Йосип Сталін та його режим
У цьому році в околицях мого дому з'явився книжковий магазин, який торгує дешевою книжковою продукцією. Все від 15 до 25 гривень. При нагоді заходжу в цей магазин і я. Не дуже він мене вдовольняє, бо українських книжок практично немає, а те, що продається російською мовою, просвітницькою літературою навряд чи назвеш. Це маленьке царство книжкової попси. Однак є рубрика "Історія". Вона мене і цікавить. Кілька днів тому знайшов одну книжку, з приводу якої і мушу сьогодні говорити.
Книжка називається "Сталин – властелин истории. Великий планировщик советской цивилизации". "В 2007 році великого шуму наробила книга для учителя «История России 1945—2007 гг.». авторства Філіппова, який визначив Сталіна «ефективним менеджером». Не було меж невдоволенню представників академічної науки, журналістів, громадських діячів. Хто з істориків, великих і малих, не писав про Сталіна в останні 25 років. Книжковий образ Сталіна давно відправив у густу тінь його вчителя Леніна, опоненттів Троцького і Бухаріна, куди інтелектуальніших, але сьогодні власне не потрібних, відкинутих на маргінез історіографії. Інша справа - Сталін власне не теоретик, а "будівничий" Союзу Радянських Соціалістичних Республік, та що там СРСР "творець" цілої соціалістичної системи, яка колючим дротом ув'язала в одне ціле без малого два десятки країн, поділила світ на капіталістичну і соціалістичну частини. "Будівничий" і "творець" звичайно в лапках, бо ці слова без лапок наповнені великого позитивного змісту. Сталін швидше начальник тюрми, в'язниці фантастичних масштабів, володар деспотії, на кшталт тих, що існували в далекі часи первісних держав і будувались виключно на загарбанні та насильстві і розпадалися з смертю свого володаря. Вже два десятиліття як соціалістичний табір вмер своєю власною смертю, але тінь Сталіна не дає багатьом спокою.
З часів ХХ з'їзду ми звикли до Сталіна тирана, який залізною рукою тримав країну за карк протягом чверті століття, спричинив ріки крові в ім'я торжества класової боротьби, втягнув світ в світову війну, а потім і війну холодну, яка не перетворилась в третю світову, можливо, лише з причини смерті тирана, а тепер маємо великого плановика радянської цивілізації. Ось кілька красномовних цитат зі згаданої книжки: "В настоящее время Сталин признан общественным мнением выдающимся, возможно, даже великим правителем, что связано прежде всего с его интеллектом". Ще одна інтенція: "Благодаря мощи Сталина как планировщика Советский Союз сумел перед Второй мировой войной осуществить" реформы "русского Бисмарка" (С.Ю. Витте): введение золотого червонца сделало советский рубль конвертируемым, страна превратилась из аграрной в индустриальную, была осуществлена культурная революция. В результате его деятельности Советский Союз в области экономики вышел на второе место в мире после США и на первое место в Европе". А далі найцікавіше:" Другое дело, что все успехи были достигнуты ценой больших жертв со стороны советского народа, однако это получает свое объяснение с позиций теории оптимального управления. В даной теории имеется классификация оптимальных систем автоматического управления, чья природа может быть любой, в том числе и социальной". Не думаю, щоб автор не розумів, що він пише. Але ким потрібно бути, щоб загублені життя десятків мільйонів людей пояснити оптимальністю системи управління. Виявляється, що "Сталин выражал ментальность основной массы населения Советского Союза, он знал все сильные и слабые стороны советского народа и осуществлял на практике его устремления". Хто ж ця основна маса, можливо розкуркулене селянство, депортоване на Далеку Північ і в Сибір, чи силоміць загнане в колгоспи і поморене в Україні Голодомором. Можливо це мільйонне населення архіпелагу Гулаг. Цілі депортовані народи. Автор до таких уточнень не опускається. Зате ми маємо можливість прочитати в книзі про Сталіна "геніального стратега", "супер-топ-менеджера". Автор переконує нас в тому, що масові політичні репресії мали превентивний характер, навели в країні порядок і захистили її від зради. Ми це вже чули від сталінської пропаганди. Тоді з якою ж метою писалась ця книжка? Про це дізнаємося у висновках: сучасній Росії без використання сталінського досвіду, ну, ніяк не вижити в сучасних умовах.
Можливо не варто було і звертати увагу на ці писання, робити зайву рекламу. Маячні сьогодні публікують і продають достатньо багато, під різними соусами. Однак так випало, що сталінська тематика в останній час пережила новий спалах завдяки святкуванню в сусідній країні 130-річчя від народження тирана. За словами першого заступника голови ЦК КПРФ і віце-спікера Держдуми Івана Мельникова, ювілей Сталіна російські комуністи відзначали протягом всього року, а 21 грудня "Нам бы очень хотелось, чтобы в этот день смолкли разговоры о каких-то ошибках сталинской эпохи, чтобы люди задумались о личности Сталина как о созидателе". 21 грудня в Москві лідер комуністів Зюганов вручив ветеранам спеціальні ювілейні пам'ятні медалі. Керівництво компартії поклало квіти до могили Сталіна біля кремлівської стіни.
Генадій Зюганов сказав, що пам'ять про Сталіна назавжди залишиться в серцях прихильників його політики. "На любом суде истории ему поставит памятник любой народ, который понимает, что наша советская страна и Сталин спасли мир от "коричневой чумы". За даними російських ЗМІ, на красній площі було близько 1,5 тис. осіб. Не так вже й багато. Проте соціологічні опитування, проведені зовсім недавно, показують, що в російському суспільстві нема однозначності в оцінці Сталіна. Лише 52% опитаних ставляться до Сталіна негативно або байдуже. В той же час лідерські якості Сталіна позитивно оцінюють 54 проценти росіян. Майже третина вважають, що Росії потрібен керівник сталінського типу. Нарешті в телепроекті «Ім'я Росії» Сталін отримав третє місце.
Безумовно в Україні зовсім інше ставлення до цієї історичної постаті. Тільки в Севастополі місцеві комуністи на чолі з Грачем намагались відзначити 130-ліття диктатора. Про якісь інші акції я не знаю. Очевидно даний факт показує ту суттєву різницю, яка сьогодні існує між двома сусідніми країнами. Більшість українців роблять демократичний вибір. Очевидно і історична пам'ять двох народів є принципово різною. Україна ніколи не зможе змиритись з тими втратами, які завдав їй більшовицький тоталітаризм. Хочу лише стисло нагадати, в що обійшлася Україні сталінська ефективність.
Падіння самодержавства 1917 р. мало що змінило у ставленні російської влади до України. Тимчасовий уряд всіляко опирався запровадженню української автономії, а більшовики, що прийшли йому на зміну, ще наприкінці 1917 р. повели війну проти молодої Української Народної Республіки, яка фактично була лише проголошена, але не встигла сформувати дієздатні державні інститути. Терор, насилля над політичними опонентами та суспільством, велика частина якого була потрактована класовими ворогами різних відтінків, а в Україні насамперед буржуазними націоналістами, стали іманентною рисою, осердям більшовицького режиму.
Особливого масштабу в Україні набула політика «воєнного комунізму» та запровадження диктатури пролетаріату. Це були методи економічного та політичного насилля, тотальної націоналізації промисловості, ліквідації товарно-грошових відносин, знищення найпродуктивніших селянських господарств, яких охрестили куркульськими, примусової конфіскації у селянства десятків мільйонів пудів продовольства для зміцнення більшовицького режиму в Росії та підготовки всесвітньої революції, переслідувань українських політичних партій та громадських організацій.
Фактично сталінська індустріалізація та колективізація початку 30-х років, що подавалися комуністичною пропагандою як виключно модернізаційні реформи, були нічим іншим як другим виданням «воєнного комунізму». В Україні з кінця 1929 по 1932 р. було експропрійовано понад 5 млн. селянських господарств, їх земля, значна частина худоби і реманенту були передані колгоспам, а фактично державі. «Добровільна» колективізація супроводжувалася засобами примусу, включно з фізичним знищенням. Селяни, які не хотіли вступати до колгоспів, підлягали розкуркуленню та депортації у північні регіони СРСР. До 1931 р. кількість селянських дворів в Україні скоротилася на 352 тис. Фактично традиційний селянський тип господарювання було знищено. Перехід до безринкової командно-адміністративної економіки на кілька десятиліть загнав сільське господарство, власне, як і увесь виробничо-господарський комплекс, у глухий кут і став однією з майбутніх причин розвалу комуністичної імперії.
Страшну за своїми соціокультурними наслідками картину розгрому українського села довершив Голодомор 1932-1933 рр., під час якого в голодних муках загинуло, за різними підрахунками, від 3,3 до 4,5 млн. осіб. Штучний характер голоду, який має ознаки геноциду, сьогодні незаперечно доведено істориками, розкрито його механізми, описано способи приведення їх в дію та наслідки. Названо ініціаторів та організаторів Голодомору – це вище політичне керівництво СРСР на чолі зі Сталіним. Голодомор мав яскраво виражене антиукраїнське спрямування. Сталін вважав за краще Україну знищити, ніж втратити, саме такі настанови він давав своєму сатрапові Л. Кагановичу у вересні 1932 р.
Поряд з селянством винищувалась українська інтелігенція. Після поразки визвольних змагань тисячі найбільш активних українських інтелігентів, причетних до державних структур УНР, змушені були залишити Україну. Вони зберегли себе фізично, започаткували масову українську політичну еміграцію, активно розвивали українську національно-визвольну ідею, проте на багато десятиліть були позбавлені органічного зв’язку з народом. І сьогодні їх праці маловідомі в Україні. Інша частина української інтелігенції, яка залишилась в УРСР, повіривши у щирість політики українізації, вже на початку 30-х років була піддана репресіям (сфальсифіковані владою справи «Спілки визволення України», «Спілки української молоді», «Українського національного центру», «Української військової організації», «Всеукраїнський есерівський центр» та ін. всього 15 справ), які у 30-х роках набрали масового характеру і увійшли до історії під назвою «Великого терору». За період з 1932 по 1937 р. репресій зазнав 71 український письменник.
Загальне число репресованих за 1929-1938 рр. перевищило 650 тис. осіб. Репресії продовжувались і після 1938 р.
Терор широко використовувався як засіб совєтизації Західної України після її інкорпорації до складу УРСР восени 1939 р. На приєднаних землях впродовж 1939-1941 рр. було здійснено три спецоперації по масовій депортації представників «класово ворожих груп» в основному поляків та українців. Загалом репресії охопили 1,2 млн. осіб ( з них українців - до 500 тис.), тобто до 10 відсотків місцевого населення. Американський історик Ян Грос підрахував, що на території Західної України від репресій загинуло в 3-4 рази більше місцевої людності, ніж на окупованій німцями частині Польщі, яка за площею була вдвічі більшою. На західних землях, як і на східних, було встановлено однопартійну політичну систему, здійснено націоналізацію промисловості, а зрештою і колективізацію селянських господарств. Дещо згодом, після Другої світової війни, влада ліквідувала Українську греко-католицьку церкву. «Воз’єднання» супроводжувалося уніфікацією населення за етнічною ознакою. З території Східної Галичини, Волині та Північної Буковини до Німеччини було виселено понад 160 тис. німців-колоністів. До Румунії відправлено 200 тис. румунів, натомість з окупованих польських земель та Румунії на радянську територію переселено кілька десятків тисяч євреїв.
Фатальної руйнації та знищення зазнало населення та територія України під час Другої світової війни. Протягом трьох років Україна була територією, на якій поборювали один одного два тоталітарних режими. Обидва жорстоко і цинічно намагались якомога повніше використати українські ресурси. Вже в ніч на 22 червня 1941 р. десятки українських міст були піддані бомбардуванню німецько-фашистської авіації. Практично з перших днів війни радянською стороною почався демонтаж промислових підприємств, які передбачалось вивезти у східні регіони СРСР. Всього було вивезено 570 великих підприємств та 3,5 млн осіб. Те, що не можна було евакуювати, підлягало знищенню. Так, було підірвано Дніпрогес, центр Києва, затоплено всі шахти Донбасу. Сталінські директиви вимагали при відступі застосовувати тактику «випаленої землі». З ладу було виведено 16 тис. промислових підприємств ( німцям вдалося налагодити роботу лише мізерної частини промислового виробничого комплексу).
Ув’язнені на початок війни на строк більше 3 років були розстріляні. У Києві Львові, Харкові в’язниці були спалені разом з в’язнями.
Після завершення Другої світової війни комуністична влада організувала черговий сталінський удар проти України. Відбудову зруйнованої війною країни знову було вирішено провести за рахунок селянства. Тотальне вилучення хліба в 1946-1947 рр. втретє привело до масового голоду, від якого загинуло понад 1 млн. осіб. Голод був використаний як репресивно-залякувальний засіб до всього населення. 1947 р. КП(б)У знову очолив сталінський сподвижник Л. Каганович, який мав неабиякий досвід погромницької діяльності в Україні. Він одразу ж активізував боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», яка дещо притихла під час війни.
Ще 1946 р. в московській пресі була розгорнута кампанія нищівної критики української гуманітарної науки. Під критичний удар потрапили академічні інститути історії та літератури, редакції журналів «Вітчизна» та «Перець». Загалом з 1946 по 1951 рік було ухвалено 12 найбільш погромницьких за своїм характером ідеологічних постанов, які підготували ідейно-правовий грунт для наступу на всі прошарки української інтелігенції, передусім творчої. Органи цензури зобов’язали бібліотечних працівників вилучити з відкритих фондів 1,1 млн. примірників «політично шкідливої» літератури. Якщо до широко відомих митців, таких, як М. Рильський, Ю. Яновський, В. Сосюра, О. Довженко був застосований лише ідеологічний терор, то менш знані їх колеги по перу отримували тюремні строки, часто 15-25 років позбавлення волі. Всього наприкінці 40-х років було репресовано 200 з 240 членів Спілки письменників України. Кількість засуджених у повоєнні роки постійно зростала аж до смерті Сталіна.
Чи не це є підставою говорити про суть, сталінського режиму та про так звану совєтську цивілізацію. Не даймо ще раз себе обдурити.
Владислав Верстюк
доктор історичних наук
професор
|
