100 РОКІВ ПЕРШОМУ УКРАЇНСЬКОМУ УРЯДОВІ
28 червня виповнюється сто років, як у 1917-му Центральна Рада створила свій виконавчий орган – Генеральний Секретаріат – перший уряд України. На нього покладалося втілення у життя головного постулату Першого універсалу, ухваленого кількома днями раніше: «Однині самі будемо творити наше життя».
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Поряд із законодавчою гілкою влади, яку репрезентувала сама Центральна Рада, розпочиналося творення виконавчої, очолюваної Генеральним Секретаріатом. Справи внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, хліборобські, міжнаціональні та інші в межах України передавались до його компетенції.
Для того, щоб не псувати й без того складні стосунки з російським Тимчасовим урядом, а також через відсутність консенсусу між членами Центральної Ради, вирішили не вживати слово «уряд» чи «міністри», натомість – «Генеральні секретарі». До першого складу Генерального Секретаріату увійшли 8 Генеральних секретарів та Генеральний писар. Головою, а водночас Генеральним секретарем внутрішніх справ був обраний відомий політичний діяч і письменник Володимир ВИННИЧЕНКО.
Генеральним секретарем фінансів став кооператор Христофор БАРАНОВСЬКИЙ, міжнаціональних справ – публіцист Сергій ЄФРЕМОВ, харчових – економіст Микола СТАСЮК, земельних – кооператор Борис МАРТОС, військових – голова Українського генерального військового комітету Симон ПЕТЛЮРА, юстиції – правник Валентин САДОВСЬКИЙ, освіти – педагог Іван СТЕШЕНКО, генеральним писарем – публіцист Павло ХРИСТЮК. Найстаршому з членів Генерального Секретаріату Івану Стешенку на момент вступу на посаду виповнилося 44, а наймолодшому Павлу Христюку – лише 27, отже, середній вік перших українських урядовців ледь перевищував 36 років. Незважаючи на «молодість», а також відсутність досвіду державної служби, Генеральні секретарі відразу завзято взялися за справи – вирішення організаційних питань, налагодження роботи відомств, визначення сфери діяльності та формування їхньої політики.
Утворенням Генерального Секретаріату Центральна Рада продемонструвала серйозність своїх намірів щодо втілення автономії України. Як відзначав її голова Михайло Грушевський, Центральна Рада оголосила «шах» Тимчасовому уряду, поставила його «щільно перед загрозою конфлікту» і змусила до поступок: «Враження його було глибоке і тільки після нього всі кроки Центральної Ради включно з Універсалом в очах усіх, хто не вірив українському рухові і сподівався якось його «на кривій об’їхати», переконалися в серйозності ситуації і необхідності з нею в певній мірі порахуватися”.
За словами Володимира Винниченка, це був «ідеальний уряд» – побудований не на примусі, а на моральному авторитеті й підтримці людей. Він не мав тієї влади та повноважень, що мають зазвичай уряди. У його розпорядженні не було жодного солдата (хоча чимало військових готові були виконати накази цього уряду). Він не міг призначити або звільнити жодного урядовця, дати розпорядження чи наказ адміністративним установам. Але чиновники з власної волі готові були виконувати його вказівки. Генеральний Секретаріат, зрештою, не мав грошей, механізму збору податків. Однак кошти до Національного фонду люди збирали добровільно. «До Києва з усіх закутків великої України їхали делегати, представники сіл, волостей, повітів, громад, комітетів, щоб на власні очі побачити ту Центральну Раду, привітати її і передати зібрані поміж робітниками і селянами гроші – мідні, срібні, золоті, – писав у спогадах про Генеральний секретаріат генеральний писар Павло Христюк. – Були дні, що біля скарбниці Центральної Ради стояли цілі черги селянських, робочих з мозолястими руками, постатей з пакунками і торбиночками з грішми в руках. Це український народ ніс своїй Раді добровільний податок – невеликий, але щирий, даваний без примусу, з радістю».
Перші місяці своєї роботи Генеральний Секретаріат працював у будівлі Педагогічного музею, де також відбувалися засідання Центральної Ради (нині – Будинок вчителя по вул. Володимирській, 57). «Перший Уряд української державности, весь з усіма своїми органами й апаратами, містився у двох малесеньких закапелочках, – згадував голова секретаріату Володимир Винниченко. – Ці закапелочки, мабуть, були перероблені з «уборних» (мали кам'яну долівку й «раковини» в стінах для води). І тут, у цих закапелочках генеральні секретарі приймали сотні делегацій у день, робили, обливаючись потом од духоти, свої засідання; самі переписували на машинках свої постанови, самі навіть підлогу підмітали, бо не було ні урядовців, ні писарів, ні навіть сторожа».
І тільки восени 1917 року Генеральний Секретаріат отримав у своє розпорядження вільні приміщення у готелі «Савой» на вул. Хрещатик, 38. На жаль, цей будинок, як і більша частина забудови центральної вулиці Києва, був підірваний енкаведистами у вересні 1941 року. Тепер на цьому місці розташована будівля Київської міської ради (Хрещатик, 36).
Із ухваленням Четвертого універсалу Центральної Ради, яким проголошувалась незалежність Української Народної Республіки, Генеральний Секретаріат змінив назву на Раду Народних Міністрів.
Український інститут національної пам’яті
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Поряд із законодавчою гілкою влади, яку репрезентувала сама Центральна Рада, розпочиналося творення виконавчої, очолюваної Генеральним Секретаріатом. Справи внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, хліборобські, міжнаціональні та інші в межах України передавались до його компетенції.
Для того, щоб не псувати й без того складні стосунки з російським Тимчасовим урядом, а також через відсутність консенсусу між членами Центральної Ради, вирішили не вживати слово «уряд» чи «міністри», натомість – «Генеральні секретарі». До першого складу Генерального Секретаріату увійшли 8 Генеральних секретарів та Генеральний писар. Головою, а водночас Генеральним секретарем внутрішніх справ був обраний відомий політичний діяч і письменник Володимир ВИННИЧЕНКО.
Генеральним секретарем фінансів став кооператор Христофор БАРАНОВСЬКИЙ, міжнаціональних справ – публіцист Сергій ЄФРЕМОВ, харчових – економіст Микола СТАСЮК, земельних – кооператор Борис МАРТОС, військових – голова Українського генерального військового комітету Симон ПЕТЛЮРА, юстиції – правник Валентин САДОВСЬКИЙ, освіти – педагог Іван СТЕШЕНКО, генеральним писарем – публіцист Павло ХРИСТЮК. Найстаршому з членів Генерального Секретаріату Івану Стешенку на момент вступу на посаду виповнилося 44, а наймолодшому Павлу Христюку – лише 27, отже, середній вік перших українських урядовців ледь перевищував 36 років. Незважаючи на «молодість», а також відсутність досвіду державної служби, Генеральні секретарі відразу завзято взялися за справи – вирішення організаційних питань, налагодження роботи відомств, визначення сфери діяльності та формування їхньої політики.
Утворенням Генерального Секретаріату Центральна Рада продемонструвала серйозність своїх намірів щодо втілення автономії України. Як відзначав її голова Михайло Грушевський, Центральна Рада оголосила «шах» Тимчасовому уряду, поставила його «щільно перед загрозою конфлікту» і змусила до поступок: «Враження його було глибоке і тільки після нього всі кроки Центральної Ради включно з Універсалом в очах усіх, хто не вірив українському рухові і сподівався якось його «на кривій об’їхати», переконалися в серйозності ситуації і необхідності з нею в певній мірі порахуватися”.
За словами Володимира Винниченка, це був «ідеальний уряд» – побудований не на примусі, а на моральному авторитеті й підтримці людей. Він не мав тієї влади та повноважень, що мають зазвичай уряди. У його розпорядженні не було жодного солдата (хоча чимало військових готові були виконати накази цього уряду). Він не міг призначити або звільнити жодного урядовця, дати розпорядження чи наказ адміністративним установам. Але чиновники з власної волі готові були виконувати його вказівки. Генеральний Секретаріат, зрештою, не мав грошей, механізму збору податків. Однак кошти до Національного фонду люди збирали добровільно. «До Києва з усіх закутків великої України їхали делегати, представники сіл, волостей, повітів, громад, комітетів, щоб на власні очі побачити ту Центральну Раду, привітати її і передати зібрані поміж робітниками і селянами гроші – мідні, срібні, золоті, – писав у спогадах про Генеральний секретаріат генеральний писар Павло Христюк. – Були дні, що біля скарбниці Центральної Ради стояли цілі черги селянських, робочих з мозолястими руками, постатей з пакунками і торбиночками з грішми в руках. Це український народ ніс своїй Раді добровільний податок – невеликий, але щирий, даваний без примусу, з радістю».
Перші місяці своєї роботи Генеральний Секретаріат працював у будівлі Педагогічного музею, де також відбувалися засідання Центральної Ради (нині – Будинок вчителя по вул. Володимирській, 57). «Перший Уряд української державности, весь з усіма своїми органами й апаратами, містився у двох малесеньких закапелочках, – згадував голова секретаріату Володимир Винниченко. – Ці закапелочки, мабуть, були перероблені з «уборних» (мали кам'яну долівку й «раковини» в стінах для води). І тут, у цих закапелочках генеральні секретарі приймали сотні делегацій у день, робили, обливаючись потом од духоти, свої засідання; самі переписували на машинках свої постанови, самі навіть підлогу підмітали, бо не було ні урядовців, ні писарів, ні навіть сторожа».
І тільки восени 1917 року Генеральний Секретаріат отримав у своє розпорядження вільні приміщення у готелі «Савой» на вул. Хрещатик, 38. На жаль, цей будинок, як і більша частина забудови центральної вулиці Києва, був підірваний енкаведистами у вересні 1941 року. Тепер на цьому місці розташована будівля Київської міської ради (Хрещатик, 36).
Із ухваленням Четвертого універсалу Центральної Ради, яким проголошувалась незалежність Української Народної Республіки, Генеральний Секретаріат змінив назву на Раду Народних Міністрів.
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
