Проантичні цивілізації України: Мезія – Енеїда – Шумер – Тріада - Скітія
З рецептів Часу й сонмища Богів,
І напливає з Вирію потроху
Могутній дух дніпровських берегів...
(автор)
Національна ідея, про яку так багато говорять наші політики, можлива лише за умов відновлення національної історії (без лакун і переробок „візантійців” та „Несторів”, обслуговуючих інтереси правлячих династій).
„Чомусь” так сталося, що українська історія починається лише з Козацької доби (ХIV-ХV ст. н.е.). Мимохідь, правда, згадується московітами та нашими „хохлами-манкуртами”, що була така собі Русь-Україна (ІХ-ХІІ ст.). Але згадується – лише в контексті російської імперської історіографії та концепції міфічної „слов’янської спільноти”, що стала, начебто, колискою російського, українського та білоруського народів (написання – саме в такій послідовності).
А що ж насправді? - Насправді аналіз наукових досліджень істориків, археологів, релігієзнавців, мовознавців, культурологів, об’єднаних системним підходом політологів, свідчить, що українська цивілізація зробила чи не найбільший з усіх давніх народів внесок до всесвітньої історії. Розглянемо лише деякі вражаючі факти з нашої прадавньої історії.
• Мезія (ХХ-ХІІ тис. до н.е.)
Першою вийшла на світову арену Мезинська архаїчна (мисливсько-збиральницька) цивілізація, яка була локалізована в районі населених пунктів: с.Мезин (Чернігівщина), с.Гінці (Полтавщина), с.Добраничівка (Київщина), с.Кирилівка (м.Київ), с.Межирічі (Черкащина). Тут, як свідчать дослідження археологів С.Бібікова, І.Шовкопляса та ін., наші предки вперше в історії людства поклали до світової цивілізаційної скарбнички зразки знаменитого мезинського орнаменту меандру (який помандрує згодом по планеті), унікальні статуетки „жінок-птахів”, перший в світі музичний ансамбль з кісток мамонта [3; 37].
Наші та зарубіжні геологи та археологи (С.Неручев, В.Даниленко та ін.) підтвердять, що аж до Х тис. до н.е. на території Північної Європи та Росії були льодовики товщиною у 2-3 кілометри. В Єгипті, Малій Азії та Середземномор’ї перші аналогічні стоянки мисливців і збирачів з’являються лише у VIII-VII до н.е. [30; 12].
А по Україні вже ХХ-ХІІ тис. до н.е. ходили мамонти, на яких полювали мисливці, що після вдалого полювання насолоджувалися торохтінням на мамонтових кістках перших музик планети. Мумії цих архаїчних автохтонів України ми і досі можемо побачити у краєзнавчих музеях Донецьку, Луганську чи Вінниці, де ті мамонти стоять у повний зріст. Такий точно український мамонт, знайдений на початку минулого століття на Сумщині, був вивезений до Росії і нині стоїть в зоологічному музеї Санкт-Петербургу...
Згодом „якось випадково” в Шумері (Сумері/Самарі?) з’являється цивілізація Мес(з)опотамія, у Малій Азії - країна Мізія , а на Балканах - Верхня і Нижня Мезія (відповідно – території Іраку, Туреччини, Угорщини, Румунії, Молдови, Сербії). А в Росії (як зійде льодовик) з’являється річка із знову-таки „випадковою” назвою Мезень (впадає в Біле море), а на ній – і місто Мезень...
Можливо, це комусь і не дуже сподобається, але українська протоцивілізація Мезія/Мезин приблизно на 5-8 тис. років старша за всі вказані вище.
• Запорізька Шу-Нун (ХІІ-ІІІ тис. до н.е.) і Трипільська Енеїда (VI-ІІІ тис. до н.е.)
Цивілізація Шу-Нун (Кам’яної Могили, ХІІ тис. до н.е.), яка отримала свою назву від найдавнішого храму планети, розташованого в Україні, випереджає хрестоматійний за західними підручниками анатолійський Чатал-Гююк (VII тис. до н.е.) щонайменше на 5 тис.років!
Як довів шумеролог А.Кифішин: „... приазовські тексти не тільки більш архаїчні за знаковою суттю, але і значно змістовніші. Те, що в них викладено сюжетно, з рядом специфічних деталей, в Чатал-Гююку зведено до коротких формул.” Отже, за свідченням вченого, запорізька Кам’яна Могила „...була „метрополією” і Шумера, і багатьох інших центрів „писемних культур”[16, с.524].
Археологи (В.Клочко та ін.) довели, що Трипільська цивілізація є материнською по відношенню до археологічних культур Анатолії (Троя), Сирії, Кипру, Сардинії, Греції та Єгипту [18].
Це й не дивно. Аналіз доісторичних еллінських та римських карт показав, що після українського Трипілля (VI-ІІІ тис. до н.е.) [10] в Азії, Африці і Європі з часом з’явилося кілька міст з аналогічною назвою - Триполіс: Каппадокія (І ст.), Фінікія (І-ІІ ст.), Лівія (ХІІ ст.), Мальта (ХІІІ ст.).
Цікаво, що на місці сучасної столиці Лівії міста Триполі у І ст. знаходилось місто Ея. До речі, на території нинішньої Росії і досі протікає річка Ея і стоїть місто Єйськ, які в ці ж самі часи належали скіфсько-еллінському Боспорському царству.
Українці можуть цим пишатися, оскільки столиця цієї потужної держави була в українському Криму (Керч). Там же, до речі, у м.Мирмикій (біля тієї ж Керчі) народився і найвідоміший предок скіфів-українців (про це ми скажемо пізніше) – Геракл, якого спритні греки записали у свої прародителі.
Хоча, це й не дивно, враховуючи те, що у Спарті, заснованій дорійцями (які вийшли з території Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей України), довгий час правила царська династія Гераклідів [38].
Вам не дивно, що „чомусь” мідно-кам’яний вік (VI тис. до н.е.), у тому числі й український (ґрунтовно досліджений В.Даниленком [13]), називається енеолітом?
Помітимо собі, що офіційний римський історик Тит Лівій у 3-томній „Історії Риму” свідчив про заснування столиці Римської імперії нащадками троянського царя Енея. Останній, до речі, після одруження на Лавінії – дочці тамтешнього царя Латина, став на додаток ще й царем латинян [25].
І до всього цього задамо собі запитання: „Чому це ісландський історик ХІІ ст. н.е. Сноррі Стурлусон у своїй праці „Сага про Інглінгів” називав Європу - Енеєю? [33]...
Прояснити ситуацію, на нашу думку, може звернення до протошумерських печерних архівів Кам’яної Могили /Шу-Нун (ХІІ- ІІІ тис. до н.е.), в яких згадується Бог-творець Енліль, котрий створив землю – Ки і небо Ан (звідси й династії царів Киянідів в додинастійній Персії, Хорезмі, фараонів в Єгипті і, звісно, киян - в Україні) [9; 11].
Отже, враховуючи (відповідно до міфології храму Кам’яна Могила) ключову роль в прадавньому українському суспільстві Бога-творця Енліля, ми маємо певні підстави вважати, що мешканці тогочасної України цілком могли називати свою країну Енеїдою...
Принаймні, з історії ми маємо силу-силенну прикладів, коли плем’я, род, країну називали іменем свого лідера (бога, жреця, вождя). Додамо до цього лише той факт, що в перекладі з латини ім’я Еней означало - мідний (той, що знав мідні технології?)...
• Шумер/Сумер/Самара (V-ІІІ тис. до н.е.)
Ім’я Бога Енліля згадується і в численних археологічних та історичних джерелах Шумерської цивілізації (V-ІІІ тис. до н.е.), що була локалізована на території сучасного Іраку - в басейні річок Тигр і Євфрат [21; 22].
Проте, Богу - богово, а кесарю – кесарево... Навряд чи є випадковістю й те, що царі в стародавньому Шумері називалися енсі (від Бога неба Ана), хоча використовувався й титул лугаль (від їхнього походження з Лугані/Луганщини?) [4].
Цікаво, до речі, що у кельтів (колтів – від імені Бога Сонця „Коло”) одного з богів так і звали – Луг [15; 42]. А кельти, як відомо, проживали у ІІІ- І тис. до н.е. на величезних територіях від Персії – і до Європи.
Вельми показово, що серед петрогліфів, знайдених в Україні, на Кольському півострові в Росії, у Древньому Єгипті та Китаї ((іньське письмо), а також на півночі Європи є гомоморфно тотожні зображення Кола-Сонця. Саме так, між іншим, іменувалась козацька рада у запорожців, хороводний танець на Балканах тощо.
Такі собі „дивні і неймовірні” співпадіння дали можливість російському досліднику В.Дьоміну дійти висновку, що „археологічні і археографічні пам’ятки однозначно підтверджують генетичну спорідненість доіндоєвропейської, протокитайської і древньоєгипетської культур” [14]...
Із Запоріжжя чи Луганщини походили шумерські царі – справа не принципова. Всі ці землі – територія сучасної України, на якій життя не переривалося щонайменше останніх 40 тис. років [2], хоча, наприклад, на північ від України - льодовики почали розтавати лише 8-10 тис. років тому [10]. Але для нас головне – інше.
Московський сходознавець Л.Васильєв зазначив, що шумери з’являються у Месопотамії на рубежі V-IV тис. до н.е. і говорять мовою, яка „...значно відрізняється від групи семітських мов, поширених серед більшості древніх мешканців близькосхідної зони” [4].
А його колега Е.Церен додав, що корінні шумери були негроїдного типу, а в царських могильниках м.Ура (одного з шумерських царств) були поховані особи „нордичного” типу, яких в останню путь „чомусь” проводжали на санях (як, до речі, і перших єгипетських фараонів). – Така ось національна шумерська традиція, згідно з якою в середні віки ховали й князів Київської держави.
Згадуючи єгипетських фараонів, закарбуємо собі, що судячи із зображень на єгипетських пірамідах (поховання дружини фараона Хеопса та його матері Хетепхерес, поховання Тутанхамона і т.ін.), єгипетські цариці того часу явно були білявками з голубими очима [36]!
Отже, Л.Васильєв свідчить, що шумери – не є аборигенами Двохріччя. Е.Церен додає, що шумерська еліта була, по суті, „нордичного” (тобто - „арійського”) типу. А їхній співвітчизник А.Кифішин – переконливо доводить вторинність шумерської культури по відношенню до культури праукраїнської (Енеїди – В.Б.).
Таким чином, висновок – на поверхні: малою батьківщиною шумерів (принаймні, їхньої арійської еліти) була, швидше за все, територія сучасної України!
• Троада (ІІІ-І тис. до н.е.)
А.Кифішин був переконаний, що Стародавній Шумер суттєво вплинув на культурне життя легендарної Трої (столиця країни Троади), оскільки здійснена ним порівняльна дешифровка шумерських і троянських текстів засвідчила: „...Троянські надписи епохи Трої ІІ (2600-2450 рр. до н.е.) мають явні ознаки спорідненості з протошумерськими” [16, с.39].
Будь-які сумніви повністю зникають після ознайомлення з результатами археологічних досліджень, проведених в Малій Азії / Анатолії (Троя!), Сирії (Угарит), на Кипрі, Сардинії (Італія), на острівній (Крит, Родос) і материковій Греції та в Єгипті (Луксор).
Археолог В.Клочко помітив, що характер знайденої та викарбуваної на рельєфах будинків та гробниць у вказаних вище країнах зразків зброї (круглі щити, списи і короткі, заточені з обох боків мечі) однозначно свідчить про її походження з Північного Причорномор’я (Сабатинівська версія Трипільської культури, ІІ тис. до н.е.) [18].
А згадана вище Сабатинівська археологічна культура (ІІ тис. до н.е., епоха пізньої бронзи), як свідчить О.Білоусько, є прямою спадкоємицею середнього етапу (3600 – 3150 рр. до н.е.) трипільської культури [2, с.132].
І в цьому зв’язку навряд чи можна вважати випадковістю той факт, що сучасна археологічна наука серед восьми основних локальних груп трипільської культури, зокрема, виокремлює і Троянівську локальну групу трипільської культури [2, с.80].
Своєю чергою, не зайвим буде нагадати свідчення археологів, що Троя (грецькою – Ілліон) була заснована у ІІІ тис. до н.е., що значно пізніше виникнення трипільської культури, котра, як відомо, виокремлюється істориками, починаючи з VІ тис. до н.е. [1; 2].
Археологічні розкопки Г.Шлімана, до речі, неоднозначно(!) свідчать про наступні періоди існування легендарної Трої : Троя – І (3000 – 2500 рр. до н.е.), Троя – ІІ (2500 – 2200 рр. до н.е.), Троя – ІІІ (2200 - 2050 рр. до н.е.), Троя – ІV (2050 – 1900 рр. до н.е., Троя – V (1900 – 1800 рр. до н.е.), Троя VI (1800 – 1300 рр. до н.е.), Троя – VII (1300 – 1100 рр. до н.е.), Троя – VIII (700 – 350 рр. до н.е.) [2, с.112].
До речі, ще в 1903р. (за 100 років до А.Кифішина) російський історик З.Рагозіна писала, що напівбожественний герой античних (грецьких) міфів Геракл є „перетвореним типом вавілонського (постшумерського – В.Б.) Гільгамеша” [31, с.236]. Отже, вже цитований нами шумеролог А.Кифішин своїми розшифровками лише підтвердив те, що неупереджені історики знали ще раніше!
Але мова тут іде не лише про археологічну, лінгвістичну, але й релігійно-міфологічну спорідненість. Надписи на одній з брил (№25) Кам’яної могили, за свідченням дослідника, зберегли текст міфу про Троянську війну: про десятилітню війну двох родів, про царство мишей, про „вигнаних жінок” тощо [16, с.59].
Змісти міфів дуже схожі, але шу-нунський текст, авторами якого були носії сурсько-дніпровської культури, є старшим щонайменше на дві тисячі років за відповідний троянський міф!
Отакої: Трої ще немає, а міф про троянську війну вже є?!. Але якщо взяти до уваги, що троянці були вихідцями з України, то все стає на свої місця. Вони прийшли в Анатолію із своїми міфами і світоглядом, формами суспільного устрою та матеріальної культури.
У спорідненості українців-русів і троянців опосередковано можна переконатися, звернувшись до такої стародавньої літературної пам’ятки як „Слово о полку Ігорева”, в якій князь Ігор називається онуком Трояна! [39].
Але ж праукраїнське троянське плем’я, що заселило свого часу Анатолію – територію сучасної Туреччини (там і досі в місті Бергам/Пергамон стоїть храм Бога Трояна), теж походить від свого племінного бога Трояна!
Власне Бог Троян, за міфологією стародавньої України, був Богом землі, підземелля і повітря (ще одна версія символізму тризуба?). Йому вклонялися, зокрема, й амазонки, які допомагали боронити Трою (можливо, це їх і об’єднувало?)...
Чи не забагато „випадковостей”? – Навряд, бо дуже схоже на закономірність. Якщо ми звернемо увагу, що в сучасній Україні і досі проживає чимало людей з прізвищами „Троян”, ми переконаємося, що у кожній „випадковості” проявляються свої історичні закономірності! І не горять не лише рукописи (за М.Булгаковим). Продовжують своє багатотисячолітнє життя й імена наших пращурів...
Повертаючись до висновків А.Кифішина, слід визнати правомірними його висновки, що Троя „запозичила” елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгиптові та Античній Греції [6, с.47-48].
Таким чином, ми переконуємося, що між Енеїдою, Шумером, Троєю, Єгиптом, Грецією і Римом історія протягнула досить міцний цивілізаційний ланцюг. І факти неупереджено свідчать про те, що він має праукраїнське походження.
• Скітія/Скіфія (І тис. до н.е. – І тис. н.е. ?)
Ми вже навели чимало несподіванок, але до них варто приєднати ще й свідчення римського історика Помпея Трога (І ст. до н.е., котрий „чомусь” писав: „Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...” [27, с.91].
Нестиковочка: єгипетська цивілізація „прив’язується” історичною традицією до ІІІ тис. до н.е., а скіфи – до І тис. до н.е.! Виходить, що насправді, скіфи щонайменше на 2 тисячі років старші, ніж написано у шкільних підручниках!
„Дивно” й те, що римські історики (Помпей Трог, Юліан Юстин, Квінт Курцій Руф) були переконані, що скіфи були родоначальниками парф’ян та бактрійців, і з ними погоджувалися їхні єврейські (Йосиф Флавій) та християнські (Тертулліан) колеги [там само, с.27].
Загалом слід підкреслити, що римляни (І тис. до н.е.) вважали троянців своїми предками і називали їх теукрами (Teucri) [26].
Згадаємо й „першоісторика” Геродота, котрий не знав в Греції „жодного видатного філософа, який не був би скіфом” [6; 7].
Сучасні історики (С.Березанська та ін.) вважають, що саки (представники так званої ямної археологічної культури) домінували в Україні у ІІІ-ІІ тис. до н.е. (у Криму і досі існує їхнє прадавнє місто) [1].
Троя-1, як відомо, була заснована троянським царем Теукром (син Бога Зевса) у 3100 р. до н.е. Увага, в цей же час – 3100 р. до н.е. - фараон Менес (Мена/Міна) об’єднав Верхній і Нижній Єгипет!
І знову – Геродот, котрий писав, що скіфи поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів і скіфів-георгіїв (борисфенітів).
Хто ж такі ці скіфи-георгії, що проживали, за свідченням грецького історика, орієнтовно на території Київської, Черкаської та Кіровоградської областей України?
У своїй книзі „Терпсихора” Геродот називає їх нащадками древніх і славних теукрів (тобто, скіфи-георгії були найстаршими серед скіфів) [6]!
Отже, виходить, що теукри і є ті самі скіфи (борисфеніти або кияніди), які, за твердженням римського історика Помпея Трога, є старшими за єгиптян!
Таким чином, українці з повним правом можуть вести свій родовід від стародавніх племен з тисячолітньою історією - енеїдів, киянідів, самарів (сумерів/шумерів), троянів, теукрів і скітів (скіфів), на основі який і сформувалась сучасна українська нація.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Березанська С.С. та ін. Давняя історія України.- К., 1997.
2. Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К., 2002.
3. Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта.- Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека.- К., 1981.
4. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т.- М., 1998.
5. Від Трипільської культури до сучасності /за ред. В.Коцура. – К., 2004.
6. Геродот. Історії: в дев’яти книгах. – К., 1993.
7. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. – К., 1992.
8. Губерначук С. Як гул століть, як шум віків – рідна мова. - К., 2002.
9. Губко О. Психологія українського народу. - К., 2003.
10. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк, 1978.
11. Гюиз Ф. Древняя Персия /пер. з фр.- М., 2007.
12. Даниленко В.Н. Неолит Украины.- К., 1969.
13. Даниленко В.Н. Енеолит Украины. – К., 1974.
14. Демин В. Звездная судьба народов России. – М., 2002.
15. Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев. – М., 1986.
16. Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н.э. Т. 1. - К., 2001.
17. Классен Е.И. Новые материалы для древнейшей истории славян… - М., 1854; СПб., 1995.
18. Клочко В.І. Народи моря і Північне Причорномор’я // Археологія. - 1990. - №1.
19. Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К., 2001.
20. Кондратов А.М., Шеворошкин В.В. Когда молчат письмена. – М., 1970, с. 170.
21. Конелес В.Ю. Сошедшие с небес и сотворившие людей. – М., 2001.
22. Крамер С.Н. История начинается в Шумере. – М., 1965.
23. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу.- К., 2006.
24. Кузич-Березовський І. Оріяна. Кимерія-Праукраїна. У 2-х т. – Детройт, 1979.
25. Ливий Тит. История Рима от основания города. В 3-х томах. – М., 2005.
26. Литвинов В.Д., Скорина А.П. Латинська мова. – К., 1990.
27. Людина і довкілля. Антологія. Кн.1 (Упоряд. В.С.Крисаченко). – К., 1995.
28. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскріт. - К., 2001.
29. Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. В 3-х томах. – М., 1975, Т.1.
30. Неручев С.Г. Уран и жизнь в истории Земли. – Ленинград, 1982.
31. Рагозина З.Л. История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы. - СПб., 1903.
32. Славин Л.М. Древний город Ольвия. – К., 1951.
33. Стурлуссон Снорри. Круг земной.- М., 1980.
34. Страбон. География // Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. Т.1. Вып.1.- СПб., 1893, с.93-126.
35. Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
36. Церен Э. Библейские холмы. – М., 1966.
37. Шовкопляс И.С. Мезинская стоянка: К истории Среднеднепровского бассейна в позднепалеотическую эпоху.- К., 1965.- 337с.
38. Энциклопедический словарь (Ф.Брокгауз, И.Эфрон). – СПб., 1893.
39. Энциклопедия „Слова о полку Игорева” в 5 т. – СПб, 1995.
40. Янович В. Наследие тисячелетий. – К., 2006.
41. Rose H.J. A Handlook of Greek Mythology. – London, 1950, p. 119.
42. Mac Coulloch J.A. The Religion of the Ancient Celts. – Edinburgh, 1911, p. 63.
43. Emeneau M. The Todas and Sumeria // American Antropologist.- 1953. – v. 55. – p. 453.
44. Kramer S.N. History Begins at Sumer. – N.Y., 1959, p. 157.
45. Mellaart J. Catal Huyuk. – L., 1967, p. 51.
46. Gurney O.R. The Hittites. – Baltimor, 1952, p. 155.
ВАЛЕРІЙ БЕБИК, доктор політичних, проректор з інформаційно-аналітичної роботи Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.
|
|