Смерть Папи Франциска: що залишив по собі понтифік у серцях українців
Папа Франциск (Franciscus) — безперечно, одна з найяскравіших постатей сучасного католицького світу.
Людина, яка справляла враження своєю скромністю, щирістю й відданістю ідеалам Євангелія.
Він відмовився жити в розкішному Апостольському палаці, обравши замість нього простий номер у «Домі святої Марти». Його перстень не був зі золота, а зі срібла.
Він не вдягав пишної тіари, а з’явився у білому вбранні, зберігаючи гідність, але уникаючи надмірності.
Аскетичність Франциска — це була не гра на публіку, а справжній вибір серця. І саме це викликає щире захоплення.
Та для багатьох українців його понтифікат лишив гіркий присмак...
Бо в той час, коли російські ракети сипалися на українські міста, коли мирні жителі вмирали в Бучі, Ізюмі, Маріуполі — Папа не наважувався назвати зло злом. Він говорив про "братні народи" у той час, коли один "брат" ґвалтував і вбивав іншого.
Він прагнув миру, але не завжди говорив про справедливість. Він хотів бути отцем для всіх — але вийшло так, що не став голосом для тих, хто був скривджений.
Його заклики до діалогу між росією й Україною виглядали надто м’якими, надто абстрактними. Не було гострих заяв щодо агресії, не було чіткого засудження путіна.
А слова про "величність російського народу" — прозвучали як образа для нації, яка щодня втрачає своїх дітей у боротьбі з цим самим народом.
Ці слова прозвучали, на жаль, як підтримка не просто культури, а цілої імперської традиції. «Великий народ з великою культурою» — тоді, коли ця культура тисячоліттями виховувала зверхність, шовінізм, відчуження до інших народів. Великим стає той, хто визнає свої злочини, а не той, хто пишається загарбанням.
Українці — не злопам’ятні, але ми добре відчуваємо правду. І коли світла, добра, щира людина — не говорить правди, це особливо боляче.
Поважати — так. Надихатися його скромністю — безумовно. Але прийняти повністю — на жаль, ні.
Бо є час для миру. А є час назвати ката — катом. І саме цього слова ми так і не почули.
Папа Франциск хотів бути "отцем для всіх". Але в українців зараз нема потреби в доброму татові, який всім роздає цукерки. Нам потрібен голос пророка, як от Іван Павло II, що казав речі прямі, гострі, сміливі.
Нехай його душа знайде вічний спокій. І, можливо, з небес він інакше подивиться на все те зло, що відбувається на українській землі...
Олександр Майшев,
Національна спілка журналістів України,
"Європейська Україна"
Людина, яка справляла враження своєю скромністю, щирістю й відданістю ідеалам Євангелія.
Він відмовився жити в розкішному Апостольському палаці, обравши замість нього простий номер у «Домі святої Марти». Його перстень не був зі золота, а зі срібла.
Він не вдягав пишної тіари, а з’явився у білому вбранні, зберігаючи гідність, але уникаючи надмірності.
Аскетичність Франциска — це була не гра на публіку, а справжній вибір серця. І саме це викликає щире захоплення.
Та для багатьох українців його понтифікат лишив гіркий присмак...
Бо в той час, коли російські ракети сипалися на українські міста, коли мирні жителі вмирали в Бучі, Ізюмі, Маріуполі — Папа не наважувався назвати зло злом. Він говорив про "братні народи" у той час, коли один "брат" ґвалтував і вбивав іншого.
Він прагнув миру, але не завжди говорив про справедливість. Він хотів бути отцем для всіх — але вийшло так, що не став голосом для тих, хто був скривджений.
Його заклики до діалогу між росією й Україною виглядали надто м’якими, надто абстрактними. Не було гострих заяв щодо агресії, не було чіткого засудження путіна.
А слова про "величність російського народу" — прозвучали як образа для нації, яка щодня втрачає своїх дітей у боротьбі з цим самим народом.
Ці слова прозвучали, на жаль, як підтримка не просто культури, а цілої імперської традиції. «Великий народ з великою культурою» — тоді, коли ця культура тисячоліттями виховувала зверхність, шовінізм, відчуження до інших народів. Великим стає той, хто визнає свої злочини, а не той, хто пишається загарбанням.
Українці — не злопам’ятні, але ми добре відчуваємо правду. І коли світла, добра, щира людина — не говорить правди, це особливо боляче.
Поважати — так. Надихатися його скромністю — безумовно. Але прийняти повністю — на жаль, ні.
Бо є час для миру. А є час назвати ката — катом. І саме цього слова ми так і не почули.
Папа Франциск хотів бути "отцем для всіх". Але в українців зараз нема потреби в доброму татові, який всім роздає цукерки. Нам потрібен голос пророка, як от Іван Павло II, що казав речі прямі, гострі, сміливі.
Нехай його душа знайде вічний спокій. І, можливо, з небес він інакше подивиться на все те зло, що відбувається на українській землі...
Олександр Майшев,
Національна спілка журналістів України,
"Європейська Україна"
