“Населення прагне злуки з Україною”, — писали 1918 року до Києва із Стародубщини. “Союз землеводства Стародубського повiту… прохає не роз’єднувати Чернiгiвщини вiд рiдної України”, — з іншої телеграми. Звісно, таку позицію не могла схвалювати жодна російська влада: ні царська, ні більшовицька. Стародубці повiдомляли, як комунiсти збирали пiдписи за союз iз Москвою: “Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства, i 50 чоловiк із цього приводу заарештовано i посаджено в Мглинську тюрму. Позаяк населення прагне злуки з Україною, пiдписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрiлу”. Стародубський повiтовий староста Кибальчич 27 липня 1918 року телеграфував до Києва: “Населення в панiцi. У зайнятiй бiльшовиками частинi повiту людей вирiзають, як баранiв”. Україна допомогла, як змогла: 2-й Запорiзький полк пiд командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями було перекинуто для захисту вiд росiйських окупацiйних вiйськ району Новозибкiв—Новгород-Сiверський. Протягом трьох мiсяцiв українцi вели затяжнi бої з більшовиками. Допомагали й мiсцевi мешканці: для потреб української армiї зiбрали й передали 500 карбованцiв.
Та вже наступного року совєтам вдалося вiдторгнути Стародубщину вiд України завдяки українським комунiстам: у Москвi представники “українського уряду” з “типовими українськими” прiзвищами Iванов, Мальцев, Спаський і Ґопнер (остання була основним доповiдачем) заявили про необхiднiсть приєднання Стародубщини до Великоросiї. Договiр, пiдписаний Iвановим, затвердив “робiтничо-селянський уряд” України за рiшенням ЦК комунiстiв. Кордон установлено “вiд злиття рiчок Снову й Iстрицi приблизно бiля мiста Гiрська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоцi Ревна, приблизно до хутора Косовича…”. 1925 року невеликий окрайок Стародубщини — Семенiвську волость — повернуто до складу України. Село Зноб Трубчевської волостi побуло в Українi… один тиждень — Президiя ЦВК СРСР ухвалила залишити його в складi Росiї.
1926 року Стародубський повiт було включено до складу Брянської областi Росiї. Пiсля цього iнших рiшень не приймалося.

ЗЕМЛЯ КРЯЖИСТОГО ДУБА
Iсторично Стародубщина — складова частина Чернiгово-Сiверської землi. Стародуб засновано 1096 року. Наприкiнцi XII столiття ця земля була пiдпорядкована Чернiгову, та встигла, однак, сформувати свiй геральдичний знак iз зображенням кряжистого дуба.
Потiм тут було Стародубське удiльне князiвство, навала монголо-татарiв, входження до складу Великого князiвства Литовського, влада Московської держави, i в 1522 р. було лiквiдоване. З 1663-го тут була територiя Стародубського козацького полку, а Новгород-Сiверський був лише сотенним мiстом Стародубського полку. З другої половини XVII столiття мiсто Стародуб стало ледь не найбiльшим ринком для українських товарiв. На два великі щорiчні ярмарки товари привозилися також iз Москви, Риги, Петербурга й Астраханi.
Як повiдомляє український фiлолог М. Желєзняк, використовують у цих краях схiднополiський (лiвобережнополiський) говiр — архаїчний дiалект пiвнiчного говору. Вiн зберiгає багато релiктових форм. Дiалектологи вбачають його генетичне корiння у говорах полян і сiверян. Для прикладу наведемо цитату з мемуарiв письменника Володимира Кармана, уродженця села Тарасiвка Стародубського повiту. Наприклад, якщо хотiли сказати: “Ми не бачимо, куди нам тепер іти, яким чином. Немає хорошого керiвника”, говорили: “Мi ня вачiм, куди нам тяперь iдiть, якой дарогай! Нiма добрага павадиря”.

ГОЛОВА ЗЛИНКІВСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ХОТІВ ПРИЄДНАТИСЯ ДО УКРАЇНИ?
На форумi сайту “Українська Правда” проводилося опитування: чи будуть українськi етнiчнi землi в Росiї (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складi України? Бiльшiсть (понад 57 % вважає, що “так”, але за умови економiчної та культурної могутностi України. Тож i не дивно, що в часи Помаранчевої революцiї на територiї Брянської областi почалося сум’яття, пов’язане з iнформацією в ЗМI про те, що цей район хоче приєднатися до України. Микола Зiвако, голова Злинкiвської районної адмiнiстрацiї, нiбито на однiй iз районних нарад зробив пропозицiю всiм районом вiдокремитися вiд Росiї i увiйти до складу України. При цьому стверджувалося, що свою пропозицiю вiн мотивував географiчною вiддаленiстю Злинки вiд обласного центру, повним розвалом економiки району i тим, що “район постiйно вiддає все напрацьоване у виглядi податкiв до федерального центру i до обласної скарбницi”.

ДЕ ПОДIЛИСЯ УКРАЇНЦI?
За переписом 1926 року, у Стародубськiй окрузi було 57726 українцiв, у Новозибкiвськiй — 24 863, Клинцiвськiй — 15 837. Ученi вiдзначають неправдивiсть цих даних у бiк зменшення кількості українцiв, але через 63 роки у Брянськiй областi Росiї українцями записалися лише 27 122 особи — майже на 100 000 менше! Але й із тих менше половини (46,9 % визнали українську мову своєю рiдною.
Сьогоднi в мiсцевому музеї, за свiдченням журналiста Сергiя Павленка, немає навiть окремої експозицiї про козацькi часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х рокiв у глухих селах краю були хати з проржавiлими табличками зеленого кольору “Козакъ”. Зрозумiло ж, що не росiйський.
1993 року у Брянську було створено Товариство української культури “Блакитна Десна”, в яке входило аж 15 осiб. Щоправда, є ще й об’єднання “Стародубське козацтво”, яке шукає контакти з Україною.

ВИДАТНI УКРАЇНЦI ЗАБУТОГО КРАЮ
Роман Ракушка-Романовський народився в Нiжинi 1622 року, був сотником, суддею, генеральним пiдскарбiєм. У Стародубi написав видатну пам’ятку “Лiтопис Самовидця”. Помер 1703 року в Стародубi, похований бiля Миколаївської церкви.
Опанас Лобисевич народився в козацькiй сiм’ї у мiстечку Погар Стародубського полку 1732 року, працював у гетьманському урядi К. Розумовського, письменник, мглинський маршалок, очолював Новгород-Сiверське дворянство. Помер у 1805 роцi.
Михайло Миклашевський народився близько 1756 року в селi Деменцiях на Стародубщинi, командир карабiнерного полку в росiйсько-турецькiй вiйнi, губернатор на Волинi та в Катеринославi, сенатор, спiвпрацював із новгород-сiверським гуртком тих, хто виступав за автономiю України. Помер 1847 року i похований у селi Понурiвцi на Стародубщинi.
Iван Самойлович — гетьман України, вiн та його сини Семен i Якiв були стародубськими полковниками. Помер у засланнi 1690 року.
Петро Косач — юрист, громадський дiяч, батько Лесi Українки, народився 1841 року у Мглинi на Стародубщинi. 2001 року чернiгiвська “Просвiта” запропонувала тодiшнiй обласнiй державнiй адмiнiстрацiї вiдзначити його ювiлей. У вiдповiдь не надіслали навіть вiдписки — так страшно було нашим чиновникам нагадати про українське корiння загарбаної Росiєю Стародубщини…
До речi, про батуринський палац гетьмана Розумовського знають уже багато людей, але мало хто — про його палац у Почепi з чудовими парками. Останнi, звiсно, не збереглися, але палац є і сьогоднi, хоча й у жалюгiдному станi. Україна колись його вiдбудує.

Джерело: Василь ЧЕПУРНИЙ, Олександр ЯСЕНЧУК, м. Чернігів
banderivets.org.ua