Можливо, це декому здається фантастикою, але історичні джерела вперто свідчать про арійсько-скіфське правління в королівствах на території Англії, Данії, Швеції та Норвегії!
Щонайменше 900 років поспіль королівська династія Інглінгів (Ynglings) з української Ольвії (Миколаївська область сучасної України, басейн річок Інгул та Інгулець), правила, починаючи з І ст. н.е., практично всією Північною Європою!
Російський історик З.Рагозіна у 1903р. писала, що Ольвія і Візантія у ті далекі часи мали один державно-політичний статус. Якщо копнемо глибше і звернемось до праць Геродота, то переконаємось, що Ольвія була – не містом, а країною, в якій протікали такі річки, як Істер (Дунай), Тіра (Дністер), Гіпаніс (Буг), Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон).
Згадана королівська династія Інглінгів була започаткована Одином - верховним жрецем - друїдом, який також мав і світську владу. Його нащадкам, зокрема, підкорялися удільні королі з роду Інглінгів і аборигенні королі Північної Європи (Ідгілси, Онели, Охтере).
Російська дослідниця Г.Кисельова, переконливо стверджує, що, переселяючись на північ через Причорномор’я і по Дніпру в напрямку Балтії і Скандинавії, наші предки засновували держави і князівства: Сігтуна, Упсала і зрештою – Стокгольм. Чи не тому сучасні прапори України і Швеції мають одні і ті ж благородні кольори?..
До речі, автор „Історії шведської держави” О.Далін (перекладеної зі шведської і видрукуваної спеціально для російського імператора у 1805-1807рр.) свідчив, що представники династії Інглінгів залишалися королями і князями і на своїй „малій” батьківщині (Україні – В.Б.).
В „Історії Скандинавії, написаної Кембриджем: „Від доісторичної епохи до 1520р.” (видана англійською мовою Х.Кнутом в 2003р. в Кембріджському університеті), згадується королівський род Скі(л)фінгів (Скіфів?), що входив до королівської династії Інглінгів.
Звичайно, дехто міг би сказати про це, як про „дивовижне співпадіння”, якби не доведені історичні факти:
а). Ольвія була – скіфсько-елінською державою;
б). у середині І тис. до н.е. вважалося, що Скіфія сягає „від Ірану до Кельтики”;
в). найдавніша англосаксонська поема „Беовульф” згадує Скі(л)фінгів як таких, що прийшли в Скандинавію „під час варварського нашестя”;
г). етимологія слова „інгул”, як вважають філологи, має скіфську природу: „ін” – печера, „гуль” – річка. Появу назви пояснюють тим, що скіфи-кочовики зимували в долинах і плавнях цих річок, копаючи печери і в такий спосіб утворили перші поселення в цих краях. А там і досі знаходяться населені пункти Інгул, Інгулецьке, Інгуло-Кам’янка, тощо...
Нам, звичайно, цікаво, як же сприйняли північно-європейcькі автохтони прихід войовничих скіфів - „варварів” (до речі, чи не чернігівське місто Варва дала назву так званим „варварам”)?
Ісландський історик С.Стурлусон (1179-1241рр.) у своїй праці „Сага про Інглінгів” свідчить:
„Країна в Азії на схід від Танаксвіля [Дона] називається Країною Асів…, а столиця країни звалась Асгард. Правителем там був той, хто звався Одіном.
Там було велике капище [Кам’яна Могила?]. За стародавнім звичаєм у нього було дванадцять верховних жерців [чи не звідси 12 апостолів у християнстві?]. Вони повинні були творити жертвопринесення і судити люд.
Одін міг зробити так, щоби під час бою його недруги ставали сліпими або глухими чи переповнялися жахом, а їхня зброя ранила не більші трісочки, і його воїни кидалися в битву без кольчуги, ярилися як скажені пси чи вовки, - кусали щити і були сильними як ведмеді чи бики. Вони вбивали людей, і ні вогонь, ні залізо не шкодило їм. Такі воїни звалися берсерками”.
Отже, на думку ісландського історика ХІІ ст. (якого важко вважати налаштованим по-українські) Інглінги змогли підкорити місцеве населення: могли навчити здобуткам своєї цивілізації, довести своє лідерство жрецькими „психотехнологіями” і хоробрістю у битвах.
Після смерті у 150р. Одіна королівську і жрецьку владу успадкував його син – Інгве, потомки якого стали іменуватися Інглінгами.
„Інгве” – означало землевласник, землероб, той що підкорює землі, робить необроблене поле плодоносним (орій?). Жителі, що займалися землеробством називалися інгевонами, до речі, як і англи.
Таким чином ми й доходимо до логічного і історичними обґрунтованого і переконливого висновку щодо появи назви країни, яка у ХІХ ст. стане глобальною імперією - Англією (England – країна Інглінгів).
Повертаючись до скіфської правлячої еліти Північної Європи (а З.Рагозіна цілком справедливо вважала, що українці є нащадками скіфів), то вона у ІХ ст. н.е. після військової поразки в районі Шлезвіга від аборигенних правлячих еліт повернулася на батьківщину у вигляді варягів. – А куди ж їм було діватися, як не йти на свою історичну батьківщину?..
Ось так, як свідчать історичні факти, і виглядає повернення нащадків аріїв (варягів) додому, яке покладає край тисячолітньому християнському міфу про їхнє „покликання на Русь”.
Ніхто Рюриковичів в Київську державу не звав. Вони (змушено) прийшли на прабатьківщину самі (на чолі з так званим воєводою, а насправді - королем Свенельдом), оскільки мали повне династійне право – розділити королівську владу з великим князем Ігорем та княгинею Ольгою.
І хоча їхні київські родичі були від цього явно не в захваті (хто ж хоче ділитися землями і майном – за що й постраждав від древлян жадібний князь Ігор), але все-таки їм довелося потіснилися. Як наслідок, військовий потенціал обох споріднених королівських кланів зросла, що й стало підґрунтям формування потужної Київської держави, котра невдовзі стане найбільшою в тогочасній Європі.
Виникає питання, чому ж про це ми дізнаємося лише зараз? – Все дуже просто.
Нащадки скіфів-варягів Інглінгів на момент повернення в Україну сповідували прадавню, батьківську, православно-язичницьку віру.
А християнізована болгарка княгиня Ольга (яка не хотіла бути спаленою за язичницькими традиціями на могилі свого чоловіка Ігоря) та її нащадки (Володимир) здійснили в Україні військово-релігійний („конституційний”) переворот.
Наслідки відомі. Після хрещення Русі вогнем і мечем жрецька православна еліта (а з нею і тисячолітні знання та технології) була знищена, а язичницькі хроніки - спалені.
Християнські ж монахи на чолі з так званим Нестором-літописцем (проте, нині дехто сумнівається в його існуванні, вважаючи його працю – колективною роботою візантійського „відділу пропаганди і агітації”) ретельно процензурували всі історичні праці, залишивши в них лише згадки про християнських вождів - Рюриковичів та Мономаховичів.
І, якщо десь випадково і залишився православний язичник Свенельд з королівського роду Інглінгів, то лише як – „воєвода при князі Ігорі”. Хоча, насправді, король Свенельд був співправителем України-Русі і при князі Ігорі, і при княгині Ользі...

ВАЛЕРІЙ БЕБИК, доктор політичних наук, проректор з інформаційно-аналітичної роботи Університету „Україна”, голова Всеукраїнської асоціації політичних наук