У розпал Голодомору поблизу Чернігова, у невеличкому селі Рижики Чернігівського району (приблизно 500 мешканців), група молодиків – активістів радянської влади і колгоспного ладу по-звірячому закатувала сімох молодих хлопців 20-24 років, підозрюваних у крадіжці колгоспного продовольства.

В районі обласного центру Чернігівщини пік голодування припав на травень – першу половину липня (це була остання хвиля голодних смертей перед новим врожаєм, на півдні Чернігівської області масова смертність стала фіксуватися значно раніше).

У Рижиках голодний 1933-й забрав 27 життів, що майже втричі перевищувало середній рівень смертності. З них 18 – у травні–червні.

Перші жертви штучного голоду з’явилися наприкінці весни. Доведені до відчаю люди, у яких було забрано все їстівне, почали викопувати на колгоспному полі щойно посаджену картоплю, навіть буряки. У відповідь розлючені місцеві активісти-колгоспники – Пилипенко Микола Іванович (рахівник колгоспу), Рябий Олексій Кирилович (член правління), Селезень Іван Семенович, Селезень Григорій Семенович, Король Іван Пилипович, Рябий Пилип Кирилович та Селезень Петро – організували облаву і, без залучення міліції чи інших владних органів, самовладно провели обшуки в осіб, яких вважали підозрілими. У кращих традиціях партійних настанов, такими вважалися всі ті, хто не поспішав вступати до колгоспних лав.

Боронячи «святе» – державну власність – сімка більшовицьких активістів «призначила» винними сімох одноосібників. відразу намітила підозрюваних, також числом 7:

1) Удод Микола Омелянович, 24 роки,

2) Іллюшко Федір Іванович, 23 роки,

3) Помогайбог Микола Самійлович, 20 років,

4) Удод Павло Омелянович, 20 років,

5) Малюта Федір Іванович, 20 років,

6) Помогайбог Олексій Юрійович, 23 роки,

7) Помогайбог Михайло Юрійович,

Що цікаво, всі вони (за винятком середняка Миколи Помогайбога) вважалися бідняками. Внаслідок обшуків декілька буряків і незначну кількість картоплі знайшли лише у Миколи. Однак активісти затримали всіх: п’ятьох посадили в одну клуню, а двоє останніх зуміли втекти. Тут же захисники колгоспного майна розпочали допит, який «супроводжувався нанесенням побоїв кілками та залізними прутами по голові». Всі п’ятеро були забиті насмерть.

Трупи залишили в клуні, на ранок повідомили про подію голову сільради. Того побачене не особливо вразило, а коли спіймали двох утікачів, то попрохав не вбивати їх до приїзду слідчих органів. Ось він, комуністичний «гуманізм», у всій красі. Затримувати самих вбивць, як і вважати їх дії злочинними, у наміри представника місцевої влади явно не входило.

Ще за дві години Михайло і Олексій Помогайбог, рятуючи своє життя, здійснили повторну втечу в ліс, який підходить під самісіньке село. Однак «прийнятими мірами з боку голови сільради» обоє знову були затримані та взяті під охорону.

Все ті ж семеро озвірілих активістів, «згорьовані» вкраденою картоплею, убили і цих двох.

Катів заарештували, однак скільки-небудь суворого покарання, наскільки можемо судити, вони не понесли. На той час вже діяла сумнозвісна постанова Ради Народних Комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, яка за розкрадання колгоспного майна передбачала «розстріл із конфіскацією всього майна», а при наявності «пом’якшуючих обставин» – «позбавлення свободи на термін не нижче 10 років із конфіскацією…». Амністія, до речі, не передбачалася.

Тож у тодішній системі правових координат нічого особливого не відбулося: ретиві активісти проявили пильність і не дозволили класовому ворогу зазіхнути на економічну стабільність прогресивного колгоспного ладу. Добре, що взагалі не нагородили…

Один із катів, Король Іван, 1907 року народження, загинув рядовим на фронтах Другої світової війни. Тож тепер його ім’я викарбуване на сільському обеліску в Хмільниці (центрі сільради).

Ще одна примітна подія цього дня календаря – 24 травня 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило ліквідувати легально існуючу Єврейську робітничу комуністичну партію «Поалєй Ціон». Демократія по-радянськи не передбачала існування поряд з «непогрішимою» партією Леніна ще яких-небудь партійних утворень.


Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті