«Україна ще не вмерла і не помре якщо будуть такі люди як Василь Стус. Ми не ідеалізуємо його, а говоримо про нього як про справжнього українця, патріота своєї батьківщини. Необхідно увіковічнити пам’ять про цього великого українця створивши музей стусознавства. Там буде величезне поле для досліджень національно-визвольного руху і для істориків, філософів, мистецтвознавців » — підкреслила доцент Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка, кандидат історичних наук Демченко Тамара. 27 лютого вона разом із директором Центру, кандидатом історичних наук Володимиром Бойком проводили «круглий стіл» на тему: «Визначні сторінки історії українського національно-визвольного руху в XIX-XX ст.: визвольний та правозахисний рух в Україні в 60–80-ті XX ст.. Василь Стус», який відбувся в Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів під час навчання резерву кадрів на посади заступників голів райдержадміністрацій, міських голів міст обласного значення.
«На сьогодні існує брак авторитетів в умовах переоцінки цінностей, зміни ціннистних орієнтирів. Але вони мають бути у будь-які часи незалежно від часу, існуючої системи. Повертаючись у минуле ми знаходимо особистості які були справжніми героями в даному випадку ми говоримо про період дисидентсва, одним з найвизначніших представників якого є Василь Стус. Саме він є одним з найясравіших борців проти тогочасного, людиноненависницького комуністичного режиму. Тому нам треба пам’ятати цю людину яка все своє життя боролася за волю і врешті-решт ціною його боротьби стало його життя» — такий підсумковий висновок зробив Володимир Бойко.

ДОВІДКОВО: Васииль Семенович Стус (*6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х.
Народився в селянській родині. 1939 батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Ще через рік (1940) забрали туди своїх дітей.
Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужне Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші.
По закінченню служби в збройних силах (1960) три роки працював редактором газети «Соціалістичний Донбас», після чого 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві. Того ж року опублікував добірку віршів.
У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту. Після цього заробляв на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував продуктивну творчу діяльність.
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві, а пізніше вона потрапила до Бельгії й 1970 була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Восени 1972 заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях.
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. В ніч 3 на 4 вересня він помер, можливо, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.
Життя після смерті У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
1991 Стуса посмертно відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
Його твори видаються великими тиражами. Зокрема, опубліковано такі книги: • «Вікна в запростір» (Київ, 1992),
• «Золота красуня» (Київ, 1992),
• «І край мене почує» (Київ, 1992),
• «Феномен доби», написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993),
• Твори в шости томах, дев'яти книгах (Львів, 1994—1994).
За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін») та ін.
Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»).
У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету.
26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України.
Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури.
Засновано премію імені Василя Стуса.

Джерело: http://www.center.uct.ua