4. Звільнення Чернігова. (Тріумфальна весна 1918-го)
1 березня 1918-го став знаковим днем для України – того дня більшовики змушені були полишити не лише Київ, але й Чернігів.
Рівно за місяць до того, 1 лютого, Чернігів захопив Замоскворіцький червоногвардійський загін Михайла Порадіна (входив до складу армії Р. Берзіна, що наступала на Ніжин і Бровари).
Більшовики запам’яталися пияцтвом та грабунками (згодом місцева газета писала, що в ці дні Чернігів являв собою суцільний п’яний табір), а від кривавого терору їх як могли стримували місцеві послідовники ідей Леніна на чолі з Софією Соколовською. Коли ж стало відомо, що німецькі батальйони вже в Гомелі й поповзли чутки про їх можливий (ще раз: МОЖЛИВИЙ!) наступ на Чернігів, то «героїчні» червоногвардійці (ви ж не забули, з якою помпою в СРСР і сучасній Росії святкували й святкують 23 лютого?) в ніч на 1 березня з великим обозом награбованого виїхали з Чернігова.
Газета «Чернігівський край» повідомляла, що перед відступом більшовиків «окремі організації забрали затвори гармат», вивівши з ладу більшовицьку артилерію. Відступали червоні безладно, частину їх по дорозі роззброїли, відбили дещо з обозу. В Седневі вони залишили свої автомобілі.
Як згадував Микола Янов: «Одного ранку центр міста був запружений селянськими санками, яких московські війська зігнали, щоб рушити геть з Чернігова в напрямку села Бобровиця – Сєднів. Зараз же з'явилися вільні козаки, звільнили заарештованих українських старшин і на неосідланих конях кинулись підганяти москалів. Не дали їм затриматись в м. Сєдньові і переслідували їх аж до м. Березного. Тут завязалась коротка перестрілка, маси москвинів-салдатів Кавказького корпусу подалися далі».
Вочевидь, саме ці події мав на увазі й Іван Ремболович, що на той час очолював сотню Вільного Козацтва в Городні й перебував у підпіллі. Більшовицькі загони раптом покинули місто: «За які три-чотири години по відході москалів ми сформували невеличкий загін і він в моїй команді вирушив услід за москалями і цілий час їх обстрілював. Під містечком Седневом ми почули бій по його другому боці (з боку Чернигова). Пізніше ми довідалися, що то був відділ поручника Миколи Янова […], який напав на москалів. Бригада Порягіна взяла напрямок на Березне, але й там знайшов її відділ Янова. Я ж зі своїм загоном після бою під Седневом вернувся до Городні».
Тим часом у Чернігові «підполковник Потап Бондаренко, кол. старшина Переволоченського полку, не знати на чиє зарядження, проголосив себе за Губерніального Коменданта Чернігівщини» (М. Янов). Вірогідно, на основі цього факту в деяких джерелах гуляють твердження, що 2 березня Чернігів вже контролював «український Переволоченський полк» або «в місто прибули українські частини». Насправді ж 176-й піхотний Переволочненський полк перебував у Чернігові до початку Першої світової війни, після чого відбув на фронт (хоча в місті могли лишатися якісь окремі підрозділи полку).
Темна історія і з «коменданством» Бондаренка. Відомо, що Потап Карпович обійматиме посаду губернського коменданта Чернігівщини в грудні 1918 – січні 1919 років. Що ж до весни 1918-го, то складається враження нібито насправді це була якась бутафорська посада, без реального впливу на події. «Він мав свій штаб, що складався з адютанта хор. Кристалівського та його сестри Зіни, та розмістився в єпархіальному будинку при вул. Шевченка, – пише М. Янов. – Він запросив мене і пропонував приняти обов'язки начальника штабу губерніальної комендатури та підпорядкувати йому Кіш У[країнського] В[ільного] К[озацтва]. Я відмовився і на тому закінчилася вся справа». За деякими джерелами, на приватній нараді думські гласні погодилися з призначенням П. Бондаренка начальником чернігівського військового гарнізону. Але той же Янов оповідає, як дізнався, що в умовах безвладдя стали піднімати голову колишні офіцери старої армії. Аби їх випередити, свідомі українці зібралися на нараду. «Нараду ми відбували у ген. Забєлло. Губерніального коменданта на сходини не було запрошено, бо про його призначення ніхто не знав. Ген. Забєлло говорив по телефону з головою міської управи д-ром Соколовим». Управа не погоджувалася на подальше існування коша «Вільного Козацтва», тож дійшли згоди щодо створення загону самооборони із 120-150 чоловік, виключно чернігівців.
М. Янов свідчить, що основу «Самооборони» становили представники «Вільного козацтва» Чернігова, які на час більшовицької окупації приховали зброю та перебували в підпіллі: «Для докладного обговорення справи організації Самооборони, було вислано з нашого боку до міської управи делегацію в складі: Повітового Військового Начальника, Сотенного Г. Корейші і моєї особи, що був пацієнтом д-ра Соколова. Зустріч з головою міської управи відбулася на другий день. «Самооборона» мала бути чинною тільки для охорони міста, а в ніякому разі поза ним. Керівником «Самооборони» призначено ротмістра Адасовського, а на його заступника капітана Алексієва (обох москвинів). Мені запропоновано обов'язки начальника штабу, а відділовими (сотенними) призначено Зінченка, Занського, Головченка і Пашинківського. На другий день «Самооборона» вже мала в своєму розпорядженню приміщення Єпархіальної школи. Зараз же розпочалась реєстрація охочих вступити на службу до «Самооборони» м. Чернігова. Зголосилось 110 осіб з Коша УВКозацтва і 6 студентів. Так наш Кіш УВК не випустив зі своїх рук оборони Чернігова. Ця новостворена організація «Самооборона» – Кіш Вільного Козацтва проіснувала до половини квітня, коли до міста вступив 3-ій Єгерський полк німецької армії».
Отже, очищення Чернігова від окупантів відбулося мирним шляхом завдяки панічному переляку більшовиків, які зачувши про німецькі загони вмить забули про полум’яні обіцянки захищати трудовий люд (але при цьому не забули загарбати все, що можна вивезти), та завдяки миттєвій самоорганізації представників української самооборони.
Зрозуміло, потім у радянській літературі на всі лади переспівувалася історія про те, як Центральна Рада «продала» Україну Німеччині, а «героїчна й непереможна» Червона армія змушена була відступити лише і тільки під натиском півмільйонного німецького війська. Однак штиками зайд підганяли українські загони Янова та Ремболовича, яких навряд чи можна сприйняти за німців навіть у густому хмільному чаду. Лише за кілька днів у Чернігів із Києва приїхав німецький патруль – офіцер у супроводі п’ятьох солдат…
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
1. Забуті перемоги. Тріумфальна весна 1918-го
2. Реорганізація армії. Тріумфальна весна 1918-го
3. Визволення Києва (Тріумфальна весна 1918-го)
Рівно за місяць до того, 1 лютого, Чернігів захопив Замоскворіцький червоногвардійський загін Михайла Порадіна (входив до складу армії Р. Берзіна, що наступала на Ніжин і Бровари).
Більшовики запам’яталися пияцтвом та грабунками (згодом місцева газета писала, що в ці дні Чернігів являв собою суцільний п’яний табір), а від кривавого терору їх як могли стримували місцеві послідовники ідей Леніна на чолі з Софією Соколовською. Коли ж стало відомо, що німецькі батальйони вже в Гомелі й поповзли чутки про їх можливий (ще раз: МОЖЛИВИЙ!) наступ на Чернігів, то «героїчні» червоногвардійці (ви ж не забули, з якою помпою в СРСР і сучасній Росії святкували й святкують 23 лютого?) в ніч на 1 березня з великим обозом награбованого виїхали з Чернігова.
Газета «Чернігівський край» повідомляла, що перед відступом більшовиків «окремі організації забрали затвори гармат», вивівши з ладу більшовицьку артилерію. Відступали червоні безладно, частину їх по дорозі роззброїли, відбили дещо з обозу. В Седневі вони залишили свої автомобілі.
Як згадував Микола Янов: «Одного ранку центр міста був запружений селянськими санками, яких московські війська зігнали, щоб рушити геть з Чернігова в напрямку села Бобровиця – Сєднів. Зараз же з'явилися вільні козаки, звільнили заарештованих українських старшин і на неосідланих конях кинулись підганяти москалів. Не дали їм затриматись в м. Сєдньові і переслідували їх аж до м. Березного. Тут завязалась коротка перестрілка, маси москвинів-салдатів Кавказького корпусу подалися далі».
Вочевидь, саме ці події мав на увазі й Іван Ремболович, що на той час очолював сотню Вільного Козацтва в Городні й перебував у підпіллі. Більшовицькі загони раптом покинули місто: «За які три-чотири години по відході москалів ми сформували невеличкий загін і він в моїй команді вирушив услід за москалями і цілий час їх обстрілював. Під містечком Седневом ми почули бій по його другому боці (з боку Чернигова). Пізніше ми довідалися, що то був відділ поручника Миколи Янова […], який напав на москалів. Бригада Порягіна взяла напрямок на Березне, але й там знайшов її відділ Янова. Я ж зі своїм загоном після бою під Седневом вернувся до Городні».
Тим часом у Чернігові «підполковник Потап Бондаренко, кол. старшина Переволоченського полку, не знати на чиє зарядження, проголосив себе за Губерніального Коменданта Чернігівщини» (М. Янов). Вірогідно, на основі цього факту в деяких джерелах гуляють твердження, що 2 березня Чернігів вже контролював «український Переволоченський полк» або «в місто прибули українські частини». Насправді ж 176-й піхотний Переволочненський полк перебував у Чернігові до початку Першої світової війни, після чого відбув на фронт (хоча в місті могли лишатися якісь окремі підрозділи полку).
Темна історія і з «коменданством» Бондаренка. Відомо, що Потап Карпович обійматиме посаду губернського коменданта Чернігівщини в грудні 1918 – січні 1919 років. Що ж до весни 1918-го, то складається враження нібито насправді це була якась бутафорська посада, без реального впливу на події. «Він мав свій штаб, що складався з адютанта хор. Кристалівського та його сестри Зіни, та розмістився в єпархіальному будинку при вул. Шевченка, – пише М. Янов. – Він запросив мене і пропонував приняти обов'язки начальника штабу губерніальної комендатури та підпорядкувати йому Кіш У[країнського] В[ільного] К[озацтва]. Я відмовився і на тому закінчилася вся справа». За деякими джерелами, на приватній нараді думські гласні погодилися з призначенням П. Бондаренка начальником чернігівського військового гарнізону. Але той же Янов оповідає, як дізнався, що в умовах безвладдя стали піднімати голову колишні офіцери старої армії. Аби їх випередити, свідомі українці зібралися на нараду. «Нараду ми відбували у ген. Забєлло. Губерніального коменданта на сходини не було запрошено, бо про його призначення ніхто не знав. Ген. Забєлло говорив по телефону з головою міської управи д-ром Соколовим». Управа не погоджувалася на подальше існування коша «Вільного Козацтва», тож дійшли згоди щодо створення загону самооборони із 120-150 чоловік, виключно чернігівців.
М. Янов свідчить, що основу «Самооборони» становили представники «Вільного козацтва» Чернігова, які на час більшовицької окупації приховали зброю та перебували в підпіллі: «Для докладного обговорення справи організації Самооборони, було вислано з нашого боку до міської управи делегацію в складі: Повітового Військового Начальника, Сотенного Г. Корейші і моєї особи, що був пацієнтом д-ра Соколова. Зустріч з головою міської управи відбулася на другий день. «Самооборона» мала бути чинною тільки для охорони міста, а в ніякому разі поза ним. Керівником «Самооборони» призначено ротмістра Адасовського, а на його заступника капітана Алексієва (обох москвинів). Мені запропоновано обов'язки начальника штабу, а відділовими (сотенними) призначено Зінченка, Занського, Головченка і Пашинківського. На другий день «Самооборона» вже мала в своєму розпорядженню приміщення Єпархіальної школи. Зараз же розпочалась реєстрація охочих вступити на службу до «Самооборони» м. Чернігова. Зголосилось 110 осіб з Коша УВКозацтва і 6 студентів. Так наш Кіш УВК не випустив зі своїх рук оборони Чернігова. Ця новостворена організація «Самооборона» – Кіш Вільного Козацтва проіснувала до половини квітня, коли до міста вступив 3-ій Єгерський полк німецької армії».
Отже, очищення Чернігова від окупантів відбулося мирним шляхом завдяки панічному переляку більшовиків, які зачувши про німецькі загони вмить забули про полум’яні обіцянки захищати трудовий люд (але при цьому не забули загарбати все, що можна вивезти), та завдяки миттєвій самоорганізації представників української самооборони.
Зрозуміло, потім у радянській літературі на всі лади переспівувалася історія про те, як Центральна Рада «продала» Україну Німеччині, а «героїчна й непереможна» Червона армія змушена була відступити лише і тільки під натиском півмільйонного німецького війська. Однак штиками зайд підганяли українські загони Янова та Ремболовича, яких навряд чи можна сприйняти за німців навіть у густому хмільному чаду. Лише за кілька днів у Чернігів із Києва приїхав німецький патруль – офіцер у супроводі п’ятьох солдат…
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
1. Забуті перемоги. Тріумфальна весна 1918-го
2. Реорганізація армії. Тріумфальна весна 1918-го
3. Визволення Києва (Тріумфальна весна 1918-го)
Теґі:
