1 вересня 1939 року еміграційний Державний центр Української Народної Республіки оголосив війну нацистській Німеччині.

Нагадаємо, що 1 вересня 1939 року нацистський агресор напав на Польщу. Це стало можливим завдяки підписанню 23 серпня 1939 року так званого «Пакту про ненапад» між СРСР та Німеччиною. Так почалася Друга світова війна. 17 вересня СРСР вже відкрито приєднався до бойових дій Німеччини проти Польщі та захопленню нових територій…
Оголосив засудження тоталітарних режимів нацистської Німеччини та СРСР, їх агресію проти Польщі та солідарність із західними демократичними державами уряд Української Народної Республіки в екзилі (тобто у вигнанні) на чолі з виконуючим обов’язки Голови Директорії (1939-1940), киянином В’ячеславом Прокоповичем.

Про таку позицію УНР світ дізнався у заяві в тижневику «Тризуб» від 1 вересня 1939 р., неофіційному виданні Державного центру УНР у Парижі, редактором якого був В’ячеслав Прокопович. Там було оголошено: «Як би не розгорнулися події, – українці добре знають, де їх місце в страшних і рішучих перипетіях світової драми, що надходить в жахливій грозі і бурі воєнній. Ми – разом з Францією, Англією і Польщею… ми знаємо, що боротимемося за правду і справедливість, за право нашого власного народу на державну самостійність… ми тим самим продовжуємо непримиренну боротьбу й проти нового ґерманського союзника – Москви, нашого одвічного ворога, й змагаємося за визволення з московських кайданів України».

Це була не формальна заява, яка не до чого не зобов’язувала, а принципова політика українського еміграційного уряду, що мала за собою конкретні дії.

Вона стала закликом до українців-емігрантів підтримати боротьбу проти нацистської Німеччини, вступати в лави армій союзників.

Нагадаємо, що українці та вихідці з України воювали проти нацизму у військових з’єднаннях Польщі (120 тис.), США (80 тис.), Канади (45 тис.), Франції (6 тис.).
Останній президент УНР Микола Плав’юк, який був націй посаді в 1989-1992 роках, вказав ще на один із таких наслідків: «У роки Другої світової війни головний отаман А. Лівицький санкціонував заснування Т. Боровцем національних збройних формувань «Поліська січ», перетворених незабаром в Українську повстанську армію». До речі, у 1943 році вона увійшла до складу загальновідомої УПА, яку створила ОУН революційна (вороги вже тоді їх називали бандерівцями).

Чи мають події 80-річної давнини безпосереднє відношення до сучасної держави Україна?
Так! Адже 22 серпня 1992 року сталася знакова подія в історії України. Ось, що про це написав вже згаданий її безпосередній учасник Микола Плав’юк:
«Результати референдуму 1 грудня 1991 року підтвердили прагнення українського народу до розбудови самостійної держави. Було започатковано переговорні процеси глави Державного Центру УНР з Президентом України про передачу повноважень легітимним державним органам влади України. 14–15 березня 1992 року надзвичайна сесія УНРади 10-го скликання визнала правонаступником УНР новостворену державу – Україну і ухвалила рішення про передачу повноважень УНР та атрибутів державної влади УНР (прапор, державна печатка та президентські клейноди) новообраному Президентові України. Акт передачі було здійснено 22 серпня 1992 у Маріїнському палаці, резиденції Президента України».

Сергій БУТКО, Український інститут національної пам’яті