1954, 16 травня – почалося повстання політичних в’язнів Степового табору в табірному відділенні Кенгір під Джезкаганом (Казахстан).

Після перемоги над нацизмом саме радянські концтабори стали справжніми фабриками смерті (і це в мирний-то час!). В’язні трималися в нелюдських умовах і зазнавали небачених знущань. Не дивно, що час від часу робилися спроби повстань.

Одне із найбільш відомих – у табірному відділенні Кенгір (під Джезкаганом, Казахстан) Степового табору. Його утворено в 1948-му на місці ліквідованого табору військовополонених. Всього в Степлагу перебувало біля 10 тисяч українців, переважно – колишні члени ОУН та УПА, які не підпадали під амністію після смерті Сталіна.

15 травня 1954-го за привітання «Христос воскрес!» конвоїри розстріляли 13 в’язнів, ще 33 зазнали поранень, з яких 5 померли в лікарні. Передчуваючи недобре, адміністрація перевела в зону політв’язнів 600 кримінальників, які відзначалися вкрай негативним ставленням до «контрреволюціонерів», зокрема націоналістів. Це мало спровокувати різанину, аби керівництво табору мало легальні підстави для введення військових частин. Однак «політичні», розгадавши наміри адміністрації, зуміли найти спільну мову з кримінальними злочинцями. Відтак обидва угрупування об’єдналися і 16 травня почалося повстання, яке тривало 42 дні. Керував ним Конспіративний центр із українських і прибалтійських націоналістів.

Повсталі випускали листівки, стіннівки, плакати, відозви до солдатів. А з допомогою повітряних зміїв розсилали звернення до мешканців селища Кенгір. На табірному подвір’ї щодня проходили богослужіння. За всі дні повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжнаціональних конфліктів.

Для придушення повстання (26 червня) вперше в історії задіяли танки (5 машин Т-34). В’язні забарикадувалися в шести бараках. А близько двох сотень (за іншими даними 500) українських жінок і дівчат у вишитих сорочках взялися за руки і рушили проти танків. За одним із спогадів, «танки не зупинилися, вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу». Більше того, танки ганялися за людьми і нещадно їх давили. Наприклад, латишці Белті танк відтяв обидві ноги і руку, вона померла на операційному столі. Інша дівчина-українка ціною власного життя виштовхнула з-під танка литовського націоналіста Альфонсаса Урбанаса. Повстанців нещадно розстрілювали, у тому числі й кулеметним вогнем. Кількість загиблих становить приблизно 700 чоловік (за «офіційними» даними – 46). Всіх, хто вижив, примусили дати підписку про нерозголошення. А для компрометації повсталих поширювалися чутки, нібито війська стріляли холостими патронами, а в’язні самі вбивали один одного від люті. Біля 300 загиблих закопали на території зони, решту – десь у степу. При цьому для копання могил не залучали в’язнів, аби уникнути зайвого розголошення.

Із спогадів учасника повстання Ілька Тафійчука: «Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими».

Показово, але єдиний випадок застосування танків проти в’язнів стався вже після смерті тирана Йосипа Сталіна, за його наступників.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті