Що таке сучасна Україна?
Не зважаючи на вкорінений у сучасну дійсність плюралізм, в суспільстві, фактично, панує одноголосся щодо оцінки ситуації в країні: ніхто не вдоволений реальним станом справ. При цьому усі мають рацію, аргументуючи свою позицію.
Влада невдоволена спадком, що його залишила опозиція у вигляді галопуючої інфляції, високих цін на нафту на нафтопродукти, дисбалансом у розрахунках за російський газ тощо.
Опозиція не вдоволена сучасною Україною, оскільки вона відсторонена у ній від реальної влади.
Мають підстави нарікати інтелігенти, які, як виявилося, живуть не у державі, а на території чи в зоні «культурного лиха», де основні культурні й духовні цінності мало що насправді вартують.
Годі щось казати про робітників, селян, підприємців чи пенсіонерів. Їхнє невдоволення переросло хронічну хворобу, яка поступово трансформувалася у таке суспільне явище як «відчуження народу від влади», тобто, коли існування одних повністю не залежить від правління інших.
Правда усе ж існує стратум, якого задовольняє існуючий стан справ. Це невелика але досить заможна верства глитаїв та бариг, яких прийнято називати олігархами.
Наведені «аргументи», якими пояснюється невдоволення значної частини населення реальною дійсністю є типовими, а отже свідчать про одне: влада, опозиція, суспільство в цілому оцінюють ситуацію здебільшого з позиції сьогодення, не враховуючи глибинні діахронні та синхронні процеси, що відбуваються на рівні екзистенції української нації як головного гаранта державного суверенітету України.
Тим часом аналіз лише деяких статистичних показників засвідчує, що в національному організмі відбуваються тектонічні зміни, викликані глобалізацією, наслідки від яких уже в недалекій перспективі відчуватимуть усі без винятку соціальні групи, а політичні і державні інститути будуть змушені на них адекватно реагувати.
Так, за даними Державного комітету статистики у жовтні минулого року чисельність населення України скоротилася майже на 22 тис. чоловік, порівняно з вереснем, і на 1 листопада становила 46 424,2 тис. чоловік. Нагадаю, що за даними Всеукраїнського перепису населення, проведеного в грудні 2001 року, чисельність населення становила 48 415,5 тис. чоловік. Процес скорочення населення в Україні розпочався ще у 1992 році. Станом на 1 січня найбільшу цифру було зафіксовано 1993 року – 52,2 млн. осіб. Потім відбувалося регулярне зниження цього показника, хоча темпи скорочення населення в різні періоди відрізнялися.
Якщо враховувати одержаний відсоток зниження на майбутнє, то виявиться, що на 2050 рік населення України може зменшитися більш ніж на 27% і скласти близько 36 млн. чоловік. У 2100-му році кількість жителів скоротиться до 27 млн. осіб, у 2150-му – до 20 млн. і т.д. Через тисячу років залишиться менше 200 тисяч українців.
Водночас нас поглинає міграція. За даними Світового банку, Україна посідає четверте місце у світі за кількістю прийнятих мігрантів. Якщо 2000 року в Україні проживало більше 100 тисяч мігрантів, то вже 2006 року ця цифра сягнула 149 тисяч людей.
Якщо наведені показники ілюструють передусім серйозну демографічну кризу, яку переживає українська нація, то наступні характеризують глибину її морального падіння.
За даними, які містяться у новому дослідженні Всесвітньої організації здоров'я українська та ізраїльська молодь посіли перше та друге місця в світі в рейтингу споживання алкоголю серед дітей та молоді.
У рамках дослідження науковці опитали понад 200 тисяч учнів 5-го, 8-го та 10-го класів із 41-ї країни світу. За результатами отриманого матеріалу вчені склали список країн, починаючи тими, де явище підліткового алкоголізму набуло особливо загрозливого масштабу. Перше місце - за Україною, де 40 відсотків підлітків вживають алкогольні напої принаймні раз на місяць. На другому опинилися молоді ізраїльтяни з 28 відсотками любителів горілчаного. Далі в списку - Чехія. Російські школярі посіли 15 сходинку, а замикає список Ісландія та Ірландія.
Ось такою є справжня дійсність, або «сучасна Україна».
Проте, не можна помічати й іншу, теж дуже характерну тенденцію, яку за аналогією проілюструємо за допомогою статистичних показників.
Як свідчать результати нещодавнього соціологічного дослідження Центру Розумкова кількість громадян України, які вважають своєю рідною мовою російську, за минулий рік зменшилося. Так, за їхніми даними кількість людей, які вважають рідною мовою українську, не змінилася і складає майже 52%. Кількість тих, хто визнає рідною російську мову, зменшилося з 30,7% у 2006 році до 25,7% у 2007-му.
Майже 40% громадян вважає, що єдиною державною і офіційною мовою в Україні повинна бути українська мова. 31,4% респондентів переконані, що такий статус повинні мати як українська, так і російська мови.
Серед етнічних українців 43,1% вважає, що в майбутньому в Україні переважатиме українська національна культурна традиція. І лише 21% опитаних вважають, що в різних регіонах переважають різні культурні традиції, хоч при цьому 18,7% віддають перевагу загальноєвропейській традиції.
Якщо пристати на думку тих, хто стверджує, що саме мова і традиція є одними із вагомих чинників формування національної ідентичності та свідомості, то можна припустити, що не за горами нова хвиля українського націоналізму, яка завжди накочується в момент існування найбільшої небезпеки для нації.
Чи готова сучасна Україна осягнути доленосність та життєву силу «нового» націоналізму?
Тут ми переходимо до інших розділів нашого викладу, які мають пряме вішення до українського націоналізму зокрема.

Націоналізм в сучасній Україні
Організовані форми українського націоналістичного руху, дуже часто трактуються як історичне явище, характерне першій половині минулого сторіччя. Це пояснюється насамперед тим, що у сучасній Україні організований націоналістичний рух поки що не здобув відчутних політичних успіхів: у парламенті всіх скликань ніколи не було націоналістичної фракції. Жоден український урядовець не вважав за необхідне проводити націоналістичну політику. Обидвох українських президентів характеризувало васальне ставлення до Росії і нездатність належно відстоювати національні інтереси.
Проте останнім часом спостерігається намагання частини впливового українського політикуму, який ніколи не ідентифікував себе з організованим націоналістичним рухом, взяти на озброєння окремі ідеологічні й політичні постулати націоналізму.
Першим так званим українським націоналістом став Президент України Леонід Кравчук. Правда, його заява, що президентом незалежної держави має бути націоналіст віддзеркалювала бажане і аж ніяк не ілюструвала дійсність.
У 1999 році несподівано “українським націоналістом” став кандидат у Президенти України соціал-демократ Євген Марчук. Стрижнем його передвиборчих виступів було твердження про необхідність єдності нації як запоруки подолання соціально-економічної кризи. При цьому генерал Марчук позитивно висловлювався про героїчне минуле ОУН та УПА.
Від того часу інтерес до українського націоналізму не згасає. Яскравий приклад — парламентські й президентські вибори. “Переконаний соціал-демократ” Віктор Медведчук несподівано почав шукати “націоналістів” у своїй родині. Про “поміркований націоналізм” говорить Володимир Литвин, “прагматичний” — Леонід Кучма, “економічний” – Анатолій Кінах. “Радикальними націоналістами” стали Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. Принаймні так їх здебільшого трактують на Сході та Півдні України, а також в сучасній Росії.
У зв’язку з цим, категорично можна ствердити: націоналістична фразеологія окремих представників колишньої і нинішньої правлячої верхівки не є результатом її ідеологічних переконань. Звернення до “націоналізму” - скоріше результат усвідомлення нових геополітичних, економічних і політичних реалій. У сучасному світі, де політична і економічна конкуренція спроможні відкинути будь-яку державу на маргінеси цивілізації, лише націоналізм як опертя на власні сили, спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи. Це розуміють у світі. Це тільки починають розуміти в Україні.

Здобутки націоналізму
І все ж націоналізм може запакувати до свого багажу окремі здобутки, які мають велике значення для утвердження української державності. Якщо підсумувати досягнення націоналістичного руху впродовж минулого і початку нинішнього сторіччя, то передусім необхідно відзначити кілька принципових моментів.
Саме націоналізм спричинився до домінування ідеї незалежності України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Власне він покінчив із комплексом національної меншовартості в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежності України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій “оновленого Союзу”. У програмах усіх впливових сучасних партій ідея незалежності України уже не ставиться під сумнів, а трактується як неодмінна умова суспільного поступу.
Вагомим досягнення націоналістичного руху стала легімітація самої ідеї української державності. Не секрет, що після Акту проголошення Незалежності виникла спокуса розпочати історію незалежної України з 1991 року, або ж показати її як етап трансформації УРСР. У 1992 році голова ОУН Микола Плав’юк передав Леонідові Кравчуку повноваження Президента Української Народної Республіки на вигнанні, що фактично легімітувало українську владу як спадкоємницю уряду УНР. Саме після цього до підручників з історії повернувся “перший президент України Михайло Грушевський”, а свято Соборності - об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою, перетворилося у державне.
В останні роки український націоналізм став могутнім чинником національної самоідентифікації. Так, не зважаючи на соціальні негаразди, політичні та релігійні симпатії, радянське минуле і антиукраїнську політику влади в окремих регіонах, абсолютна більшість громадян, майже 80% від загальної кількості населення України, під час останнього Всеукраїнського перепису заявили, що вважають себе українцями.
Цей феномен свідчить, що в незалежній Україні націоналістичний фактор, із сили, що у минулому вела народ до незалежності, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем.
Націоналізм став не лише чинником необхідності відновлення історичної справедливості стосовно різних етапів національно-визвольного руху, а спромігся зробити його фактором сучасної української політики. Яскрава ілюстрація – перипетії щодо відзначення 60-ї річниці так званої Волинської трагедії; суспільна дискусія щодо державного визнання ОУН і УПА, боротьба за відновлення історичної правди стосовно українських жертв Бабиного Яру, врешті – визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом української нації.
Дуже часто і справедливо наголошують “надпартійність” націоналізму як ідейного руху. Іншими словами, націоналізм виступає як інтегруючий світогляд нації, а не окремої групи, класу чи партії. В сучасних умовах, це означає, що відбулася демонополізація націоналістичної ідеології. Український націоналізм виходить на широкі обшири, які не знають партійних кордонів, він не завжди визнає історичну тяглість, тобто його адептами перестали бути націоналісти, причетні до традиційних націоналістичних структур.

Проблеми і завдання націоналістичного руху
Дискусія, що нині ведеться з приводу місця і ролі “правого руху” вказує, що, принаймні, амбіцій націоналістам не бракує. З цього приводу, вважаю за необхідне висловити кілька думок.
У статті “Про необхідність українського націоналізму в Україні” відомий публіцист Сергій Грабовський закидає сучасним націоналістам, що вони надміру захопилися “ритуальною” практикою, сконцентрувалися на героїчному минулому, зокрема, що стосується боротьби ОУН і УПА. А це, мовляв, робить націоналізм неактуальним.
Таке твердження вірне лише на перший погляд. Річ у тім, що історичне минуле націоналістичного руху вже давно стало фактором сучасної української політики. Яскравим підтвердженням цього стали події у 2003 році довкола відзначень 60 - річниці так званої Волинської трагедії. Тоді президент Леонід Кучма, уражений бацилою меншовартості й запобіганням перед поляками, мав намір просити вибачення у польського президента Кваснєвського за події на Волині у 1943 році, коли власне ОУН вела національно-визвольну боротьбу проти польських окупантів. Очевидно, що таке “вибачення” стало б великою національною поразкою українського народу, засвідчило б його неповноцінність й нездатність захистити свою історичну правду. Лише протести українських націоналістів у Києві та на Волині, широка роз’яснювальна робота, яку вони тоді провели, дала можливість ухвалити у Верховній Раді зважене рішення з цього болючого для двох народів питання. Крім українських націоналістів більше ніхто не спромігся стати на захист честі української нації.
Врешті, як зазначалося, боротьба за державне визнання ОУН і УПА – це також складова сучасної політики, де історичне минуле лише ґрунт для реалізації програмних гасел українського націоналістичного руху.
На наш погляд, проблема не в тому, що сучасні націоналісти надмірно захопилися власною історією чи «гуманітарною проблематикою» Проблема полягає у їх неспроможності ефективно творити те, що вже нові покоління назвуть історією.
У цьому контексті доволі слушні думки висловлені у статті Андрія Ільєнка “Нотатки про український правий рух”. Основну з причин “усіх бід” націоналістів, або ж за його визначенням українських правих, він вбачає у їх нездатності вийти із “силового поля” націонал-демократів та ідеології лібералізму, яку ті останнім часом намагаються взяти на своє озброєння. Іншими словами, він бачить “вихід у кінці тунелю”, коли націоналізм стане самостійним чинником в сучасній українській політиці. Із таким твердженням важко не погодитися. Набагато важче реалізувати цю мету. Але це необхідно зробити, оскільки націонал-демократичний рух переживає кризу, натомість суспільство “вагітне” націоналізмом.
Українські націоналісти мають навчитися давати чіткі відповіді на виклики сучасності. Вони повинні не лише розпрощатися із помаранчевим лібералізмом націонал-демократів, а й з усіма “хворобами”, що їм притаманні, зокрема нездатністю об’єднуватися, йти на “гнилі” компроміси з ворогами, жертвувати ідеологічними принципами в ім’я політичні кон’єктури тощо.
Починати слід з мети та завдань націоналістичного руху, точніше їх модернізації, адаптації до нових реалій сучасної України.
Із викладеного випливає необхідність сформулювати першочергову мету українського націоналістичного руху. Такою б могла стати ідея - України як держави, де у всіх сферах суспільного життя домінуватимуть українці та питомі для української нації духовні й моральні цінності.
Отже першочергове завдання нашого руху - об’єднати людей, для яких влада Української нації в Українській державі - альфа і омега їхнього життя, а боротьба за реалізацію національної ідеї - суть їхньої політичної тактики і стратегії. Для цього слід повернути у суспільство, насамперед у вітчизняний політикум, високу ідейність, світоглядну й ідеологічну принциповість, справжню людську мораль і християнські цінності, а отже - віру в Українську Самостійну Соборну Державу як суб’єкта, а не об’єкта міжнародної політики.
Тепер спробуємо окреслити основні завдання сучасного українського націоналізму.
По-перше, націоналізм неможливий без відродження і плекання національної свідомості, відчуття історичної приналежності до рідної землі, мови, традицій, національної честі і самоповаги.
По-друге, націоналізм має практикувати чинну активність. Не може бути так, щоб там, де принижується честь і гідність українця, паплюжилася українська мова, традиції, історія, не було адекватної постави української сили.
По-третє, націоналізм має бути зорієнтований на “власні сили” й не може мати нічого спільного із намаганнями деяких політиків “запозичити” чужинські моделі розвитку України. Лише віра у свій народ, його геній і призначеність – надає сили, оптимізму, динамізує розв’язки складних соціальних, економічних і соціальних проблем.
По-четверте, націоналізм повинен наголошувати на культі “сильної” особистості, людини, яка власний розвиток пов’язує з процвітанням своєї нації і держави. Націоналізм має утверджувати суспільно важливі вартості, які ушляхетнюють людину та скріплюють основи спільноти.
По-п’яте, націоналізм має віднайти в Україні самодостатню соціальну базу, кістяк якої складе молоде покоління не збаламучене лібералізмом. «Свою» соціальну базу можна сформувати лише перманентною активністю у політичних процесах, зокрема виборчих кампаніях. Тільки так в Україні може з’явитися соціальна верства, яка не лише підтримуватиме націоналістичний рух під час різноманітних виборчих перегонів, а й створить для нього відповідну економічну базу. Наївними виглядають ті «прихильники націоналізму», які вважають, що можна сформувати впливовий націоналістичний рух, відмовляючи при цьому йому у праві брати самостійну участь у виборчих кампаніях, оскільки, як вони стверджують, це може пошкодити так званій «українській справі». Українській справі насправді шкодить політичний сервілізм, безамбіційність, страх перед неминучістю боротьби, комплекс національної неповноцінності й меншовартості.
По-шосте, важливою складовою ідеології сучасного націоналізму має стати ідея національної і соціальної справедливості, як взаємозалежних понять. При цьому слід зазначити, що принципи національної і соціальної справедливості повинні застосовуватися не лише стосовно українців, які проживають в Україні, а й за її межами, зокрема на етнічних українських землях.
По-сьоме, націоналізм не повинен уникати питань, пов’язаних із демографічними та міграційними деформаціями як викликами глобалізації, а тому має сказати своє слово у питанні «раси». У зв’язку з цим видається доцільними пристати на думку сучасного теоретика націоналізму Анатолія Свідзинського, який закликає дивитися на расу під кутом зору первинного значення слова раса, що означало «порода» і являло собою передусім сплав фізичного і духовного здоров'я, зумовленого дотриманням давніх розумних і корисних культурних традицій, які плекалися в народі впродовж віків. Саме таку «расу» відзначав в українців Євген Маланюк, коли протиставляв їхню поведінку в екстремальних умовах табору для полонених поведінці захланних російських «аристократів», які швидко втрачали людську гідність в таких таборах.
…Останнім часом стало модним пророкувати політичну смерть націоналізму. “Похорони” робили не один раз, але кожного разу вони виявлялися передчасними. Досвід інших країн, й України зокрема, показує, що в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід в націоналізмі. І це не випадково, адже націоналізм примушує напружувати волю й інтелект нації, прищеплює імунітет від внутрішніх і зовнішніх загроз. Головне – віднайти суголосні часові форми його реалізації. І хто першим збагне логіку й ритм часу, той “осідлає коня”. І навпаки, будь-яке тупцювання на місці - прирікає усіх, навіть “канонічних” націоналістів. Націоналізм не буває неактуальним і це найголовніший урок для сучасного покоління його адептів.

Богдан ЧЕРВАК,
провідник Київської міської організації ОУН