Чернігів в жалобі. Сьогодні загинула наша дівчинка…
«Сьогодні загинула наша дівчинка…» Це повідомлення в нашій класній групі. Читаю його знову й знову. Дитина, з якою вчилися наші діти. У новинах написали про двох загиблих п’ятнадцятирічних дівчат. А в нашому чаті - «наша».
Вони просто йшли вулицею. Канікули. У п’ятнадцять років не можна бути готовою до смерті. І неможливо бути готовими батьками, яким доведеться повернутися додому без дитини. Не знаю, як умістити це в собі. Тупий біль, який розтинає зсередини.
Ми не можемо однаково відчувати війну. Але чи обов’язково вона має забрати когось із твого класу, твого дому, твоєї родини, щоб потреба в захисті стала для тебе безумовною? Чому людям під ударами доводиться знову пояснювати свою реальність тим, від чиїх рішень залежить їхня безпека?
Я не хочу, щоб цей біль пережив кожен. Я хочу, щоб його не потрібно було пережити особисто, аби діяти. Щоб рішення про захист ухвалювали до повідомлення «загинула наша дівчинка». Бо після нього вже неможливо допомогти саме цій дитині. Можна лише співчувати її батькам. А вони хотіли просто дочекатися доньку додому.
“One of our girls was killed today…” This message appeared in our class group chat. I keep reading it over and over. A child who went to school with our children. The news reported two fifteen-year-old girls killed. In our chat, she was “one of ours.”
They were simply walking down the street. It is the school holidays. At fifteen, you cannot be ready to die. And no parent can be ready to return home without their child. I do not know how to take this in. A dull pain that tears through me.
We cannot all experience this war in the same way. But must it take someone from your class, your home, your family before the need for protection becomes unquestionable? Why must people living under attack keep explaining their reality to those whose decisions affect their safety?
I do not want everyone to experience this pain. I want people to act without having to experience it personally. I want decisions about protection to come before the message, “One of our girls was killed.” Because after that, nothing can be done to save that child. We can only offer condolences to her parents. And all they wanted was for their daughter to come home.
Юлія Заїка
30 жовтня у Чернігові оголошено Днем жалоби за жителями міста, які загинули внаслідок російських ударів у період із 21 до 29 жовтня.
21 жовтня внаслідок російського удару по Чернігову загинув 61-річний чоловік. 23 жовтня внаслідок атаки на підприємство загинув 68-річний чоловік. 29 жовтня внаслідок чергового російського удару по місту загинули дві 15-річні дівчини.
Інформує пресслужба міськради.
Вони просто йшли вулицею. Канікули. У п’ятнадцять років не можна бути готовою до смерті. І неможливо бути готовими батьками, яким доведеться повернутися додому без дитини. Не знаю, як умістити це в собі. Тупий біль, який розтинає зсередини.
Ми не можемо однаково відчувати війну. Але чи обов’язково вона має забрати когось із твого класу, твого дому, твоєї родини, щоб потреба в захисті стала для тебе безумовною? Чому людям під ударами доводиться знову пояснювати свою реальність тим, від чиїх рішень залежить їхня безпека?
Я не хочу, щоб цей біль пережив кожен. Я хочу, щоб його не потрібно було пережити особисто, аби діяти. Щоб рішення про захист ухвалювали до повідомлення «загинула наша дівчинка». Бо після нього вже неможливо допомогти саме цій дитині. Можна лише співчувати її батькам. А вони хотіли просто дочекатися доньку додому.
“One of our girls was killed today…” This message appeared in our class group chat. I keep reading it over and over. A child who went to school with our children. The news reported two fifteen-year-old girls killed. In our chat, she was “one of ours.”
They were simply walking down the street. It is the school holidays. At fifteen, you cannot be ready to die. And no parent can be ready to return home without their child. I do not know how to take this in. A dull pain that tears through me.
We cannot all experience this war in the same way. But must it take someone from your class, your home, your family before the need for protection becomes unquestionable? Why must people living under attack keep explaining their reality to those whose decisions affect their safety?
I do not want everyone to experience this pain. I want people to act without having to experience it personally. I want decisions about protection to come before the message, “One of our girls was killed.” Because after that, nothing can be done to save that child. We can only offer condolences to her parents. And all they wanted was for their daughter to come home.
Юлія Заїка
30 жовтня у Чернігові оголошено Днем жалоби за жителями міста, які загинули внаслідок російських ударів у період із 21 до 29 жовтня.
21 жовтня внаслідок російського удару по Чернігову загинув 61-річний чоловік. 23 жовтня внаслідок атаки на підприємство загинув 68-річний чоловік. 29 жовтня внаслідок чергового російського удару по місту загинули дві 15-річні дівчини.
Інформує пресслужба міськради.
Теґі:
