Взятись за перо мене змусила бліда неміч аргументів деяких дослідників, які не є достатньо переконливими щодо того, що Голодомор був геноцидом саме етнічних українців. Я – росіянин, що народився на Кубані після голодомору.
Як відомо, на початку 1790-х років запорожці куренями переселялись на Кубань і засновували козацькі курені, що згодом ставали станицями з тими ж назвами, що й курені. Був Кущівський курінь – постала станиця Кущівка на річці Єя, а також станиці Шкуринська, Канелівська, Старо-Мінська.

Козацькі поселення – станиці – розкинулися на великій території від Дону до Чорного моря, від Азовського моря до самої Адигеї.

Тут козаки мали великі привілеї перед "городовиками" – росіянами, які після реформи 1861 року великими масами "розбавили" етнічних українців. В числі російських переселенців були і мої пращури, які, залишившись без земельних наділів у Калузькій та Воронезькій губерніях, прийшли на кубанські чорноземи.

Але землі вони не отримали і тут (як максимум їм дозволяли оренду), тому годувалися торгівлею та ремісництвом. Кожна з двох великих етнічних груп впродовж багатьох десятиліть співіснування зберігала свою мову та звичаї – українці залишалися українцями.

Аж тут настала пора колективізації та звірської експропріації не тільки земель та худоби, але й самої їжі до останньої крихти.

На землях нашої станиці Шкуринської, яку за багаторічний спротив радянській владі було занесено на "чорну дошку", у 1932 році видався такий багатий врожай, якого, за словами моєї матері, не було ні до, ні після того!

Сумна доля чекала на той рекордний урожай. Кущівку і м. Єйськ зв'язувала тоді одноколійка, яка проходила через мою станицю.

Зберігати такий врожай було ніде, а залізницею спромоглися вивезти тільки незначну частину зібраної (кращої у світі!) кубанської пшениці. І величезні кучугури зерна (їх навіть не понакривали брезентами), що день і ніч охоронялись солдатами з гвинтівками, ще восени рясно зазеленіли.

Потім зерно "загорілось" і до весни погнило. Але навіть до цього зіпсованого добра людей не допускали і стріляли на ураження, якщо хтось з умираючих з голоду селян насмілювався наблизитись до "соціалістичної власності".

Моя теща, Куриленко Параска Луківна, що народилась у селі Рівне на Кіровоградщині у 1918 році, багато разів розповідала, що тільки з їхнього двору у Рівному "активісти" вивозили збіжжя цілих три дні!

Я живу на Україні п'ятдесят перший рік, розмовляв з десятками людей, яким вдалося вижити у Голодомор – і жоден свідок не сказав, що в 1932 році був неврожай! Тобто і на Кубані, і в Україні той рік видався дуже врожайним.

У зв'язку з цим я хотів би запитати у людей, які живуть по той бік від правди (таких, як Симоненко або Вітренко і тих, хто їх підтримує), звідки вони беруть дані про поганий врожай, що начебто спричинив голод?

І щось мені здається, що ці "товариші", послідовники Геббельса з'явились на світ з такими прізвищами лише тому, що їх батьки були тими самими "активістами", руками яких і були знищені мільйони етнічних українців.

Треба, треба ритися в архівах – і ми побачимо, що багато нинішніх запроданців України дивним чином носять ті ж самі прізвища, що й кати свого народу, які пішли на службу до кремлівських людожерів.

Ці всі факти я зберігав у своїй пам'яті як незаперечні і абсолютні, тому що більшість з них я дізнався від своїх батьків Олексія Федоровича та Ольги Минівни. Батько наприкінці тридцятих років приїхав на Кубань з Дону (де, до речі, не було голоду).

Але під впливом інформаційної кампанії останніх місяців я раптом зрозумів, що у цілісній картині злочинів Леніна, Сталіна та їх вусатих наркомів, яка постала переді мною вже давно, є великий пробіл.

Згадавши до подробиць розповіді мами, я з жахом збагнув, що з дванадцяти тисяч жителів станиці Шкуринської в 1932-33-х роках вмерло з голоду шість тисяч етнічних українців (козаків). Вимерли Корнієнки, Дриги, Сергієнки, Пилипенки… А росіяни Туманови, Мастерови, Тегіни, Золотухіни та ін. (в тому числі і родина моєї матері) залишились живими! Бо всі росіяни отримували сякі-такі пайки, тому й вижили.

І ще про політику "колективізаторів" щодо українців, про що я більше ніде не чув і не читав. Річ у тім, що моя мама була завідуючою однієї з початкових шкіл станиці і мешкала у козацькій частині Шкуринської на березі річки Єї.

Десь навесні 1933 року матір викликали у станраду, видали посуд і продукти, і доручили терміново організувати харчування школярів, дітей козаків, які залишились живі. Я не знаю, скількох козачат матері вдалося врятувати від голодної смерті, але один випадок запав мені в душу. Мати багато разів розповідала, як під час шкільного обіду до неї підійшов хлопчик, немов би накачаний повітрям, вона його вперше бачила. "Як тебе звуть?" – спитала вона. "Я – Коля Сергієнко, ваш учень" – відповів хлопчик. Мати погодувала його в декілька прийомів затіркою (борошняні кульки, зварені в воді), після цього відправила додому.

На наступний день, знову в обід, вона побачила маленький скелет, обтягнутий шкірою з великими очима, що прийшов їсти. "Ти хто?" – спитала. "Я – Коля Сергієнко, ваш учень" – була відповідь…

А в цей самий час за декілька кілометрів під озброєною охороною догнивали тисячі (!) тон зерна, що не змогли вивезти восени. І багато років по тому Микола, вже дорослий, обнімав свою вчительку і називав її мамою і своєю рятівницею.

Мені хочеться запитати у "вірних ленінців", яку ж треба мати чорну душу, щоб захищати нелюдів, які відбирали у дитини можливість з'їдати хоча б тарілку затірки в день, виморювали голодом справжніх хліборобів. До самого свого розпаду радянська імперія не позбулася ганебного титулу найбільшого у світі імпортера зерна!

На закінчення, я закликаю український народ не знижувати тонус боротьби за історичну справедливість і проти злочинів комуністів, добиватись заборони КПУ та її ідеології, суду над КПУ, як правонаступницею злочинної КПСС та суворої карної відповідальності не тільки за заперечення факту Голодомору, але й за пропаганду комуністичної ідеології.

На мій погляд, поплічників злочинного режиму, чиїми руками вивозилося та гноїлося зерно, і таким чином вбивалися мільйони, необхідно судити так само, як досі знаходяться і передаються до суду поплічники гітлерівських злочинів часів другої світової війни. Злочини проти людяності не мають терміну давності.

Анатолій Долгальов, кандидат хім. наук, Київ
«Націоналістичний Портал»