Євгенія Клем. Жіночі історії Другої світової
Батьківщина негостинно зустріла колишню військовополонену та бранку концтабору Равенсбрюк. Постійні виклики і допити в НКВС, проблеми з роботою і житлом. Наступні сім років викладання в педагогічному інституті пройшли під пильним наглядом адміністрації в атмосфері підозри і недовіри. А на початку навчального 1953 року її курс взагалі вилучили із програми занять. 3 вересня 1953-го Євгенія Клем покінчила життя самогубством.
Євгенія КЛЕМ: «Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ЖИТИ. Я НЕ ЗНАЮ, В ЧОМУ МОЯ ПРОВИНА»
Вона народилася 20 грудня 1898 року в Белграді у родині Лазаря Радаковича. Батько був сербом, мати – росіянкою. У 1903 році родина переїздить до Одеси. У 1917 році Євгенія закінчила гімназію. Згодом відправилася добровільно як медсестра на південний фронт. Під час Громадянської війни познайомилася і вийшла заміж за литовського бійця Роберта Клема. Він згодом загинув. Після війни повернулася в Одесу, закінчила Інститут народної освіти і поїхала добровольцем працювати вчителем на Далекий Схід.
У 1930-х повернулася в Одесу, працювала доцентом методики викладання історії в місцевому педагогічному інституті. Розпочала роботу над кандидатською дисертацією «Бесіда як метод педагогіки». Усе перервала Друга світова війна. Наприкінці липня 1941 року була Євгенія призвана до війська, служила воєнфельдшером і перекладачем у Приморській армії. Брала участь в обороні Одеси та Севастополя.
На початку липня 1942 р. разом з іншим медперсоналом потрапила в німецький полон. Перебувала спочатку в Сімферопольській тюрмі, потім на початку вересня 1942 р. полонених перевезли до Шталаґу 301 у Славуті (сучасна Хмельниччина). У цій складній ситуації досвідчена, ерудована, зі знанням декількох іноземних мов Євгенія Клем непомітно стала лідером серед колишніх червоноармійок. Піднімала настрій, зміцнювала віру у швидке звільнення з полону.
На початку 1943-го полонянок знову посадили у вагон і повезли на Захід Німеччини, у пересильний табір Зоест у Вестфалії. Там їх розмістили у колишньому спортивному залі. Тримали декілька днів без їжі, щоб змусити працювати на німецьких військових заводах. Тих, хто відмовлявся позбутися статусу військовополоненої, охорона жорстоко карала. Тоді Євгенія Клем попросилася на прийом до коменданта й від імені полонених німецькою мовою заявила: «Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених».
Після цього всю групу, 536 жінок, доправили у концтабір Равенсбрюк. За час існування цього місця ув’язнення тут перебувало понад 130 тис. жінок із 23 країн Європи, понад 90 тисяч їх загинуло. Найбільшу групу становили бранки із Польщі (понад 40 тис.), другими за чисельністю були жінки із Радянського Союзу (23-25 тисяч). Більшість із них становили остарбайтерки, які втікали із примусової праці. Червоноармійки не були найчисельнішою групою серед ув’язнених, але помітно виділялися серед інших своєю згуртованістю, дисципліною і постійними акціями спротиву.
У концтаборі Євгенія перебувала у центрі інтернаціональної підпільної групи, організовувала підтримку і допомогу іншим жінкам. Після визволення у 1945 р. декілька місяців працювала перекладачем у радянській окружній комендатурі міста Нойштреліц. Восени 1945-го повернулася до Одеси.
Батьківщина негостинно зустріла колишню військовополонену та бранку концтабору Равенсбрюк. Постійні виклики і допити в НКВС, проблеми з роботою і житлом. Наступні сім років викладання в педагогічному інституті пройшли під пильним наглядом адміністрації в атмосфері підозри і недовіри. А на початку навчального 1953 року її курс взагалі вилучили із програми занять. 3 вересня 1953-го Євгенія Клем покінчила життя самогубством.
У своєму останньому листі до подруги і колишньої ув’язненої концтабору Равенсбрюк Олександри Сокової вона писала : «Я больше не могу жить. Я не знаю, в чем моя вина. Может быть, она в том, что мой отец был сербом, который стал русским коммунистом … или в том, что я была военнопленной. Всю свою жизнь я всем сердцем любила свою Родину. Я любила свою работу; я была счастлива сознавать, что моя работа служит улучшению коммунистического общества; я всегда считала, что работать – это значит жить и бороться; не работать – значит не жить. Теперь я оторвана от моей кафедры и от моей работы; никто даже не позаботился объяснить мне, почему. Неужели я настолько ничтожное существо, что никто не смог сообщить мне персонально – никто со мной даже не поговорил. Я покидаю этот мир. Я прошу выполнить мою волю: перевести мои личные сбережения со сберегательной книжки, 5300 рублей, на счет Педагогического института. Е. Клем 31 августа 1953 г. Казань, ул. Кирова, д. 2/5, кв. 9. Соковой А.Н.».
Наприкінці 1950-х до Одеси мала приїхати представницька делегація колишніх в'язнів концтабору Равенсбрюк. Адміністрація педінституту була ошелешені, дізнавшись, що їх колишня викладачка Євгенія Клем виявилася лідером руху Опору у цьому німецькому таборі і приїжджих цікавить її доля. У 1964 році на могилі Євгенії Лазарівни встановили пам’ятник, споруджений на кошти колишніх ув’язнених концтабору Равенсбрюк і колег із педінституту.
Тетяна Пастушенко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
Євгенія КЛЕМ: «Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ЖИТИ. Я НЕ ЗНАЮ, В ЧОМУ МОЯ ПРОВИНА»
Вона народилася 20 грудня 1898 року в Белграді у родині Лазаря Радаковича. Батько був сербом, мати – росіянкою. У 1903 році родина переїздить до Одеси. У 1917 році Євгенія закінчила гімназію. Згодом відправилася добровільно як медсестра на південний фронт. Під час Громадянської війни познайомилася і вийшла заміж за литовського бійця Роберта Клема. Він згодом загинув. Після війни повернулася в Одесу, закінчила Інститут народної освіти і поїхала добровольцем працювати вчителем на Далекий Схід.
У 1930-х повернулася в Одесу, працювала доцентом методики викладання історії в місцевому педагогічному інституті. Розпочала роботу над кандидатською дисертацією «Бесіда як метод педагогіки». Усе перервала Друга світова війна. Наприкінці липня 1941 року була Євгенія призвана до війська, служила воєнфельдшером і перекладачем у Приморській армії. Брала участь в обороні Одеси та Севастополя.
На початку липня 1942 р. разом з іншим медперсоналом потрапила в німецький полон. Перебувала спочатку в Сімферопольській тюрмі, потім на початку вересня 1942 р. полонених перевезли до Шталаґу 301 у Славуті (сучасна Хмельниччина). У цій складній ситуації досвідчена, ерудована, зі знанням декількох іноземних мов Євгенія Клем непомітно стала лідером серед колишніх червоноармійок. Піднімала настрій, зміцнювала віру у швидке звільнення з полону.
На початку 1943-го полонянок знову посадили у вагон і повезли на Захід Німеччини, у пересильний табір Зоест у Вестфалії. Там їх розмістили у колишньому спортивному залі. Тримали декілька днів без їжі, щоб змусити працювати на німецьких військових заводах. Тих, хто відмовлявся позбутися статусу військовополоненої, охорона жорстоко карала. Тоді Євгенія Клем попросилася на прийом до коменданта й від імені полонених німецькою мовою заявила: «Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених».
Після цього всю групу, 536 жінок, доправили у концтабір Равенсбрюк. За час існування цього місця ув’язнення тут перебувало понад 130 тис. жінок із 23 країн Європи, понад 90 тисяч їх загинуло. Найбільшу групу становили бранки із Польщі (понад 40 тис.), другими за чисельністю були жінки із Радянського Союзу (23-25 тисяч). Більшість із них становили остарбайтерки, які втікали із примусової праці. Червоноармійки не були найчисельнішою групою серед ув’язнених, але помітно виділялися серед інших своєю згуртованістю, дисципліною і постійними акціями спротиву.
У концтаборі Євгенія перебувала у центрі інтернаціональної підпільної групи, організовувала підтримку і допомогу іншим жінкам. Після визволення у 1945 р. декілька місяців працювала перекладачем у радянській окружній комендатурі міста Нойштреліц. Восени 1945-го повернулася до Одеси.
Батьківщина негостинно зустріла колишню військовополонену та бранку концтабору Равенсбрюк. Постійні виклики і допити в НКВС, проблеми з роботою і житлом. Наступні сім років викладання в педагогічному інституті пройшли під пильним наглядом адміністрації в атмосфері підозри і недовіри. А на початку навчального 1953 року її курс взагалі вилучили із програми занять. 3 вересня 1953-го Євгенія Клем покінчила життя самогубством.
У своєму останньому листі до подруги і колишньої ув’язненої концтабору Равенсбрюк Олександри Сокової вона писала : «Я больше не могу жить. Я не знаю, в чем моя вина. Может быть, она в том, что мой отец был сербом, который стал русским коммунистом … или в том, что я была военнопленной. Всю свою жизнь я всем сердцем любила свою Родину. Я любила свою работу; я была счастлива сознавать, что моя работа служит улучшению коммунистического общества; я всегда считала, что работать – это значит жить и бороться; не работать – значит не жить. Теперь я оторвана от моей кафедры и от моей работы; никто даже не позаботился объяснить мне, почему. Неужели я настолько ничтожное существо, что никто не смог сообщить мне персонально – никто со мной даже не поговорил. Я покидаю этот мир. Я прошу выполнить мою волю: перевести мои личные сбережения со сберегательной книжки, 5300 рублей, на счет Педагогического института. Е. Клем 31 августа 1953 г. Казань, ул. Кирова, д. 2/5, кв. 9. Соковой А.Н.».
Наприкінці 1950-х до Одеси мала приїхати представницька делегація колишніх в'язнів концтабору Равенсбрюк. Адміністрація педінституту була ошелешені, дізнавшись, що їх колишня викладачка Євгенія Клем виявилася лідером руху Опору у цьому німецькому таборі і приїжджих цікавить її доля. У 1964 році на могилі Євгенії Лазарівни встановили пам’ятник, споруджений на кошти колишніх ув’язнених концтабору Равенсбрюк і колег із педінституту.
Тетяна Пастушенко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
Теґі:
