Те, що сталося 11 грудня минулого року на Манежній площі в Москві, цивілізований світ усвідомив, на жаль, тільки на інтуїтивному рівні.
Так, він здригнувся, як здригається кожен із нас, коли раптово побачить упритул огидну потвору. Але світ, здається, не зрозумів, яку небезпеку несе йому ця потвора.
Тепер уже зрозуміло, що на Манежній тоді були не тільки спартаківські фани. Вони (та й то не всі) складають лише один загін у великій армії московських етнічних двірників, які зачищають столицю Росії від «інородців».
Ім’я загиблого 6 грудня в бійці з «кавказцями» спартаківського фана мало не канонізоване в російських державних та продержавних ЗМІ (всі інші ЗМІ там настільки малочисельні та малотиражні, що не мають суттєвого впливу на громадську думку). І це попри те, що по-звірячому побитий журналіст Олег Кашин майже впевнений у тому, що саме цей «святий» наніс йому першого удару під час того побиття.

Зворотня сторона медалі
Імен загиблих у подібних сутичках (ініційованих виключно росіянами) представників інших національностей ці ЗМІ навіть не завжди згадують. А їх, між тим, у Росії, за даними неурядової організації – Московського інформаційно-аналітичного центру «Сова» (державні російські органи такої статистики не ведуть взагалі) – тільки за 2009-ий і першу половину 2010 року налічується 99 (!) чоловік. Ще 559 «інородців» зазнали в тих нападах на них важких тілесних ушкоджень.

Узагалі ж, від початку своєї діяльності у 2004 році та до середини 2010 року «Сова» зареєструвала в містах Росії 470 (!) насильницьких смертей темношкірих, уродженців Кавказу та Середньої Азії, Близького Сходу та Північної Африки, Азійського Тихоокеанського регіону та громадян Росії неслов’янської зовнішності.
Їх імен росіяни не знають і знати не бажають. Ще б пак! Хіба можна порівнювати життя етнічного росіянина навіть із сотнями життів усілякого роду «кавказців», «нігерів», «вузькооких» та «жидів». Тобто, ситуація приблизно така ж сама, як у Третьому Рейху якихось 70-75 років тому.

За кількістю вбивств на ґрунті расової ненависті Росія, за даними тієї ж «Сови», помітно випередила всі інші країни світу. Той світ не ставиться до Росії так само, як ставився ще кілька десятків років тому до режиму апартеїду в Південній Африці та Родезії лише з однієї причини: остання в історії людства імперія володіє найпотужнішим у світі військовим ядерним потенціалом і при цьому чи не найбільшими запасами нафти та газу.

Єдиною реакцією на російський нацизм є рекомендації урядів окремих країн своїм громадянам утриматися від поїздок до Російської Федерації.
Пальму першості за кількістю вбивств на етнічному ґрунті утримує в Росії рух скінхедів, до речі, також найчисельніший у світі. За різними оцінками, до нього входить від 20 до 70 тисяч громадян цієї країни.

Хуліганство по-російськи

Саме скінхеди були рушійною силою заворушень на Манежній площі. Російська влада впритул не бачить цього відверто неонацистського руху. Так, міністр внутрішніх справ Рашид Нургалієв називає їх чомусь «лівими радикалами». Така короткозорість російської влади, звісно, сприяє зростанню чисельності нацистських організацій у країні.

А от на міжнародній арені та ж сама влада страждає вже на політичну далекозорість, звинувачуючи через свої підконтрольні ЗМІ Україну та країни Балтії в тому, що нібито саме вони «підтримують фашистські тенденції». Фашистами в цьому випадку в Кремлі уважають всіх, хто воював під час Другої світової війни проти Червоної армії як у складі СС та вермахту, так й у складі суто національних військових формувань за свою незалежність. П’ята колона в Україні залюбки підхоплює цю імперську маячню.

При цьому потужний рух скінхедів у самій Росії кваліфікується її владою як суто маргінальне явище, а самі злочини на ґрунті расової та національної нетерпимості кваліфікуються як звичайнісіньке хуліганство, не більше того.
Те, що заява прем’єр-міністра Володимира Путіна про «націю переможців» саме під час нацистських заворушень у Москві була, на перший погляд, безпідставно образливою для України, свідчить лише про те, що Володимир Володимирович не тільки не збирається придушувати неонацистський рух у Росії, а й розраховує на підтримку його численних симпатиків на чергових президентських виборах. Саме їм імперський прем’єр зробив свій месидж про те, що російська нація здолала б фашистську Німеччину і без України, не кажучи вже про інші союзні республіки та допомогу США.

Путін визнає та шанує тільки російський націоналізм, а от націоналізм український він трактує не інакше, як «русофобію» та «фашизм», а його носіїв – як «агентів» іноземних держав (у першу чергу, звісно, США).
Звідки ж походить така патологічна історично-політична косоокість не тільки кремлівської верхівки, а й переважної частини всього російського суспільства?
Трошки історії

Перш за все, вона тримається на природній ксенофобії росіян. Ще у ХІІІ сторіччі посли Папи Римського та Короля Франції до Золотої Орди, відповідно Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук, незалежно один від одного відзначали в посланнях до своїх патронів надзвичайно високий рівень ксенофобії серед населення саме Московського улусу тієї держави.

До речі, посли тоді називали тих ксенофобів зовсім не руськими чи русинами, як мешканців середнього Подніпров’я, а виключно московитами чи народом моксель, вказуючи при цьому на їхню штучну (тоді ще не завершену) русифікацію (князями-рюриковичами та православною церквою) та угро-фінське коріння того етносу.

Для тих, хто сумнівається в об’єктивності європейських послів, зауважу, що саме слово «Москва» в перекладі з фінської означає «гнила вода». Дуже промовистим тут є та обставина, що навіть сьогодні корінні мешканці Москви та Підмосков’я, всупереч російській граматиці, кажуть і пишуть не «на Москве-реке», а саме «на Москва-реке». Таким чином, вони зберігають вербальний генетичний код своїх фінських пращурів, для яких слово «ва» було обов’язковим при означенні будь-яких водоймищ.

Але з тією однією своєю улусною ксенофобією Москва дуже повільно прирощувала свої території, зазнаючи при цьому принизливих поразок спочатку від монголо-татарів, а потім і поляків, більшість із яких закінчувалася загарбанням самої Москви.

Та й сама по собі та середньовічна ксенофобія, скажімо, західних фінських племен за кілька сторіч трансформувалася в досить пристойну та загальношановану окремішність тієї ж Фінляндії в контексті сучасної європейської цивілізації.

Імперський менталітет московитів утворився саме в результаті гримучої суміші їхньої природної ксенофобії та жорстко централізованого державного устрою Московії, успадкованого нею після її більш ніж двохсотрічного перебування у складі різних імперій чингізгідів.

Але це ще далеко не всі складові сучасної імперської ментальності росіян. Не дуже вдосконалило її і самопроголошення Московії себе Третім Римом, а московського князя відповідно цісарем (царем). Коли татари дізналися про це, то довелося тому цареві (Івану Грозному) ганебно тікати з Москви та швидкоруч відмовлятися від свого царського титулу.

Тобто Московії для перетворення її в повноцінну імперію потрібно було міняти свій напівазійський державний бренд на привабливіший для європейського вуха та вигадувати саме ту державну ідеологію великого «народу-переможця», якою так хизується сьогодні Володимир Путін.

І такий європеїзатор там знайшовся в особі Петра І. Він не тільки поголив бороди московитам та модернізував на європейський штиб їхню армію. Він перейменував Московію на Росію, або ж Русь, вкравши ту назву в України-Руси.
А щоб ні в кого не було сумнівів у тому, що Русь – це саме Московія, а не Україна, Петро І вивіз із українських соборів та монастирів всі архіви часів Київської Русі та Великого князівства Литовського в Росію. Але що робити з ними, цар не знав. Уже після Петра всі державні архіви були вилучені й у Бахчисараї, шляхом марш-кидку в Кримське ханство відбірного російського війська.
Раду їм дала лише Катерина ІІ. Прочитавши уважно деякі першоджерела (московські та поцуплені), вона як освічена шляхетна німкеня просто жахнулася родоводом російської державної еліти та історією самої Московії. Виходило, що й та історія, й родоводи сягали своїм корінням зовсім не Третього Риму, а тієї ж Золотої Орди, до якої в тогочасних європейських столицях ставилися як до держави зовсім іншої, неєвропейської цивілізації.

І тоді цариця, швидше за все, просто знищила всі ті першоджерела. На превеликий жаль, серед них було і «Слово о полку Ігоревім» і «Повість минулих літ» Нестора і ще багато інших перлин давньоруської літератури. Ці історичні документи були вкрай небезпечними для імперського іміджу Росії. Бо в них було чітко вказано, де ще двісті років тому з того часу була Русь, а де Московія.
Катерина ІІ створила державну колегію, яка переробила всі ті першоджерела на так звані літописні зводи, які члени тієї комісії «знаходили» майже не щомісяця по монастирях. Після цієї копіткої праці упродовж майже двох десятиріч московити стали «великоросами», а українці – лише «малоросами». Російська ж верхівка, за поодинокими винятками, стала походити від великих київських князів. У світі ніхто не міг заперечити цю облуду, бо це можна було довести тільки за допомогою передбачливо знищених фальсифікаторами історії першоджерел.
Наслідки історичної фальсифікації

Цікаво, але сьогодні не тільки російські державники, але навіть історики готові власноруч знищити тих, хто пропонує їм піддати незалежній міжнародній еспертизі ті катерининські літописні зводи. Звідки ж береться така несамовита лють у російських учених? Чи не від того, що після такої експертизи весь світ дізнається, що всі ті давньоруські зводи були написані вже наприкінці ХVІІІ сторіччя?..

Так чи інакше, але після катерининської історичної фальсифікації вже ніхто й ніщо не міг завадити російським керманичам та історикам робити з росіян народ-месію, який несе визволення, прогрес та високу культуру всім поневоленим імперією народам. Усі ж слов’янські народи, крім цього, повинні були вбачати у великоросах своїх єдиних «старших братів», захисників, визволителів та ще й творців могутнього панслов’янського світу, звичайно ж, із єдиним центром у Москві.

З панслов’янством останнім часом якось не складається. Майже всі слов’янські держави опинились у НАТО. А от із народом-месією поки що все гаразд. Росіяни сьогодні готові захищати Родіну в будь-якій точці земної кулі: в Афганістані, Чечні, Грузії, Україні, Латвії – всюди, куди «пазавьот Родіна-мать». Таким чином, росіяни виправдовують своє загарбання чужих територій, які після цього дуже швидко стають «ісконно руской зємльой». Саме завдяки впровадженню в життя своєї місії всесвітніх визволителів, як зауважила відома польська журналістка Кристина Курчаб-Редліх, російські солдати готові нищити безневинних дітей і жінок. І горе тому, хто наважиться сказати їм у вічі після такої різанини, що вони вбивці. Поняття добра і зла безнадійно змішані в їхньому імперському світогляді.
Єдиною силою, що заважає вже сьогодні розпочати свою велику місію визволителям світу, є Сполучені Штати Америки. Звідси й походить та просто патологічна ненависть росіян на побутовому рівні до цієї країни, яка старанно роздмухується державною пропагандою та ЗМІ. Це вже зовсім не та упередженість радянських людей часів СРСР щодо Америки. І базується вона вже не на класовому, а саме на месіанському несприйнятті росіянами американців. Нічого подібного нема в почуттях до США в ментальних українців, і це зайвий раз доводить, що ми з росіянами аж ніяк не є єдиним народом.
Але й у самій Росії не може бути створена єдина політична нація. Бо немає жодних ментальних точок дотику в принижених імперією народів і народу, який ту імперію утворив і утримує її в сучасних кордонах тільки завдяки силі, страху, брехні та корупції.

Без войовничого націоналізму (який, як показали грудневі московські події, вже трансформується у відвертий нацизм) Російська імперія не може існувати в сучасних своїх кордонах. І це добре розуміють всі її керманичі, для яких уже кілька віків поспіль «Росія (імперія) – понад усе».

Олександр Крамаренко
Луганськ

Джерело: Радіо Свобода