Після важких і напружених боїв за Київ, ввечері 8 лютого 1918-го українські війська відступили в село Гнатівку (яку в літературі часто називають Ігнатівкою), неподалік від столиці. Окремі сутички тривали в Києві ще й наступного дня.
Керівництво червоних із заняттям Києва вважало, що з Центральною Радою і з українським військом справу покінчено. Тож ніхто відступаючих не переслідував. М. Муравйов доповідав Леніну, що «залишки Ради пробираються в Австрію», а «Петлюра й Порш вербують із гімназистів дружину, але ми, звичайно, не надаємо цьому значення».

Тим часом в Гнатівці зібралося до трьох тисяч втомлених і пригнічених поразками вояків. Як згадував Олександр Жуковський: «Щось творилось неможливе. Повне зневір’я в свої сили, сили своїх товаришів. Стали цілими групами тікати в різні сторони. Організувалось ціле паломнічество в Галичину та до Берестя».

Усі охочі отримали можливість залишити службу. Однак не було часу посипати голову попелом та й припиняти боротьбу ніхто не збирався. Із спогадів Всеволода Петріва: «Ігнатівка невеличке жидівське містечко над річкою Ірпинем і в ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа. Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села. Перше, що мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком. Вартові до розташування полку нікого не пропускали. Мій помішник доклав мені, що це він взявся того способу, щоб зберегти полк і його майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій напевно було чимало ворожив провокаторів».

І всього за одну ніч (з 9 на 10 лютого) на загальній нараді командирів відбулась реорганізація української армії. З числа добровольців із залишків різних українських військових частин було сформовано Окремий Запорізький загін чисельністю приблизно 1150 вояків.

І вже на ранок 10 лютого в Гнатівці знов постали грізні військові частини, здатні продовжувати боротьбу.
Більшість відомих діячів – полковник Сальський, підполковник Капкан – залишились у Києві і пробралися до своїх вже згодом. Тож командиром загону призначили Костянтина Прісовського, який під час вуличних боїв у Києві командував невеличким (до 100 чоловік), але дуже ефективним Офіцерським загоном із офіцерів-росіян, що на той час із перебували в Києві. Запорізький загін складався з трьох куренів, на чолі яких стояли сотник Олександр Загродський, підполковник Петро Болбочан і полковник Всеволод Петрів.

Також окремими військовими частинами залишалися Курінь січових стрільців Євгена Коновальця й Гайдамацький Кіш Слобідської України Симона Петлюри. Січовикам (понад 300 галичан), колишнім воякам австро-угорської армії, не було куди демобілізуватись, тож частина залишалася надійною. А Симон Петлюра, аби уникнути анархії й хаосу, розмістив гайдамаків (понад 100 чоловік) у селі Шпитьки. До Гайдамацького Кошу влили залишки вільних козаків М. Ковенка (до 150 чоловік), його загальна чисельність становила понад 250 вояків. Після реорганізації, Гайдамацький Кіш С. Петлюри також увійшов до складу Запорізького загону.

«Крім того, ухвалено, що військо є аполітичне і всякі комітети й комісари, які дезорганізували і розвалювали до цього часу армію, не повинні мати в ньому місця. Дисциплінарна влада належить старшинам. Цей момент можна вважати переломним в історії творення українського війська…», – зауважує Борис Монкевич.

Вранці 10 лютого оновлена українська армія прискореним маршем вирушила на Житомир, де не було більшовицьких військ. Їх ніхто не переслідував, тож без жодних збройних сутичок ввечері наступного дня увійшли в місто. На той час у Житомирі перебували кількатисячні чеські легіони, сформовані при російській армії. Для вияснення позиції чехів, до їх штабу направився начальник штабу Гайдамацького Кошу Олександр Удовиченко: «В самому місті та в його околицях знаходились величезні склади зброї, харчів і взагалі – військового майна. Тому чеські легіони були добре одягнені й озброєні. Легіонери мали гарний зовнішній вигляд, були дисципліновані і зовсім не виглядали на бувших полонених. До населення вони ставилися коректно… Відповідь була виразна, а саме: до Української Армії ставимося лояльно, але допомагати їй не будемо». Відтак сторони домовилися про нейтралітет.

12 лютого почало функціонувати Військове міністерство. В умовах відсутності призначеного Центральною Радою Миколи Порша, до виконання обов’язків військового міністра приступив його помічник підполковник Олександра Жуковський. Генеральний штаб очолив генерал-майор Олександр Осецький.

Наші частини легко відбивали поодинокі відділи червоних, що намагалися просуватися по шосе з Києва на Житомир. Однак головну загрозу становили збільшовичені війська російської армії, які великими масами відступали з агонізуючого Південно-Західного фронту. Без жодного зволікання, 13 лютого армія вирушила на Коростень, до вузлової залізничної станції.

У кількох успішних сутичках із фронтовиками (у Коростені, на станціях Сарни і Ушомир) українські війська роззброїли дезертирів і відновили боєздатність. І тепер вздовж залізничної лінії Сарни-Коротень-Київ готувалися до походу на столицю.

Отже, українська армія після відступу з столиці, звільнившись від відірваних від життя політиків, практично за добу(!): 1) реорганізувалася як суто військова сила на добровольчих засадах, 2) очистилася від нестійких і зрадницьких елементів, 3) оновила командування професіоналами-патріотами і 4) виявила готовність до наступальних дій у надважких умовах. Це чимось нагадує українське військо 2014-2015 років…

Віддамо належне й політику Симону Петлюрі, який сприяв цьому без гонору та думок про владу. Чудовий приклад для нащадків!

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті

Частина перша: Забуті перемоги. Тріумфальна весна 1918-го