Чому у Харкові Георгія Жукова декомунізували?
Як стало відомо всій країні, 2 червня у Харкові громадські активісти – учасники акції протесту проти з'їзду партії «Довіряй справам» знесли бюст радянському маршалу Георгію Жукову. Ця подія привернула увагу української громадськості до постаті Георгія Костянтиновича Жукова, якого в СРСР, а потім в Російській Федерації, називають «Маршалом Перемоги». Ми звернулися до Сергія Бутка, представника Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області, пояснити оцінку держави Україна щодо цієї історичної особи.
ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА. Пане Сергію, чому Георгія Жукова декомунізували?
СЕРГІЙ БУТКО. Почнемо з правової оцінки. Георгій Жуков обіймав посаду Міністра оборони СРСР (1955-1957) та члена Президії ЦК КПРС (1957). Отже, зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи на його честь відповідно пп. Ґ п. 4 ч. 1 ст. 1. Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» є комуністичною символікою. Нагадаємо, щоб не було непорозумінь формулювання цього підпункту: «зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), особам, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування, працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів».
ЄУ. І це всі звинувачення на адресу Жукова?
С.Б. Звичайно ні. За змістом діяльності цієї особи все значно сумніше і страшніше. Ось текст стислої довідки про нього з Заяви Українського інституту національної пам’яті на адресу Харківського міського голови Геннадія Кернеса від 10 травня 2019 року: «Жуков Георгій Костянтинович (19.11.1896 – 18.06.1974) – учасник встановлення радянської влади, радянський воєначальник, маршал, міністр оборони СРСР (1955-1957), член президії ЦК КПРС (1957), відзначився чисельними наказами про розстріли червоноармійців та мародерством на окупованих територіях Німеччини. Як полководець характеризувався, жорстокими методами підтримання дисципліни, добивався виконання оперативних завдань будь-якою ціною й відзначався недбалим ставленням до людських втрат, через що серед солдатів отримав прізвисько «катафалк» або «м’ясник». У 1954 під його керівництвом відбулися сухопутні військові навчання на Тоцькому полігоні (с. Тоцьке Оренбурзька обл., РФ) із застосуванням атомної бомби. У результаті цих випробувань постраждало близько 45 тисяч людей – військовослужбовців Радянської армії, переважно солдатів строкової служби. Значна частина з них через радіоактивне випромінювання отримали інвалідність. Учасник придушення Угорської революції 1956 року».
ЄУ. А що означає «відзначився чисельними наказами про розстріли червоноармійців»?
С.Б. Першу Зірку Героя Радянського Союзу отримав Григорій Жуков в 1937 році(перший рік «Великого терору») за битву на Халкін-Голі з японськими військами. «Навіть не юристів зміст карних справ вражав. У кожній такій справі лежав рапорт: «Такий-то отримав таке-то завдання, не виконав» і резолюція на рапорті: «Трибунал. Судити. Розстріляти!» Або записка Жукова: «Трибунал. Такий-то отримав від мене наказ. Не виконав. Розстріляти!». І вирок. Більше нічого. Лише один папірець і вирок», — написав у своїх мемуарах Петро Григоренко, генерал-майор Радянської армії, ветеран Другої світової війни (1941-1945), начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту, кандидат військових наук (1949), всесвітньо відомий правозахисник (особливо відзначився захистом прав депортованого кримськотатарського народу). До речі, мова йде про 17 (!) ось таких, з дозволу сказати, вироків Жукова, тобто вбивств командирів…
Під час Другої світової війни Жуков у повній мірі використав цей метод впливу на підлеглі йому війська. Так, з 14 вересня до 6 жовтня 1941 року Жуков командував Ленінградським фронтом і обороною Ленінграда, при цьому використовуючи жорстокі «драконівські» методи — командирів та солдат, котрі самовільно залишили утримувані ними оборонні позиції, розстрілювали відразу. Які там трибунали, розгляд справ та інші атрибути законності… Не дарма історики відмічають, що це приводило до збільшення числа червоноармійців, що здавалися у німецький полон… А оточення і блокади Ленінграду уникнути все рівно не вдалося.
Або інший приклад. У Ржевській битві (січень 1942 – березень 1943 року) Жуков занапастив три армії, загальне число жертв сягнуло мільйона (392 554 – вбито і 768 233 – поранено). Солдати прозвали цю страшну кровопролитну битву «ржевською м'ясорубкою».
Таких фактів забагато для одного воєнноначальника…
ЄУ. Але ж він був талановитим успішним полководцем?
С.Б. Я цивільний історик. Тому звернуся за фаховими оцінками до військових колег. Так, Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії війн і воєнного мистецтва Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, ще п’ять років тому писав: «Називати Георгія Жукова «маршалом Перемоги» не просто некоректно, а й безпідставно. Як полководець на фронтах війни він не лише здобував перемоги, а й зазнавав нищівних поразок. Проведені ним операції в якості командувача фронтами або ті, які він планував як начальник Генштабу і куратором яких був у якості представника Ставки Верховного Головнокомандування, часто завершувалися військовими невдачами і провалами.
Жуков не був видатним стратегом. Він воював радше «числом, а не умінням». Тези про видатне полководницьке мистецтво Жукова і те, що Жукову належить головна заслуга у перемозі над нацистською Німеччиною, є явно завищеними оцінками його справжніх досягнень.
Жуков не був кращим у когорті радянських полководців. Він перебував в ореолу слави завдячуючи особистій прихильності Сталіна, що була зумовлена відданістю вождю, умінню «виживати» в кризових ситуаціях у середовищі «вищого ешелону влади», а також завдячуючи вольовим якостям і специфічним методам роботи. Жуков як полководець з його найжорсткішими методами військового керівництва міг відбутися лише в армії тоталітарної держави. Без Сталіна не було б і Жукова».
Від себе відмічу, що аналіз та висновки Пилявця не є оригінальними, вони вже давно утвердилися в історіографії та середовищі професійних дослідників воєнного мистецтва.
До речі, однією з перших нищівних невдач Жукова в німецько-радянській війні був катастрофічний розгром радянських військ в найбільшій танковій битві в Другій світовій війні 1939-1945 років, яка відбулася 23-29 червня 1941 року на ділянці Броди – Луцьк – Дубно між Першою танковою групою групи армій «Південь» Вермахту і механізованими корпусами Південно-Західного фронту Червоної армії. З радянського боку у ній брали участь 3356 танків (5 механізованих корпусів), а з німецького – 728 танків та САУ (чотири дивізії). Незважаючи на величезну кількісну та якісну перевагу, радянські танкові з’єднання зазнали поразки та величезних втрат. Загалом радянські війська втратили понад 2500 танків. Значними були також небойові втрати техніки. Німецькі втрати – 260 бойових машин. Більшість цих танків та САУ після ремонту знову перебувала в бойовій готовності. Саме Георгій Жуков з 23 червня був представником Ставки Головного командування на Південно-Західному напрямку. Під його керівництвом були здійснені спроби переходу в рішучий наступ радянських частин, що стали лише серіями невдалих контратак, які завершились поразкою. На початку липня 1941 року Жуков повернувся до Москви і підключився до групи посилення Західного напрямку, де війська Червоної армії зазнавали одну поразку за одною…
ЄУ. А чому Жукова звинувачують у мародерстві?
С.Б. Одним із найвагоміших доказів (а їх безліч) у тому, що Жуков був «видатним» мародером є постанова Політбюра ЦК ВКП(б) «Про т. Жукова Г.К. Маршала Радянського Союзу» від 20 січня 1948 року. Ось фрагмент цього красномовного документу, який біло підготовлено під час боротьбі за владу у Кремлі: «Тов. Жуков, під час перебування Головкомом групи Радянських окупаційних військ в Німеччині, допустив вчинки, що ганьблять високе звання члена ВКП (б) і честь командира Радянської Армії. Будучи повністю забезпечений з боку держави всім необхідним, тов. Жуков, зловживаючи своїм службовим становищем, встав на шлях мародерства, зайнявшись присвоєнням і вивезенням з Німеччини для особистих потреб великої кількості різних цінностей.
З цією метою т. Жуков, давши волю нестримної тязі до користолюбства, використовував своїх підлеглих, які, догоджаючи йому, йшли на явні злочини, забирали картини та інші цінні речі в палацах і особняках, зламали сейф в ювелірному магазині у м. Лодзі, вилучивши цінності, що там знаходилися, і т.д.
В результаті всього цього Жуковим було присвоєно до 70 цінних золотих предметів (кулони і кільця з дорогоцінними каміннями, годинник, сережки з діамантами, браслети, брошки і т.д.), до 740 предметів столового срібла і срібного посуду і понад те ще до 30 кілограмів різних срібних виробів, до 50 дорогих килимів і гобеленів, понад 60 картин, які представляють велику художню цінність, близько 3700 м шовку, вовни, парчі, оксамиту і ін. тканин, понад 320 шкурок цінних хутра і т.д.»
Записав Олександр Майшев,
член Національної спілки журналістів України
ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА. Пане Сергію, чому Георгія Жукова декомунізували?
СЕРГІЙ БУТКО. Почнемо з правової оцінки. Георгій Жуков обіймав посаду Міністра оборони СРСР (1955-1957) та члена Президії ЦК КПРС (1957). Отже, зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи на його честь відповідно пп. Ґ п. 4 ч. 1 ст. 1. Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» є комуністичною символікою. Нагадаємо, щоб не було непорозумінь формулювання цього підпункту: «зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), особам, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування, працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів».
ЄУ. І це всі звинувачення на адресу Жукова?
С.Б. Звичайно ні. За змістом діяльності цієї особи все значно сумніше і страшніше. Ось текст стислої довідки про нього з Заяви Українського інституту національної пам’яті на адресу Харківського міського голови Геннадія Кернеса від 10 травня 2019 року: «Жуков Георгій Костянтинович (19.11.1896 – 18.06.1974) – учасник встановлення радянської влади, радянський воєначальник, маршал, міністр оборони СРСР (1955-1957), член президії ЦК КПРС (1957), відзначився чисельними наказами про розстріли червоноармійців та мародерством на окупованих територіях Німеччини. Як полководець характеризувався, жорстокими методами підтримання дисципліни, добивався виконання оперативних завдань будь-якою ціною й відзначався недбалим ставленням до людських втрат, через що серед солдатів отримав прізвисько «катафалк» або «м’ясник». У 1954 під його керівництвом відбулися сухопутні військові навчання на Тоцькому полігоні (с. Тоцьке Оренбурзька обл., РФ) із застосуванням атомної бомби. У результаті цих випробувань постраждало близько 45 тисяч людей – військовослужбовців Радянської армії, переважно солдатів строкової служби. Значна частина з них через радіоактивне випромінювання отримали інвалідність. Учасник придушення Угорської революції 1956 року».
ЄУ. А що означає «відзначився чисельними наказами про розстріли червоноармійців»?
С.Б. Першу Зірку Героя Радянського Союзу отримав Григорій Жуков в 1937 році(перший рік «Великого терору») за битву на Халкін-Голі з японськими військами. «Навіть не юристів зміст карних справ вражав. У кожній такій справі лежав рапорт: «Такий-то отримав таке-то завдання, не виконав» і резолюція на рапорті: «Трибунал. Судити. Розстріляти!» Або записка Жукова: «Трибунал. Такий-то отримав від мене наказ. Не виконав. Розстріляти!». І вирок. Більше нічого. Лише один папірець і вирок», — написав у своїх мемуарах Петро Григоренко, генерал-майор Радянської армії, ветеран Другої світової війни (1941-1945), начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту, кандидат військових наук (1949), всесвітньо відомий правозахисник (особливо відзначився захистом прав депортованого кримськотатарського народу). До речі, мова йде про 17 (!) ось таких, з дозволу сказати, вироків Жукова, тобто вбивств командирів…
Під час Другої світової війни Жуков у повній мірі використав цей метод впливу на підлеглі йому війська. Так, з 14 вересня до 6 жовтня 1941 року Жуков командував Ленінградським фронтом і обороною Ленінграда, при цьому використовуючи жорстокі «драконівські» методи — командирів та солдат, котрі самовільно залишили утримувані ними оборонні позиції, розстрілювали відразу. Які там трибунали, розгляд справ та інші атрибути законності… Не дарма історики відмічають, що це приводило до збільшення числа червоноармійців, що здавалися у німецький полон… А оточення і блокади Ленінграду уникнути все рівно не вдалося.
Або інший приклад. У Ржевській битві (січень 1942 – березень 1943 року) Жуков занапастив три армії, загальне число жертв сягнуло мільйона (392 554 – вбито і 768 233 – поранено). Солдати прозвали цю страшну кровопролитну битву «ржевською м'ясорубкою».
Таких фактів забагато для одного воєнноначальника…
ЄУ. Але ж він був талановитим успішним полководцем?
С.Б. Я цивільний історик. Тому звернуся за фаховими оцінками до військових колег. Так, Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії війн і воєнного мистецтва Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, ще п’ять років тому писав: «Називати Георгія Жукова «маршалом Перемоги» не просто некоректно, а й безпідставно. Як полководець на фронтах війни він не лише здобував перемоги, а й зазнавав нищівних поразок. Проведені ним операції в якості командувача фронтами або ті, які він планував як начальник Генштабу і куратором яких був у якості представника Ставки Верховного Головнокомандування, часто завершувалися військовими невдачами і провалами.
Жуков не був видатним стратегом. Він воював радше «числом, а не умінням». Тези про видатне полководницьке мистецтво Жукова і те, що Жукову належить головна заслуга у перемозі над нацистською Німеччиною, є явно завищеними оцінками його справжніх досягнень.
Жуков не був кращим у когорті радянських полководців. Він перебував в ореолу слави завдячуючи особистій прихильності Сталіна, що була зумовлена відданістю вождю, умінню «виживати» в кризових ситуаціях у середовищі «вищого ешелону влади», а також завдячуючи вольовим якостям і специфічним методам роботи. Жуков як полководець з його найжорсткішими методами військового керівництва міг відбутися лише в армії тоталітарної держави. Без Сталіна не було б і Жукова».
Від себе відмічу, що аналіз та висновки Пилявця не є оригінальними, вони вже давно утвердилися в історіографії та середовищі професійних дослідників воєнного мистецтва.
До речі, однією з перших нищівних невдач Жукова в німецько-радянській війні був катастрофічний розгром радянських військ в найбільшій танковій битві в Другій світовій війні 1939-1945 років, яка відбулася 23-29 червня 1941 року на ділянці Броди – Луцьк – Дубно між Першою танковою групою групи армій «Південь» Вермахту і механізованими корпусами Південно-Західного фронту Червоної армії. З радянського боку у ній брали участь 3356 танків (5 механізованих корпусів), а з німецького – 728 танків та САУ (чотири дивізії). Незважаючи на величезну кількісну та якісну перевагу, радянські танкові з’єднання зазнали поразки та величезних втрат. Загалом радянські війська втратили понад 2500 танків. Значними були також небойові втрати техніки. Німецькі втрати – 260 бойових машин. Більшість цих танків та САУ після ремонту знову перебувала в бойовій готовності. Саме Георгій Жуков з 23 червня був представником Ставки Головного командування на Південно-Західному напрямку. Під його керівництвом були здійснені спроби переходу в рішучий наступ радянських частин, що стали лише серіями невдалих контратак, які завершились поразкою. На початку липня 1941 року Жуков повернувся до Москви і підключився до групи посилення Західного напрямку, де війська Червоної армії зазнавали одну поразку за одною…
ЄУ. А чому Жукова звинувачують у мародерстві?
С.Б. Одним із найвагоміших доказів (а їх безліч) у тому, що Жуков був «видатним» мародером є постанова Політбюра ЦК ВКП(б) «Про т. Жукова Г.К. Маршала Радянського Союзу» від 20 січня 1948 року. Ось фрагмент цього красномовного документу, який біло підготовлено під час боротьбі за владу у Кремлі: «Тов. Жуков, під час перебування Головкомом групи Радянських окупаційних військ в Німеччині, допустив вчинки, що ганьблять високе звання члена ВКП (б) і честь командира Радянської Армії. Будучи повністю забезпечений з боку держави всім необхідним, тов. Жуков, зловживаючи своїм службовим становищем, встав на шлях мародерства, зайнявшись присвоєнням і вивезенням з Німеччини для особистих потреб великої кількості різних цінностей.
З цією метою т. Жуков, давши волю нестримної тязі до користолюбства, використовував своїх підлеглих, які, догоджаючи йому, йшли на явні злочини, забирали картини та інші цінні речі в палацах і особняках, зламали сейф в ювелірному магазині у м. Лодзі, вилучивши цінності, що там знаходилися, і т.д.
В результаті всього цього Жуковим було присвоєно до 70 цінних золотих предметів (кулони і кільця з дорогоцінними каміннями, годинник, сережки з діамантами, браслети, брошки і т.д.), до 740 предметів столового срібла і срібного посуду і понад те ще до 30 кілограмів різних срібних виробів, до 50 дорогих килимів і гобеленів, понад 60 картин, які представляють велику художню цінність, близько 3700 м шовку, вовни, парчі, оксамиту і ін. тканин, понад 320 шкурок цінних хутра і т.д.»
Записав Олександр Майшев,
член Національної спілки журналістів України
Теґі:
