15 жовтня минають роковини загибелі провідника ОУН Степана Бандери.
Традиційно цього дня українці, які мешкають у Німеччині, відвідують його могилу на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф (Waldfriedhof), де похований Бандера.
Втім, цього року офіційних заходів із боку Генерального консульства України в Мюнхені не відбулося.
На офіційному сайті установи також не було жодного повідомлення про вшанування пам’яті українського політичного діяча.

Ця тиша контрастує з традицією німецьких міст шанувати історичні постаті навіть невеликими символами — меморіальними дошками чи Stolperstein (мідними плитками в тротуарі), які нагадують про людей, що залишили слід у спільній історії.
Однак будинок на вулиці Крайтмайрштрасе (Kreittmayrstraße) 7, де мешкав і де 1959 року було смертельно поранено Степана Бандеру агентом радянських спецслужб, і сьогодні не має жодної інформаційної таблички чи меморіального знаку.
Фасад будівлі відновлено, але про українського діяча там не згадано жодним словом.

Проблема пам’яті стосується не лише імені Бандери.
На мюнхенських кладовищах збереглося чимало поховань українських емігрантів 1920–1930-х років — науковців, політичних діячів, громадських активістів, які продовжували працювати для своєї держави у вигнанні.
Та на деяких їхніх могилах уже з’явилися таблички з проханням звернутися до адміністрації цвинтаря — через завершення оплати за оренду земельної ділянки.
За німецьким законодавством, якщо плату не подовжують, поховання може бути ліквідоване.

Такі випадки піднімають питання: чи не могла б українська держава взяти на себе відповідальність за збереження цих місць?
Йдеться не про значні кошти, а про системну турботу — створення програми підтримки історичних поховань діячів української еміграції в Європі.
Це не лише питання традиції чи етики, а й елемент державної політики пам’яті, який формує повагу до власного минулого.

Водночас варто віддати належне німецькій стороні, зокрема адміністрації кладовища та його працівникам, які дбають про чистоту й упорядкованість поховань. Завдяки їхній щоденній роботі могили українців перебувають у належному стані. Головною умовою збереження місць поховання є своєчасна сплата орендної плати за ділянку, що передбачено німецьким законодавством для всіх поховань без винятку.

Попри відсутність офіційних заходів, з самого ранку до могили Степана Бандери приходили українці — як поодинці, так і групами, з різних міст і навіть країн.
Люди приносили квіти, запалювали лампадки, схиляли голови в молитві.
Пам’ять про Бандеру залишається живою — не завдяки розпорядженням чи протоколам, а завдяки щирій вдячності й внутрішній потребі українців берегти своїх героїв.

Мюнхен був і залишається важливим пунктом української історії ХХ століття.
Та щоб ця історія не стерлася, потрібні не лише люди, які приходять на могили, а й держава, яка вміє зберігати пам’ять — гідно, послідовно і з повагою.

Олександр Майшев,
Національна спілка журналістів України.

Крайтмайрштрасе (Kreittmayrstraße) 7, де мешкав і де 1959 року було смертельно поранено Степана Бандеру агентом радянських спецслужб, і сьогодні не має жодної інформаційної таблички чи меморіального знаку.