У Бровахах на Черкащині, в центрі села, на пагорбі, стоїть пам’ятник Матері – простій селянській жінці у фартушку і хустині. «Спинись у задумі, поклади їй квіти, як шану матерям усього світу», – викарбувано на підніжжі. А біля монумента ростуть десять тополь і п’ять верб. Тополі – то її сини, а верби – дочки. Ця жінка – жителька Бровах Євдокія Данилівна Лисенко, яка народила одинадцять синів і п’ять дочок. У роки Голодомору помер її чоловік, тоді ж зник безвісти й старший син. Усіх десятьох синів провела мати на фронти Другої світової війни. Усі десять повернулися до рідного дому, поранені, хтось без ніг, хтось без рук, хтось з кулями під серцем, але живими.

Не пощастило дочкам – вони залишилися вдовами. А сини – хто пішки, хто на милицях, хто попутними машинами – діставався до рідного порогу. Такий випадок був унікальним не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу.

Євдокія Данилівна Лисенко відійшла у вічність у 1967 році, вона рік не дожила до свого 75-річчя. Пам’ятник їй спорудили через два десятиліття по смерті за ініціативи популярної на той час «Літературної газети». Коли митець приступав до роботи над пам’ятником, то скористався схожістю на Євдокію Данилівну однієї з дочок, тому скульптура вийшла такою рельєфною та правдивою.

Євдокія Данилівна і Макар Несторович Лисенки серед односельців славилися як завзяті трударі й щирі життєлюби. Між подружжям панували любов і взаєморозуміння. І сини, і дочки зростали дружніми, беручкими до роботи.

Наше знайомство з родиною Лисенків відбулося навесні 2002 року, саме перед Великоднем. Група науковців Меморіалу вирушила до славнозвісної родини на Черкащину. На той час у селі проживали три брати і сестра. Перший візит був до наймолодшого Лисенка – Олександра. Колишній фронтовик лежав на траві біля побіленої хати, грівся на сонці, стогнав від болю. Хворі ноги не слухалися. – А ліки якісь є? – запитуємо. – Немає навіть «нальгіна», бо не дають пенсію і нема за що купити. Запеклося й заболіло, бо чоловік пройшов через усю війну, відбудовував колгосп, і за що ж така наруга? Питання це ми з’ясовували пізніше у військкоматі, після чого з’явилася і пенсія, і «налгін». А до музею фронтовик передав унікальні документи.

Наступний візит – до Павла. Доля знущалася з ветерана. Недавно померла донька, а ще раніше дружина. Самотній безногий ветеран садив картоплю… однією ногою. Колгосп розпався, техніки ніякої не було, корсунські поля заросли бур’яном, біднота панувала в усьому селі. У Павловій хаті ми побачили портрет матері, обвитий пучками безсмертників. Павло Макарович розповідав, що коли мати проводжала синів на фронт, то кожного окроплювала святою водою і давала грудочку рідної землі, як талісман. Хто знає, можливо, це й було оберегом, який врятував від куль усіх десятьох.

Ще один – Степан Макарович хазяйнував на подвір’ї. «Батьки наші були заможними, – згадував він. – Мали сім гектарів землі, і корів, і коней тримали, і воли були. Овець мали, мабуть, із півсотні. Але й робили не розгинаючи спини. Батько наш, Макар Несторович, був добрим господарем і майстром на всі руки: умів кравцювати, шевцювати, бондарювати, ковалювати, мурувати... І нас навчав ремесел. У тридцятих роках, коли почали агітувати в колгосп, навідріз відмовився господарювати колективно. Тоді до колгоспу «залучили» примусово. Активісти «усуспільнили» землю, худобу, клуню, а «куркулів» Лисенків переселили з рідного хутора до невеличкої хати в село. А тут голод. Батько помер, і лишилася мати з шістнадцятьма дітьми (Степанида, Феодосій, Петро, Явтух, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій, Олександр, Анастасія, Явдоха, Ганна, Марія). І діти росли, тяглися до землі, до всякого ремесла».

У тій «невеличкій хаті» проживала дочка Явдоха. Пригнувшись, пройшли ми в хатинку, чисто вибілену. Як у такій «рукавичці» могло вміститися стільки люду? А вони жили, працювали. Саме з цієї хатинки йшли сини на фронт. Явдоха найменша, доволі спритна жіночка, діставала серед гори вишитих подушок (на яких, звичайно, ніхто не спав, бо то були речі для краси) пакуночки з фотографіями й розповідала про родину, про маму. А мова її журчала, як струмок, так би й слухав, втративши реальність і час. То була своєрідна пісня про маму. «А чи збереглися якісь документи?» – запитуємо. Явдоха уважно подивилася на нас і, примруживши очі, сказала: «А то я хіба знаю, кому показувати, кому ні. Багацько людей питають, але я боюся показувати, бо ще вкрадуть. Та, втім, я Вам вірю. Ви прийшли з хлібом, ви добрі люди». Ставши на стільчик, Явдоха з найвищої полички шафи дістала ще один клунок, обережно розв’язала білу хустинку. Там лежало посвідчення Матері-героїні Євдокії Лисенко… Сьогодні цей документ експонується в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. А ми, наслухавшись історій про славну родину, які з різних вуст звучали по-різному, зіткали своєрідний біографічний килим роду Лисенків.

Отже, ще до війни один із синів Явтух поїхав на Далекий Схід освоювати тайгу. А перед війною лист до нього повернувся: «адресат вибув». З тайги не повернувся. Феодосій пішов працювати їздовим у колгосп, Степан – трактористом, Степанида – у будівельну бригаду, Микола працював трактористом Миронівської селекційної станції на Київщині. Рідна земля допомагала підніматися на ноги великій родині, а вона віддячувала їй щедрою працею.

Коли почалася війна, старшому Феодосію було 30 років, молодшому Олександру – 14. У 1941 році пішли на фронт Петро, Михайло, Степан, Василь та Іван. Інші п’ятеро синів були призвані на фронт у 1943 – 1944 роках польовими військкоматами з уже визволеної від нацистів території. Односельці згадували, що під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти, – зранені чи скалічені – повернулися додому. Доньки Євдокії Данилівни всіляко підтримували ту святу материнську надію, допомагали їй в усьому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини – Феодосій, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – всі вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками.

Першим додому повернувся 20-річний рядовий Микола. Провоював він лише двадцять три дні – з 1 грудня 1943 року до 24 грудня 1943 року. Під Житомиром отримав важке поранення в обидві ноги, дивом вижив. Повернувся з війни інвалідом.

Рядовий Феодосій, розвідник, із боями пройшов Україною, Молдавією, Румунією та Угорщиною. Під Кишиневом йому судилося зустрітися з братом Михайлом. Один ішов у розвідку, інший уже повертався з розвідки. Тільки й встигли перекинутися кількома словами – й розійшлися. У боях під Будапештом дивізійна розвідка натрапила на мінне поле, Феодосій втратив ногу. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Михайло, піхотинець-розвідник, в 1941 році під Каневом потрапив у оточення, згодом у полон, утік і з 1944 року – знов у діючій армії. Визволяв від нацистів Україну, Молдавію, Румунію та Угорщину. Під час боїв за м. Клуж (Румунія), виконуючи завдання з розвідки, наштовхнувся на ворожу засідку. Михайло Макарович обеззброїв трьох солдатів та захопив їх у полон. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

А вже за два тижні в боях за м. Дебрецен (Угорщина) вогнем свого кулемета знищив дві ворожі вогневі точки разом із розрахунками, захопив у полон сім солдатів противника. Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Під м. Мішкольц (Угорщина) Михайло Лисенко отримав важке порання. Перемогу зустрів у єреванському шпиталі. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Андрій, стрілець, у 1942 році 17-річним був вивезений на примусові роботи до Німеччини, через місяць утік, а з 1944 року був мобілізований на фронт. Під Яссами дістав важке поранення, додому повернувся без ноги.
Рядовий Павло, піхотинець, у 1943 році також був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Два роки працював у сільському господарстві. Звільнений військами 1-го Українського фронту, разом з якими і зустрів Перемогу.

Рядовий Степан, винищувач танків, в оборонних боях під Смоленськом горів у танку, після поранення у Східній Пруссії вже почав готуватися до від’їзду додому, а тут несподівано отримав направлення на Далекий Схід. Щоправда, поки туди добирався, війна з Японією закінчилася. І лише вдома дізнався, що його брат Петро воював на Далекому Сході і втратив там руку.

Свій бойовий шлях рядовий Петро, телефоніст, розпочав ще в 1938 році. Додому повернувся інвалідом у 1946 році. Саме він любив повторювати: «Лисенки пройшли від Курил до Берліна – така наша географія».
Єдиний офіцер серед братів Лисенків – старший лейтенант Василь, командир стрілецького взводу, на шляху від оборонних боїв в Україні до вигнання нацистів із Будапешта був тричі поранений, за мужність і героїзм відзначений орденом Червоної Зірки.

Рядовий Іван, винищувач танків, учасник радянсько-фінляндської війни, також обороняв українські міста – Черкаси, Лубни, Ромни та Київ. Потрапив у полон і був відправлений у концтабір. По дорозі в Треблінку (Польща) втік. Упродовж трьох місяців ночами пробирався на Схід, у рідні Бровахи. А з 1944 року – знову на фронті. Відзначився в боях за м. Пашкани (Румунія), нагороджений медаллю «За відвагу». Війну закінчив у Відні.

Сержант Олександр, зв’язківець, з боями пройшов від рідного дому до Німеччини. Уже на останніх кілометрах війни в Європі під сильним кулеметним та мінометним вогнем противника усунув п’ять розривів лінії зв’язку, чим забезпечив безперебійний зв’язок із командуванням та був нагороджений медаллю «За відвагу». А загалом за участь у німецько-радянській війні він був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За визволення Праги», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.». Олександр, єдиний серед Лисенків, дійшов до Берліна й розписався на райхстазі за всіх братів.

Війна розлучила братів на сім років, тож не випадково, що, повертаючись додому, один одного не впізнавали. Коли передостаннім уже у 1947 році повернувся Павло, його відразу й мати не признала, думала, що вже загинув. Тоді в неї на постій зупинилися військові. Коли у вікно постукав ще один боєць, махнула рукою, щоб ішов далі. Потім упізнала сина й довго плакала. Дивовижною виявилася й зустріч Степана з братом Михайлом. Сім років вони не бачилися, і вже б розминулися на шляху до села, якби не стали уважно придивлятися один до одного. І лише тоді кинулися обійматися.
Повернулися з війни брати Лисенки, і всі у своїх рідних Бровахах назавжди залишилися. Працювали в колгоспі, відбудовували зруйноване господарство, ростили дітей. У 1946 році Євдокії Данилівні Лисенко було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».

Рід Лисенків і тепер, через кілька поколінь, вважають шанованим і роботящим. Щороку родина збільшується, і нині в покійної Євдокії Данилівни майже 40 онуків і понад 60 правнуків. Щоправда, більшість із них розлетілися по всій Україні. А серед її 16 дітей живими зосталися двоє: Ганна, яка доживає віку в дочки в Кременчуці Полтавської області, та 94-річний Степан. Попри те, що минуло кілька десятиліть, про війну Степан Макарович згадує неохоче. Каже, що й досі бачить уві сні друзів, які помирали на очах. Сивочолий ветеран переконаний, що в ті полум’яні воєнні роки його і братів берегла материнська любов Євдокії Данилівни. Степан Макарович уже зовсім став слабкий, і дочка забрала його на прожиття до себе в Корсунь-Шевченківський. Кілька років тому пішла в небуття його дружина, з якою Степан Макарович прожив понад 60 років. Поки здужав, жив і все робив сам: і куховарив, і город обробляв. І любив розповідати про те, що пішов до дружини брати шлюб через чотири дні після повернення з фронту. Кохана дівчина чекала його впродовж семи років, хоча він їй жодного листа не написав.

Євдокія Данилівна Лисенко померла на 74-му році життя. Відчуваючи, що доживає свого віку, березневого дня 1967 року скликала всіх своїх дітей, приготувала їм вечерю і заповіла синам жити дружно. Усе село зійшлося проводжати її в останню путь.

Пам’ятник Євдокії Данилівні спорудили в 1984 році. Того ж року в школі відкрили музей. Коли науковці Меморіалу вперше ступили на його поріг, то завмерли від несподіванки. Увагу привернув стрій із десяти солдатських шинелей та солдатських чобіт, у яких брати поверталися на рідну землю. У виставковій залі серед експонатів – рушники та скатертини, вишиті руками Євдокії Данилівни, на підлозі – домоткані килими, потерта скринька, у якій вона зберігала листи від синів із фронту. Цю реліквію передали до Меморіального комплексу. Нині школа не працює, діти автобусом їздять навчатися в сусіднє село, але музей залишився. Щороку на День Матері до пам’ятника Матері-героїні Євдокії Лисенко з’їжджаються гості з усіх районів Черкащини, а потім ідуть у музей.

Світлана Даценко, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні