Після Другої світової війни Європа стояла серед руїн — зранена, але сповнена прагнення більше ніколи не допустити жахів минулого. Політики, мислителі, дипломати усвідомили: справжній мир неможливий без довіри, а довіра народжується лише там, де поважають права людини.

Так у 1949 році народилася Рада Європи — перша міжнародна організація, що мала об’єднати континент не довкола кордонів чи армій, а довкола цінностей.

5 травня 1949 року у Лондоні десять держав — Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Швеція та Велика Британія — підписали Статут Ради Європи. Менше ніж через три місяці, 7 серпня, штаб-квартирою обрали Страсбург — місто, яке століттями переходило від Франції до Німеччини й назад, але саме тому стало символом примирення.

10 серпня 1949 року тут відбулося перше засідання Консультативної асамблеї — у Великій залі Страсбурзького університету, адже тоді організація ще не мала власного дому.

Свій постійний притулок Рада Європи отримала лише 1977 року, коли у Страсбурзі відкрили Палац Європи (Palais de l’Europe) — проєкт французького архітектора Анрі Бернара. Простора ротонда, 17 залів для засідань, величезна площа з прапорами перед фасадом — усе це виглядає як архітектурна алегорія самої ідеї Європи: прозорість, світло, діалог. Архітектор свідомо використав багато скла — як символ відкритості, бо тут немає «закулісних» домовленостей. Тут усе має бути видно.

Сьогодні Рада Європи об’єднує 46 країн, тобто майже весь континент. Її серце — Комітет міністрів, де зустрічаються міністри закордонних справ держав-членів. Поруч із ним працює Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ), де понад 300 депутатів з національних парламентів представляють голоси своїх народів.

А над усім стоїть моральний маяк — Європейський суд з прав людини, створений у 1959 році. До нього може звернутися кожен громадянин, якщо вважає, що його права порушено. Суд розташований поруч із Палацом Європи — у будівлі з двома срібними циліндрами, що ніби сперечаються й водночас шукають гармонію. Символічно: тут завжди зустрічаються дві сторони — людина і держава.

Але Рада Європи — це не лише кабінети й судові рішення. Це, передусім, місце, де формується європейська совість. Саме тут було підписано Європейську конвенцію з прав людини (1950), а з неї виросли десятки інших документів — проти катувань, дискримінації, за захист меншин, дітей, культурної спадщини.

Саме тут з’явилася посада Комісара з прав людини, створено Конгрес місцевих і регіональних влад, а також десятки програм підтримки освіти, журналістики та боротьби з корупцією.

Рада Європи завжди залишалася відкритим домом — для студентів, активістів, журналістів. Її можна відвідати, побачити зали, де ухвалюють рішення, відчути атмосферу справжньої демократії — без декорацій, без надміру пафосу. Тут усе дихає прозорістю — від архітектури до ідей.

І водночас це — організація, що не боїться називати зло злом.16 березня 2022 року, після повномасштабного вторгнення росії в Україну, Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рішення виключити росію зі складу організації. Це був безпрецедентний крок за 73 роки існування. Напередодні Парламентська асамблея одноголосно підтримала цю пропозицію.
Причина — грубе порушення Статуту та Конвенції, тобто самої суті європейських цінностей. Рада Європи показала: демократія — це не слабкість, а здатність діяти, коли справедливість на кону.

Сьогодні Рада Європи стоїть поруч з Україною — не лише у заявах, а й у конкретних діях: юридичній підтримці, гуманітарних програмах, моніторингу прав людини, захисті українських біженців. Це — співпраця, що ґрунтується на довірі та спільних цінностях, які Європа відродила з попелу війни.

І все ж серед українців дедалі частіше звучить нота розчарування — навіть байдужості — до міжнародних інституцій. Причина — не у зневірі в демократії, а у болючому досвіді: російська агресія триває, а реакції світу видаються надто обережними. Українці не вірять у домовленості з агресором — історія надто часто показувала, що росія їх порушує.

Саме тому важливо, аби міжнародні інституції чули голос простих українців: не дипломатів і чиновників, а тих, хто щодня платить ціну за свободу.
Бо сьогодні Україна виборює не лише своє майбутнє — вона боронить саму сутність Європи.

Олександр Майшев
Національна спілка журналістів України