В день вшанування жертв політичних репресій більшість людей згадують насамперед великий терор 1937-1938 років, коли жертвами насильства в СРСР стали 1,7 млн чоловік (з них 700 тисяч було розстріляно). Між тим радянський комуністичний режим тримався майже виключно на репресіях та придушенні (знищенні) інакомислячих. Насиллям, хай в різних формах, пронизаний весь радянський період – від першого дня і до останнього.

Вже в 1919-му, ледь більшовики встигли закріпилися на Чернігівщині, стрімко почала розгортатися мережа концтаборів, масово знищувалися політичні опоненти, бралися заручники. Репресивні заходи супроводжувалися небаченими тортурами і справжніми ріками крові – так починався сумнозвісний «червоний терор».

Згадаймо лишень спогади вірного ленінця В. Задонського, який так описував побачене в Києві після його захоплення більшовиками в лютому 1919 року: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

Швидко закрилися всі засоби масової інформації (в тому числі славнозвісні «Чернігівські губернські відомості», «Чернігівські єпархіальні відомості»), почався наступ на релігію та духовенство. І якщо спершу обов’язково підкреслювався «робітничо-селянський» характер утворюваних рад (номінальний, зрозуміло), то вже за якихось десять років, коли вся колишня «буржуазія» була дикунським чином винищена (хто не встиг врятуватися в еміграції), прийшла черга робітників і селян. Небачено жорстоке трудове законодавство 30-х років (коли запізнення на роботу ставало приводом для ув’язнення, а прогул міг призвести до розстрілу) тьмяніє на фоні жахів колективізації, розкуркулення та Голодомору, що звалилися на долю селян. Класовий геноцид, що багато в чому нагадує арійську теорією нацистів (насамперед у формах боротьби з опонентами), приніс на нашу землю страждання, яким немає аналогів в історії. Навіть хвиля монгольської навали (з каральними акціями баскаків у наступні десятиліття) багато століть тому не йде ні в яке порівняння (особливо для Московського улусу Орди, який саме завдяки монголам та їх протекції почав свій імперський шлях).

Сьогодні чимало російських горе-істориків намагається піддавати сумніву штучний характер Голодомору. Хоча насправді все було куди страшніше, бо конфіскація продуктів і прирікання мільйонів людей на мученицьку смерть супроводжувалося репресіями на всіх рівнях.

В одній лише Івашківці Городнянського району Чернігівської області місцевий комуністично-комсомольський актив на рубежі 1932-1933 років задля «викачки» хліба виробляли з своїми земляками таке, що аналогії можливі хіба що з часами нацистської окупації.

Навідавшись до Афанасія Потапенка, як записано в протоколі, «при допиті дітей палаючими сірниками палили дітям ніс і підкладали пальці дітей під дошку, тиснули останню, влаштовуючи дітям тортури». Тетяну Баран роздягли і в одній спідній сорочці, босоніж, вивели на вулицю, погрожуючи розстрілом, якщо не здасть хліб. Роздягли також Онуфрія Могилевця, ще й прикладали лід на голе тіло, Саву Приходька підвішували, «палаючою свічкою припікали йому пальці і палаючими сірниками припікали тіло». В іншій хаті зачинили двох жінок, Куліду та Марію Могилевець, затопили піч, закрили трубу і напустили диму, аби затримані учаділи. А самі горлали через двері: «Хліб давайте, інакше удушимо вас».

А коли в Рижиках Чернігівського району Чернігівської області у розпал голодування (травень 1933 року) на колгоспному полі почастішали випадки нічних крадіжок, розлючені місцеві активісти влаштували справжню облаву на «класових ворогів», затримали сімох молодих хлопців і по-звірячому забили їх до смерті. Це при тому, що внаслідок ретельних обшуків декілька буряків і незначну кількість картоплі знайшли лише в одного.

Хвилі терору і репресій накочувалося одна за одною. Майже всі церкви і монастирі були закриті (руйнувалися тисячолітні духовні традиції, на які ні до цього, ні після не зазіхав жоден ворог), «передова» молодь обліплювала газетні шпальти оголошеннями про відмову від своїх «несвідомих» батьків і рідних. Навіть в роки Другої світової війни «рідна» комуністична влада не давала спокою нещасним людям: тактика «випаленої землі» при відступі Червоної Армії залишала людей під ворожою окупацією без засобів до існування, а через два роки спецслужби перетворили визвольний вересень у повальну мобілізацію, коли людей десятками тисяч раз по разу посилали на вірну смерть. Проводилися депортації цілих народів, а ті, хто пройшов через полон чи був вивезений на роботи до Німеччини, проходили через фільтраційні табори.

Не стало краще і після смерті Сталіна. Микита Хрущов дозовану критику репресій на ХХ з’їзді КПРС (засуджувалося лише насильство щодо партійців) супроводжував новою хвилею антирелігійного терору, руйнуючи тисячі храмів і розстрілюючи демонстрації робітників аж ніяк не гірше, ніж у «криваву неділю» 9 січня 1905-го. А за Брежнєва непокірних режиму стали ув’язнювати в психіатричних лікарнях.

Ми й сьогодні не можемо порахувати жертв політичних репресій, оскільки правда про них ретельно приховувалася. Про Биківню, ліс під Халявином та інші місця масових розстрілів стало відомо лише наприкінці 1980-х, коли від часу самих злочинів минуло більш ніж півстоліття. За оцінками дослідників, жертвами лише сталінського режиму в СРСР стали від 45 до 80 мільйонів людей.

Знищувалася інтелектуальна еліта, зникали люди, спроможні мислити самостійно і критично. Їх змінили пристосуванці і кар’єристи, а народ змушений був жити в атмосфері страху, лицемірства і аморальності. Хоча й сьогодні дехто все одно побивається «за Союзом»…

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті