Перше, що вражає у цьому містечку на Одещині, розташованому саме там, де Дунай впадає в Чорне море, – надзвичайно рання весна.
29-30-те квітня, а персики й абрикоси вже відцвітають. Акуратні квітники на подвір’ях вкриті килимами нарцисів та гіацинтів. Серед місцевих мешканців багато "старообрядників", нащадків перших поселенців, які прийшли сюди з Росії ще у ХVII столітті, тікаючи від релігійних переслідувань.
Місто стоїть на воді, та земля тут добре родить, якщо, звісно, господарі не ледарюють. Щороку городи та грядки підкидають мулом, його вичерпують із дна канальчиків (єриків по-місцевому), вбиваючи тим самим двох зайців: підсипаний мулом ґрунт не втрачає своєї родючості, а канальчики залишаються «судноплавними».
Глибина єрика – метра півтора, ширина – приблизно така ж сама, щоб пройшов невеликий човен, яким перевозять городину чи фрукти або виходять на річку рибалити. Серед човнів, які тут справді не розкіш (хоча коштують досить дорого – до тисячі доларів), а засіб пересування, вирізняють так звані «бабайки». Це, так би мовити, «жіночі моделі», вони трохи легші й менші за чоловічі і призначені для виїздів «на дачі», тобто на острови, де майже половина мешканців Вилкового має городи і вирощує полуницю та виноград.
У гості один до одного сусіди «через дорогу» ходять містками. Якщо облаштування дерев’яних кладок-«тротуарів» – справа місцевої влади, то місточки ставлять самі мешканці. Садиби чепурні, хати із очерету та глини вимазані, вибілені вже до Великодня. Екскурсоводка розповідає: серед господинь то, як своєрідне змагання, чия хата та подвір’я найчистіші.
У містечку діє три храми: два старообрядницькі – «липованські» – і один православний, збудований, за переказами, українськими козаками. В старообрядницькій церкві Різдва Богородиці, якій вже більше ста років, – ніяких надмірних оздоб. Ікони зі строгими ликами святих, пофарбовані в блакитне стіни без розписів, баня, єдиною прикрасою якою є вималювані зірочки…
Моляться старовіри не схоже на інших християн: на колінах, поклавши руки на спеціальні подушечки, б’ють багато поклонів, чоловіки – в центрі храму, «ближче до священика та до Бога», жінки – віддалік.
Православний храм – Св. Миколи – більш ошатний і багато оздоблений. Екскурсоводка каже: іконостас у ньому зроблений за проектом Фаберже. Правлять тут українською мовою, попри те, що місцеві запевняють: Вилкове – місце компактного проживання росіян.

Населення містечка – усього 9 тисяч. Усі знають одне одного, як в селі. Ще сто років тому в поселення ділилося на дві половини: в одній жили родини росіян-старообрядників, у другій – нащадки козаків, які оселилися тут опісля зруйнування Січі. Змішані шлюби були заборонені. Та й тепер, якщо «козак», приміром, одружується із молодою «старовіркою», має перейняти її віру: священик (до речі, їх і досі, як і кілька століть тому, не призначають, а обирають громадою), здійснюючи обряд вінчання, читає спеціальну молитву і маже чоло козака-«неофіта» миррою.
На Дунаї в цю пору вітряно, тому нас не везуть до так званого «нульового кілометра», місця географічного відліку початку Дунаю. До того ж там днями розбилися військові. Знайомство з однією з найбільших річок Європи обмежується 20-тихвилинною лекцією співробітниці біосферного заповідника та прогулянкою катером уздовж протоки.
Здалеку дивимося на румунську територію і милуємось довколишніми островами з городами, хатами та очеретами, які восени тут викошують на експорт. Кажуть, у Європі снопик очерету, який тут вилківчани продають «скупщикам» за 3 грн, коштує 1 євро. Там ним вкривають будівлі, очеретяні «євродахи» екологічно чисті й теплі.
Ще один подарунок з Дунаю – юшка з сазаном (відварене м'ясо біле й ніжне), трав’яний чай та мед із плавнів.

Джерело: http://sestra-yuliya.livejournal.com