Україна вже третій десяток років будує свою державність, але тіні совєтської репресивної машини вперто бредуть за нами. Одна з таких історій — справа судді Бориса Плахтія. Історія неприємна, болюча, але й необхідна, бо без правди не буває очищення.

Вирок, підписаний системою

1987 рік. Совєтська Феміда вмикає червоний прожектор і виносить вирок Івану Гончаруку, воїну УПА з позивним «Гарасим». Суддя Плахтій оголошує смертну кару. Документи КДБ — типова фабрика брехні — нібито підтверджують «зраду Батьківщини».

Іван стояв перед стіною, але не перед страхом. Його останні слова — «Слава Україні! Смерть комуністам!» — тепер читаються як вирізаний у камені жест незламності. Після проголошення незалежності Гончарука повністю реабілітували. Тільки осад лишився: історія, де правда перемогла над вироком, але не стерла того, хто цей вирок підписав.

Пенсія, що болить більше за протокол

Найгірше почалося не у 1987-му. А тридцять років потому.
У 2020 році Борис Плахтій домігся в суді підвищення власної пенсії — і отримав понад 200 тисяч гривень щомісяця. Колишній служитель репресивної системи, який засуджував борців за свободу, раптом опинився серед найбільш забезпечених пенсіонерів країни.

Для суспільства це був удар не стільки грошима, скільки несправедливістю. Виглядало так, ніби країна, що реабілітувала жертву, нагородила його ката.

Резонанс, що перекинувся на вищі щаблі влади

Скандал розгорався, коли в 2021 році донька судді — Інна Плахтій — зайняла місце у Вищій раді правосуддя. Саме тій інституції, що відповідає за доброчесність суддів, за оновлення системи, за очищення й довіру.

Її мандат вже завершився, але факт обрання на тлі минулого її батька лише підсилив дискусію: чи справді наша судова система оновлюється, чи лише змінює декорації.

Люстрація 2000-х?

Постанову Президії Верховної Ради Української РСР від 19 квітня 1988 року, з текстом «Відхилити клопотання про помилування І. Гончарука», у Києві підписала голова Президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко.
Хоча вже від незалежної України мала вона чимало нагород:
Орден княгині Ольги III-го (17.06.1998) , ІІ-го (3.03.2005) та І-го ступенів (16.01.2009)
Орден князя Ярослава Мудрого V-го ступеня (4.03.2010)

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Місце поховання невідоме...

Питання, які не можна замести пилососом реформ

Ця історія — не про одного Плахтія. Вона про цілу систему, що вперто не хоче розлучатися зі своїм туманним минулим.

Вона ставить перед державою питання, які не мають терміну придатності:

Скільки ще таких «плахтіїв» у нас є?
Скільки колишніх прокурорів, суддів, працівників совєтських спецорганів отримують підвищені пенсії від України, за яку вони колись не просто не стояли — а часто працювали проти неї?

Чому досі немає правової оцінки їхніх дій?
Тих, хто причетний до політичних репресій, давно мали б позбавити державних привілеїв. Але закон цього не передбачає або не працює.

Чи можна говорити про реформовану судову систему, коли в ній і далі живе дух безкарності совєтського зразка?

Це не риторика — це вимога до держави, яка хоче бути справедливою не за словами, а за діями.

Проблему неможливо вирішити одним указом або черговою ініціативою в парламенті. Потрібна політична воля і чіткі механізми:

• юридичне визначення причетності до репресій;
• механізми позбавлення привілеїв;
• система контролю, що працює на майбутнє, а не затикає діри минулого.

Україна давно стукає у двері справжнього очищення. Але поки не назвемо речі своїми іменами — ці двері й далі скрипітимуть, нагадуючи про старі борги.

Олександр Майшев,
Національна спілка журналістів України,
"Європейська Україна"

“Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець
Леся Бондарук