Я щасливий тим, що живу в Україні і є українцем!
Мені дуже імпонує те, що я українець. Найбільше відчуваю гордість за те, що я не відвожу осторонь очей перед представниками різних національностей за дії моїх предків по відношенню до інших народів світу. Українці можуть гордитися тим, що не намагалися завойовувати землі своїх сусідів, але в разі небезпеки не один раз давали гідну відсіч численним завойовникам, які робили неодноразові спроби підкорити наш народ. І хоча наші недруги досягали часто своєї мети, але й перебуваючи в неволі мій народ ніколи не полишав надію визволитися з-під колоніального ярма. Абсолютно не звичним було те, що тривалий час чисельний слов'янський народ – українці були поневолені своїми сусідами, теж слов’янами, росіянами та поляками і від цих „братніх” обіймів нам, українцям, було не дуже солодко. Суперечки про те, яка окупаційна влада – російська чи польська була кращою для українців, не витримує ніякої критики. Після трьох розподілів Польщі (1772,1793,1795 рр.) та зникнення її як держави з політичної карти світу, українці потрапили до Австрійської імперії. Зневажливе ставлення до підкорених народів завжди було нормою для завойовників, які досить часто пояснювали своє вторгнення на чужу територію як необхідність братської чи інтернаціональної допомоги. Та від цього жодному з народів, що отримував таку допомогу не ставало легше. Приємним винятком в нашій історії були тільки литовці, які допомогли українцям та білорусам визволитися з-під влади монголо-татар в далекому ХІУ ст. і вели себе на визволених територіях дійсно як визволителі. Мова іде про перемогу литовського князя Ольгерда над монголо-татарами біля річки Сині Води в 1362 році. Завдяки цій перемозі Київська, Чернігівська, Сіверська, Переяславська, Подільська та Волинська землі увійдуть до складу Литви. Шанобливе ставлення до руської (української) мови, звичаїв та традицій сприяли дуже добрим взаємовідносинам литовців з українським та білоруським народами. Мій народ повинен завжди пам’ятати про це. Так було до 1569 року, коли Литва спільно з Польщею утворили єдину державу – Річ Посполиту. Після цього ситуація досить кардинально помінялася в гіршу сторону для українців, чиї землі за Люблінською угодою майже всі переходили під владу Польщі. Всі інші, як визволителі так і завойовники, вбачали в завойованій чи „визволеній” Україні територію з якої можна було безперешкодно викачувати природні ресурси та користуватися її найбільшим багатством – надзвичайно працьовитими людьми. Визволителів було чимало, дехто встиг перетворитися навіть на штатного, виконуючи цю процедуру навіть тоді, коли про це ніхто навіть і не просив їх. Вони це робили просто за звичкою і для власного задоволення. Українці стали одним з нечисленних у світі народів, для якого стало дуже важко розібратися в тому хто їх визволяв, а хто поневолював. Красивих українських дівчат та жінок за першої нагоди ґвалтували і завойовники, і визволителі. Неповага до українців проявлялася з боку чужинців і в ставленні до мови, культури, звичаїв та наших традицій. Вони досить вміло розводили інтриги між нашими керманичами, всіляко сприяли загостренню різноманітних конфліктів всередині держави, проштовхували до влади слухняних маріонеток, які засліплені можливістю збагатитися і мати владу, діяли на догоду загарбникам, а не власного народу. Історичний досвід однозначно свідчить, що інтереси завойовників і підкорених можуть співпадати тільки до певного часу, а далі настає час гірких розчарувань для тих хто приклав руки до поневолення власного народу. Зовнішні вороги заважали нам, українцям, розбудовувати власну державу і самим вирішувати свої власні проблеми та негаразди.
Особливу старанність і наполегливість в допомозі всім своїм сусідам, і не тільки, проявляла з часу свого виникнення Росія. Вона з’явилася вперше як незалежна держава під назвою Московія у відносно недалекому 1480 році, коли московському князеві Івану ІІІ вдалося, більше ніж через сто років після України і Білорусії, стати незалежною державою, вийшовши із складу вже досить ослабленої Золотої Орди. Цей московський князь видатна історична постать в історії Росії. Це за часів його правління князівством було вперше отримано незалежність в майбутньому сильної та могутньої держави. Після століть перебування у складі Київської Русі та Золотої Орди здобути нарешті таку бажану свободу багато чого значило для наших сусідів. Досить тривалий період бездержавності сприяв виробленню в нинішніх росіян надзвичайно великих амбіцій, що дозволяло досить успішно завойовувати землі своїх сусідів і одночасно налаштовувати своєю агресивністю проти себе світову спільноту, що є досить помітним і сьогодні. Щоб мати можливість завойовувати сусідні народи московський князь Іван ІІІ запозичив у нас назву Русь, що дозволяло йому виступати в ролі збирача слов’янських земель, а не завойовника як це було в дійсності. Першою чужою територією, яку „визволили” тодішні московіти, а сьогоднішні росіяни, була моя Чернігівщина, яку Москва завоювала (визволяють тільки власну землю і свій народ, тому будемо намагатися все називати своїми іменами) у сусідньої Литви, в ході литовсько-московської війни 1500-1503 рр. Населення Чернігово-Стародубського й Новгород-Сіверського князівств вчинило московітам спротив, за що воєводи „людей багатьох вогню й мечу піддали, а інших повели до полону”. Всі правителі Російської держави вважали за честь допомагати численним народам світу бути у складі могутньої країни – Російської імперії, чимало з них, не дуже чисельних вже асимілювалися і назавжди зникли. Та що там маленькі, така доля була призначена і великим слов’янським – українському та білоруському, страшний маховик суцільної русифікації вже наніс досить дошкульного удару на території всієї Білорусі і більшої частини України, за винятком її західного регіону. Чимало народів світу, яких намагалися визволити росіяни, не зрозуміли від кого їх визволяють і дали досить дошкульних ляпасів дуже настирливим залицяльникам. Це і маленький за чисельністю, але великий за духом фінський народ, що зірвав агресивні наміри СРСР в грудні 1939 – січні 1940 рр. Погане знання історії радянським керівництвом призвело до втручання в афганські справи в 1979- 1989 рр., адже гордих пуштунів не вдалося підкорити навіть англійським колонізаторам, що зуміли утворити світову імперію, під назвою Британська, в якій ніколи не заходило сонце. Гідна відсіч завойовникам від свободолюбивих афганців в значній мірі посприяла розвалу світової імперії, якою був Радянський Союз. Всі народи, що потрапляли до складу цієї держави вже були приречені на те, що більше ніколи не вийдуть на свободу. Тільки статус союзних республік у складі СРСР дозволив 14 складовим частинам і їх народам, що в свою чергу були вже в складі союзних республік таку бажану свободу, яку не потрібно було здобувати зі зброєю в руках. Серед них, до речі, абхазький та осетинський народи, що здобули незалежність від росіян, завдяки своєму перебуванню у складі Грузії. Тому для багатьох народів колишнього СРСР виглядає досить дивним намагання маріонеткових керівників, не визнаних світовою спільнотою республік, знову втягнути свої народи туди, звідки не один народ тільки мріє, як би його втекти. Народи, що мали інший статус в складі СРСР, були автономними утвореннями у складі Російської Федерації так і не змогли, навіть за надзвичайних зусиль, вирватися з обіймів Росії. Приклад Чечні дуже показовий в цьому плані. Могутній Росії за допомогою двох надзвичайно кровопролитних війн вдалося утримати на певний період у своєму складі мужніх та хоробрих чеченців. Їхню затятість в намаганні отримати свободу можна порівняти тільки з героїчною боротьбою воїнів Української Повстанської Армії, що більше десяти років вела героїчну боротьбу за незалежну Україну, державу в якій ми сьогодні живемо і на превелику жаль не бажаємо належним чином вшановувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за незалежну і процвітаючу Україну.
В день нашого 17 –річчя ми можемо пишатися тим, що маємо нарешті президента держави, який робить все можливе від нього, щоб українці могли нарешті пишатися тим, що вони українці, і не тільки знають, але й поважають її істинних героїв, а не тих хто намагався здобути славу та почесті з багатствами з рук поневолювачів. Викликає повагу до В.Ющенка те, що він це робить усвідомлено як український президент-патріот, відкидаючи можливість підвищити свій рейтинг за рахунок якихось малоросійських дій, що могли б сподобатися Росії та її прихильникам в Україні. Набагато краще мати президента, якого можна поважати за інтелігентність та розум, ніж сильного президента, якого будуть всі боятися бо він може замочити будь - кого в сортирі.
Завершуються ХХІХ Олімпійські ігри в Пекіні, які показали світу вагому перевагу китайських спортсменів над іншими учасниками змагань. Велика і досить монолітна нація, закінчила свій колоніальний і постколоніальної статус, перетворившись на світового лідера не тільки в спорті, але й в економіці та політиці. Не помітити цього вже ніхто не в змозі. Чи були б можливими такі досягнення, якби китайське керівництво в першу чергу не думало про свою державу і свій народ, а займалося б постійною боротьбою за владу? Важко було б розраховувати на успіх якби китайці вели суперечки між собою про те, хто кращий визволитель чи товариш-американці чи росіяни. Керівництво Китаю зуміло переконати всіх китайців в тому, що розраховувати потрібно тільки на власні сили і розуміти, що як США так і Росія не зацікавлені в сильному Китаї. Ці наші стратегічні союзники аж ніяк не хочуть бачити сильною і Україну, а планують використовувати тільки у власних інтересах.
Отже, незалежно від свого національного походження ми повинні зрозуміти просту істину – всі, хто проживає на нашій українській землі, є українці. І про майбутнє рідної землі краще за нас не будуть думати ні росіяни, ні американці, ні поляки. Цю істину чудово засвоїли американці, що дозволило їм стати наймогутнішою державою світу. Незалежно від того, де у них колись була Батьківщина, вони гордяться тим, що вони американці, незалежно від кольору на їхньому обличчі. У нас же чимало громадян, які все своє життя прожили в Україні, але їх, стареньких людей, ніяк не залишає ностальгія за колишньою «Родіной», і це не дозволяє їм зрозуміти, що вони і їхні діти вже давно українці, а їхнє національне походження деякі політики намагаються використовувати як проти них, так і держави, де вони сьогодні проживають. За це можна тільки поспівчувати їм, а не дорікати. Нормальні люди коли бачать, що перед ними людина з однією рукою не насміхаються над нею, а тільки співчувають. Адже дорікати за це є великим гріхом. Тож давайте й ми не будемо грішити на своїй власній землі. Тільки час розставить все на свої місця. Не бажаючи нікому зла ми дуже часто і творимо його. Від нього самі та наші близькі найбільше і страждаємо. Настав час спільними зусиллями та без зайвих докорів зупинити цей руйнівний для держави процес. Від цього виграємо ми всі і наша ненька УКРАЇНА!
Особливу старанність і наполегливість в допомозі всім своїм сусідам, і не тільки, проявляла з часу свого виникнення Росія. Вона з’явилася вперше як незалежна держава під назвою Московія у відносно недалекому 1480 році, коли московському князеві Івану ІІІ вдалося, більше ніж через сто років після України і Білорусії, стати незалежною державою, вийшовши із складу вже досить ослабленої Золотої Орди. Цей московський князь видатна історична постать в історії Росії. Це за часів його правління князівством було вперше отримано незалежність в майбутньому сильної та могутньої держави. Після століть перебування у складі Київської Русі та Золотої Орди здобути нарешті таку бажану свободу багато чого значило для наших сусідів. Досить тривалий період бездержавності сприяв виробленню в нинішніх росіян надзвичайно великих амбіцій, що дозволяло досить успішно завойовувати землі своїх сусідів і одночасно налаштовувати своєю агресивністю проти себе світову спільноту, що є досить помітним і сьогодні. Щоб мати можливість завойовувати сусідні народи московський князь Іван ІІІ запозичив у нас назву Русь, що дозволяло йому виступати в ролі збирача слов’янських земель, а не завойовника як це було в дійсності. Першою чужою територією, яку „визволили” тодішні московіти, а сьогоднішні росіяни, була моя Чернігівщина, яку Москва завоювала (визволяють тільки власну землю і свій народ, тому будемо намагатися все називати своїми іменами) у сусідньої Литви, в ході литовсько-московської війни 1500-1503 рр. Населення Чернігово-Стародубського й Новгород-Сіверського князівств вчинило московітам спротив, за що воєводи „людей багатьох вогню й мечу піддали, а інших повели до полону”. Всі правителі Російської держави вважали за честь допомагати численним народам світу бути у складі могутньої країни – Російської імперії, чимало з них, не дуже чисельних вже асимілювалися і назавжди зникли. Та що там маленькі, така доля була призначена і великим слов’янським – українському та білоруському, страшний маховик суцільної русифікації вже наніс досить дошкульного удару на території всієї Білорусі і більшої частини України, за винятком її західного регіону. Чимало народів світу, яких намагалися визволити росіяни, не зрозуміли від кого їх визволяють і дали досить дошкульних ляпасів дуже настирливим залицяльникам. Це і маленький за чисельністю, але великий за духом фінський народ, що зірвав агресивні наміри СРСР в грудні 1939 – січні 1940 рр. Погане знання історії радянським керівництвом призвело до втручання в афганські справи в 1979- 1989 рр., адже гордих пуштунів не вдалося підкорити навіть англійським колонізаторам, що зуміли утворити світову імперію, під назвою Британська, в якій ніколи не заходило сонце. Гідна відсіч завойовникам від свободолюбивих афганців в значній мірі посприяла розвалу світової імперії, якою був Радянський Союз. Всі народи, що потрапляли до складу цієї держави вже були приречені на те, що більше ніколи не вийдуть на свободу. Тільки статус союзних республік у складі СРСР дозволив 14 складовим частинам і їх народам, що в свою чергу були вже в складі союзних республік таку бажану свободу, яку не потрібно було здобувати зі зброєю в руках. Серед них, до речі, абхазький та осетинський народи, що здобули незалежність від росіян, завдяки своєму перебуванню у складі Грузії. Тому для багатьох народів колишнього СРСР виглядає досить дивним намагання маріонеткових керівників, не визнаних світовою спільнотою республік, знову втягнути свої народи туди, звідки не один народ тільки мріє, як би його втекти. Народи, що мали інший статус в складі СРСР, були автономними утвореннями у складі Російської Федерації так і не змогли, навіть за надзвичайних зусиль, вирватися з обіймів Росії. Приклад Чечні дуже показовий в цьому плані. Могутній Росії за допомогою двох надзвичайно кровопролитних війн вдалося утримати на певний період у своєму складі мужніх та хоробрих чеченців. Їхню затятість в намаганні отримати свободу можна порівняти тільки з героїчною боротьбою воїнів Української Повстанської Армії, що більше десяти років вела героїчну боротьбу за незалежну Україну, державу в якій ми сьогодні живемо і на превелику жаль не бажаємо належним чином вшановувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за незалежну і процвітаючу Україну.
В день нашого 17 –річчя ми можемо пишатися тим, що маємо нарешті президента держави, який робить все можливе від нього, щоб українці могли нарешті пишатися тим, що вони українці, і не тільки знають, але й поважають її істинних героїв, а не тих хто намагався здобути славу та почесті з багатствами з рук поневолювачів. Викликає повагу до В.Ющенка те, що він це робить усвідомлено як український президент-патріот, відкидаючи можливість підвищити свій рейтинг за рахунок якихось малоросійських дій, що могли б сподобатися Росії та її прихильникам в Україні. Набагато краще мати президента, якого можна поважати за інтелігентність та розум, ніж сильного президента, якого будуть всі боятися бо він може замочити будь - кого в сортирі.
Завершуються ХХІХ Олімпійські ігри в Пекіні, які показали світу вагому перевагу китайських спортсменів над іншими учасниками змагань. Велика і досить монолітна нація, закінчила свій колоніальний і постколоніальної статус, перетворившись на світового лідера не тільки в спорті, але й в економіці та політиці. Не помітити цього вже ніхто не в змозі. Чи були б можливими такі досягнення, якби китайське керівництво в першу чергу не думало про свою державу і свій народ, а займалося б постійною боротьбою за владу? Важко було б розраховувати на успіх якби китайці вели суперечки між собою про те, хто кращий визволитель чи товариш-американці чи росіяни. Керівництво Китаю зуміло переконати всіх китайців в тому, що розраховувати потрібно тільки на власні сили і розуміти, що як США так і Росія не зацікавлені в сильному Китаї. Ці наші стратегічні союзники аж ніяк не хочуть бачити сильною і Україну, а планують використовувати тільки у власних інтересах.
Отже, незалежно від свого національного походження ми повинні зрозуміти просту істину – всі, хто проживає на нашій українській землі, є українці. І про майбутнє рідної землі краще за нас не будуть думати ні росіяни, ні американці, ні поляки. Цю істину чудово засвоїли американці, що дозволило їм стати наймогутнішою державою світу. Незалежно від того, де у них колись була Батьківщина, вони гордяться тим, що вони американці, незалежно від кольору на їхньому обличчі. У нас же чимало громадян, які все своє життя прожили в Україні, але їх, стареньких людей, ніяк не залишає ностальгія за колишньою «Родіной», і це не дозволяє їм зрозуміти, що вони і їхні діти вже давно українці, а їхнє національне походження деякі політики намагаються використовувати як проти них, так і держави, де вони сьогодні проживають. За це можна тільки поспівчувати їм, а не дорікати. Нормальні люди коли бачать, що перед ними людина з однією рукою не насміхаються над нею, а тільки співчувають. Адже дорікати за це є великим гріхом. Тож давайте й ми не будемо грішити на своїй власній землі. Тільки час розставить все на свої місця. Не бажаючи нікому зла ми дуже часто і творимо його. Від нього самі та наші близькі найбільше і страждаємо. Настав час спільними зусиллями та без зайвих докорів зупинити цей руйнівний для держави процес. Від цього виграємо ми всі і наша ненька УКРАЇНА!
Валентин Лутченко, Чернігів.
|
