і зорі викликали русалок з води. Вони тихенько голими виходили з води. На голові у них був вінок з осоки. Русалки сідали на березі водоймищ і розчісували своє волосся. Потім брались за руки і влаштовували хороводи. Горе було тому, хто вирішував подивитись на цих красунь: русалки заманювали його до себе, бавились з ним, а потім залоскочували і тягнули у річку на дно.
В Україні зберігся звичай розвішувати в русалчин тиждень на деревах полотно, щоб русалки могли взяти його собі на сорочки. Отож, на Чернігівщині й співали пісню:
Сиділа русалка
На кривій березі,
Просила русалка
В жіночок наміточок,
У дівочок сорочок:
- Жінки-подружки,
Дайте мені наміточку.
Хоть вона худенька,
Та аби біленька.

Проводи русалок
На перший день Петрівки, або на Вознесіння відбувались проводи русалок – дивовижні й спеціальні обряди. В ці дні дівчата в полі робили обід в честь русалок. Ходили по полю з розплетеними косами та вінками на головах і співали пісень. Тобто, таким чином проводжали русалок.

Поминання мертвих
За народними віруваннями на зелені свята прокидались мерці. В Україні квітування хлібів вважалось найнебезпечнішим періодом. Люди боялись, щоб із цвітом нічого не сталось злого. Вони вірили, що мертві предки є охоронцями інтересів роду і до них в небезпечний час звертались живі, влаштовували на гробках тризни (поминали). Встеляли могили зеленню. З мертвими предками пов’язували і народні звичаї прикрашати зеленими гілками оселі. На Чернігівщині вважали, що душа померлих ховались в «клечальні» гілочки дерев.
Отож, з давніх-давен на Зелені свята зберігся звичай поминати мертвих родичів. Днем такого вшанування була «поминальна суботу» - перша після Зелених свят. На Поліссі її називали «дідами». Вечерю цього дня готували пісну, а сніданок та обід – скоромними. Обов’язково ставили тарілку й для померлих – «щоб причастився й покійник».

Джерело: "Чернігів стародавній"