Гопаківці – воїни світла, правди, добра і любові
Нащадок лицарського роду - він успадкував від своїх предків високий зріст, богатирську поставу і шляхетність. Засновник і верховний учитель першої в Україні школи бойового гопака Володимир Пилат і по батьківській, і по материнській лініях походить зі знатних родин. Рід його діда по батькові ще з 1121 року мав свій родовий герб. А батько його матері ніс службу в особистій охороні австрійського цісаря Франца-Йосифа. З дитинства і діди, і бабусі виховували онука за козацьким кодексом честі. Він не міг собі дозволити багато з того, чим "грішили" ровесники. Проте були у цій суворості й свої плюси: самодисципліна і працьовитість, які дозволили досягти високих спортивних результатів та відродити бойове мистецтво предків.
З Володимиром Пилатом я зустрілася під час Всеукраїнського чемпіонату з бойового гопака, який відбувся у Львові. На змагання з`їхалися козачата практично з усіх областей держави. Від наймолодших - 5-6-річних до найстарших, які уже самі вчать "танцювати" гопака. Чимало із них уже пройшли АТО. Підтягнуті, з оселедцями на головах, у вишиванках і шароварах хлопчики й дівчатка демонстрували фігури національного бойового мистецтва в однотані (соло-композиція), двотані (двобій), а старші - у вищих категоріях боротьби: двобоях умовного і обмеженого дотику "Забава" й "Борня" та двобої повноцінного дотику - "Герць". Їхній патріарх спостерігав за гопаківцями як "батько" молодіжного патріотичного руху, що набирає розмаху в Україні й уже переступив далеко за її межі: у Польщу, Канаду, Португалію, туди, де живуть наші земляки.
- Що спонукало вас узятися за відродження бойового мистецтва предків? З чого почався цей шлях?
- Я займався східною боротьбою. У мене було все. Я - самурай, я - сенсей. У мене є потужна школа карате, перемагаю на різних змаганнях, мрію про досягнення вищого, 13 ступеня Конзо - розвитку, досконалості, майстерських вершин. І раптом приїжджають друзі з чемпіонату в Японії й кажуть: "Знаєш, Володю, японці вважають нас, білих людей, слабкими людьми, людьми третього сорту. Ми для них не здатні пізнати Бога, ми недосконалі, вони знущались над нами, насміхалися. Наприклад, нам не дозволялося стояти обличчям до самураїв, бо вважалося, що ми оскверняємо їх своїми поглядами... Неодноразово повторювали, що ми не здатні осягнути вершин східної боротьби, бо це під силу тільки японцям".
Я був здивований, адже був закоханий у Японію, вчив її мову, захоплювався поезією, піснями, філософією. При всьому цьому, не міг не замислитись: чому нас, глибоко віруючих людей, вважають нездатними піднятись до божественних вершин? І чому, маючи своє бойове мистецтво, яке вважалося одним із кращих у світі, нехтуємо ним, а вчимося чужому?
Ось так я й почав повертатись у козацьке русло. Ми козацького роду. Коли я щось не так робив, бабця завжди мені казала: "Так не можна Володю, ми козаки". Якщо її хтось підбивав на негідне, вона теж казала: "Я козачка, не можу такого робити". Тобто, у нас в родині були чітко встановлені закони, яких не могли порушувати ні діти, ні дорослі. Ми ніколи не були рабами, ми завжди були вільними людьми. Я дуже багато шукав про види української національної боротьби у різних архівах, проте фальсифікатори нашої історії настільки все знищили, що куди не поткнешся - скрізь одне: українці - хліборобський рід, нація хліборобів. Я ж не знав ще тоді, що нашу історію за нас писали німці, поляки, євреї, татари, турки, росіяни - будь-хто, лише не українці. Вже пізніше, коли я отримав книги з Америки, Канади, то побачив, наскільки сфальсифіковане наше минуле.
Але особливе враження на мене справили книги Григорія Нудьги, який усе життя вивчав нашу культуру, історію, побут. Мені порадили з ним зустрітися, і професор розповів, що до 1939 року на Галичині було 25 видів бойових мистецтв. Усього зараз не перерахую, але мене здивували назви: "навкулачки", "навручки", "на пояси", "навшпиньки", "спас", "хрест", "гопак"... Професор розповів, що коли край потрапив під московську владу, перше, що вона почала винищувати - це лікарів, вчителів, священиків і майстрів, які вчили національних видів боротьби.
Я тоді звернувся до дідуся і він розповів, що і в нашому селі був такий майстер. Не мав ні поля, ні городу, ні саду, лише вчив дітей. Боролися у нього хлопчаки і на шаблях, і мечами, і навкулачки, і в копанку. Тобто давав дітям елементи боротьби.
- А для чого?
- О, у великі свята, на Пасху, на Різдво, наприклад, ходили по селах борці. Влаштовували богатирські турніри. І кожне село готувало до цих змагань свого найкращого, найсильнішого чоловіка. Билися не за гроші - за символічну миску каші. Але село таким чином відстоювало свою честь. Для цього й був потрібен тренер. Наш, напевно, був дуже хорошим, готував добрих майстрів, бо його годували всім селом, він ні в чому не мав нужди, ось наскільки цінувалося в народі бойове мистецтво. Так що у нас ця культура була. Але для "совітів" вона була небезпечною. І майстри національної боротьби розділили долю мільйонів розстріляних та вивезених до Сибіру галичан. І тепер зрозуміло, чому така люта війна велася проти гопака. Небезпечним бойовий гопак вважали і в часи "розвиненого соціалізму", і навіть після здобуття незалежності.
- У чому це виявлялося?
- Насамперед, у тому, що КДБ, а потім і СБУ створювали перепони для роботи секцій. Сьогодні домовляєшся із директором школи про спортивний зал, а завтра він відмовляє або встановлює непосильну орендну плату. Деякі відверто зізнавалися, що мали відповідні бесіди з представниками служби і не хочуть неприємностей. На нас навішували ярлики націоналістів, звинувачували, що готуємо бойовиків. Що вже говорити про військові коледжі, училища, академію. Туди для нас і досі наглухо закритий вхід. А даремно, адже гопаківці, як показала наша сумна практика, - прекрасні воїни. Сотні з них беруть участь в АТО, служать у Луганскому, Хмельницькому спецназах. І їхні командири кажуть: давайте нам побільше гопаківців. Вони цінуються як дисципліновані, відважні воїни. Вони не говорять зайвого, не розбалувані, не розхлябані. Тому що наша школа виховує чоловіків. І люди розуміють: коли ти став на шлях служіння, ти став на шлях жертовності в ім`я свого народу і своєї держави.
- А втрати серед них є?
- Наші хлопці воюють розумно. Нехай не ображаються на мене бійці й рідні загиблих, але на війні, як правило, гинуть або боягузи, або непідготовлені. Якщо людина не готова - вона не виживає. Звичайно, ніхто не заговорений від кулі снайпера, розриву міни або снаряда, вогню градів. Є двоє загиблих та 19 поранених і серед наших вихованців. Але більшість відважно воюють, працюють інструкторами для мобілізованих тощо. Чимало хлопців уже повернулися з фронту й стали курсантами Академії сухопутних військ та інших військових навчальних закладів. Троє з них - Костянтин Василькович, Антон Майструк та Сергій Комендант - почесні гості нашого чемпіонату.
- Наскільки популярний бойовий гопак у сучасної молоді?
- Популярний лише серед національно свідомої молоді. Космополітам, пацифістам, байдужим, шовіністично налаштованим гопак не потрібен. У наших секціях - вихідці із патріотичних родин, ті, кому дороге все українське. Випадкових людей немає. Федерація бойового гопака об`єднала людей, які люблять Україну.
- Як склалося ваше життя після того, як ви стали на цю стезю?
- Докорінно змінилося. До речі, я був суто радянською людиною, яка міцно засвоїла поняття "всі люди - брати", дружба. До того, як мене почали викликати у відповідні органи на співбесіди й казати: "Ти чудовий хлопець, для чого тобі це потрібно? Українці - не державна нація. У них немає майбутнього. Вони вже сто разів мали свою державу і втрачали її, ось побачиш, через 20 років України не буде... Тренуй краще каратистів, ми тобі ще й допоможемо..."
Я відчув - щось не те. І прийшла якась упертість. У 1991 році виходить моя перша книжка про бойовий гопак. Привожу її тираж додому - у мене згорає хата. У 1994 році виходить друга книжка - починаються інтенсивні перевірки на роботі. За 9 місяців - 34 перевірки. І в 1995 році мене вже звільняють з роботи, ще за два роки розсипається сім`я. Було шість спортзалів, усі забрали. Забрали зали, дітей. Створили паралельну структуру - український рукопашгопак, повністю підконтрольну службам. Гопаку намагались надати зовсім іншого вигляду. По-суті, у шаровари одягали боксерів, які билися. Я консультувався у компетентних людей: для чого це потрібно? І мені сказали, що, за законами війни, - якщо не можна якусь силу зупинити, її розколюють. Так зробили і супротивники гопака. Але школа є там, де є вчитель. Нині у Федерації бойового гопака України займаються тисячі людей, працюють сотні вчителів, і все нормально. А псевдогопак, як його не підтримували, як не фінансували, - не відбувся.
Я тоді звернувся до дідуся і він розповів, що і в нашому селі був такий майстер. Не мав ні поля, ні городу, ні саду, лише вчив дітей. Боролися у нього хлопчаки і на шаблях, і мечами, і навкулачки, і в копанку. Тобто давав дітям елементи боротьби.
- А для чого?
- О, у великі свята, на Пасху, на Різдво, наприклад, ходили по селах борці. Влаштовували богатирські турніри. І кожне село готувало до цих змагань свого найкращого, найсильнішого чоловіка. Билися не за гроші - за символічну миску каші. Але село таким чином відстоювало свою честь. Для цього й був потрібен тренер. Наш, напевно, був дуже хорошим, готував добрих майстрів, бо його годували всім селом, він ні в чому не мав нужди, ось наскільки цінувалося в народі бойове мистецтво. Так що у нас ця культура була. Але для "совітів" вона була небезпечною. І майстри національної боротьби розділили долю мільйонів розстріляних та вивезених до Сибіру галичан. І тепер зрозуміло, чому така люта війна велася проти гопака. Небезпечним бойовий гопак вважали і в часи "розвиненого соціалізму", і навіть після здобуття незалежності.
- У чому це виявлялося?
- Насамперед, у тому, що КДБ, а потім і СБУ створювали перепони для роботи секцій. Сьогодні домовляєшся із директором школи про спортивний зал, а завтра він відмовляє або встановлює непосильну орендну плату. Деякі відверто зізнавалися, що мали відповідні бесіди з представниками служби і не хочуть неприємностей. На нас навішували ярлики націоналістів, звинувачували, що готуємо бойовиків. Що вже говорити про військові коледжі, училища, академію. Туди для нас і досі наглухо закритий вхід. А даремно, адже гопаківці, як показала наша сумна практика, - прекрасні воїни. Сотні з них беруть участь в АТО, служать у Луганскому, Хмельницькому спецназах. І їхні командири кажуть: давайте нам побільше гопаківців. Вони цінуються як дисципліновані, відважні воїни. Вони не говорять зайвого, не розбалувані, не розхлябані. Тому що наша школа виховує чоловіків. І люди розуміють: коли ти став на шлях служіння, ти став на шлях жертовності в ім`я свого народу і своєї держави.
- А втрати серед них є?
- Наші хлопці воюють розумно. Нехай не ображаються на мене бійці й рідні загиблих, але на війні, як правило, гинуть або боягузи, або непідготовлені. Якщо людина не готова - вона не виживає. Звичайно, ніхто не заговорений від кулі снайпера, розриву міни або снаряда, вогню градів. Є двоє загиблих та 19 поранених і серед наших вихованців. Але більшість відважно воюють, працюють інструкторами для мобілізованих тощо. Чимало хлопців уже повернулися з фронту й стали курсантами Академії сухопутних військ та інших військових навчальних закладів. Троє з них - Костянтин Василькович, Антон Майструк та Сергій Комендант - почесні гості нашого чемпіонату.
- Наскільки популярний бойовий гопак у сучасної молоді?
- Популярний лише серед національно свідомої молоді. Космополітам, пацифістам, байдужим, шовіністично налаштованим гопак не потрібен. У наших секціях - вихідці із патріотичних родин, ті, кому дороге все українське. Випадкових людей немає. Федерація бойового гопака об`єднала людей, які люблять Україну.
- Як склалося ваше життя після того, як ви стали на цю стезю?
- Докорінно змінилося. До речі, я був суто радянською людиною, яка міцно засвоїла поняття "всі люди - брати", дружба. До того, як мене почали викликати у відповідні органи на співбесіди й казати: "Ти чудовий хлопець, для чого тобі це потрібно? Українці - не державна нація. У них немає майбутнього. Вони вже сто разів мали свою державу і втрачали її, ось побачиш, через 20 років України не буде... Тренуй краще каратистів, ми тобі ще й допоможемо..."
Я відчув - щось не те. І прийшла якась упертість. У 1991 році виходить моя перша книжка про бойовий гопак. Привожу її тираж додому - у мене згорає хата. У 1994 році виходить друга книжка - починаються інтенсивні перевірки на роботі. За 9 місяців - 34 перевірки. І в 1995 році мене вже звільняють з роботи, ще за два роки розсипається сім`я. Було шість спортзалів, усі забрали. Забрали зали, дітей. Створили паралельну структуру - український рукопашгопак, повністю підконтрольну службам. Гопаку намагались надати зовсім іншого вигляду. По-суті, у шаровари одягали боксерів, які билися. Я консультувався у компетентних людей: для чого це потрібно? І мені сказали, що, за законами війни, - якщо не можна якусь силу зупинити, її розколюють. Так зробили і супротивники гопака. Але школа є там, де є вчитель. Нині у Федерації бойового гопака України займаються тисячі людей, працюють сотні вчителів, і все нормально. А псевдогопак, як його не підтримували, як не фінансували, - не відбувся.
- Яку ж загрозу ніс гопак?
- Філософія українського гопака наголошує, що де не був би гопаківець, він має служити своєму народу, захищати його. Я дав поняття свідомого служіння своєму народові й державі. Насправді, вже тоді йшла війна проти України. І я вже тоді дав визначення ворога: "Кожен ворог іде нас захищати, а насправді - землю він краде". Я навмисне взяв слова з пісні січових стрільців. І дивіться, наскільки актуальні вони тепер. Гопак стояв кісткою у горлі. Говорили : "А почему не боевой краковяк или другая борьба"?
- А власне, чому саме гопак, а не інші бойові мистецтва були такими загрозливими для влади?
- Тому що гопак виховував українського лицаря, українського героя, українського патріота, який мав обов`язок захищати свою державу. Жоден із Майданів не обійшовся без гопаківців. На першому наші хлопці днювали і ночували. Так само й на другому масово відстоювали українську державність і європейський вибір народу.
- Щодо вас особисто з боку агресора ведуться якісь гоніння?
- Занесли у Книгу ворогів Росії. Здавалося б, за що? Я живу на своїй землі, нікого не зачіпаю, ніякої шкоди нікому не роблю, займаюся вихованням дітей. І раптом - така "честь".
- Володимире Степановичу, звідки ви родом?
- Я із Львівщини. Але дідусь розповідав, що рід походить із Запоріжжя. Коли Катерина ІІ руйнувала Січ, прадіди сказали, що коли підемо на Кубань, то загинемо. Треба йти на Галичину. Коли вони оселилися тут, їм дали по 800 моргів поля, це дуже багато, і це показувало, наскільки поляки поважали козаків. Козаки це була еліта.
- Поляки не боялися козаків?
- Як вони могли боятися, коли першими у світі створили реєстрове козацьке військо. Одні козаки служили у ньому, інші - у російського царя. А були вільні низові козаки, які нікому не служили. Та коли траплялась якась біда в Україні, то всі козаки об`єднувались і воювали за народ. Ось чому мене так обурювали беркутівці, які стріляли в майданцівців. Як? Наші у всі часи, коли наставала скрутна хвилина, ставали на бік народу, кидали своїх панів, їх держави і йшли на виручку своїм людям. А кого слухались беркути? Банду? Як могли ті, хто присягав на вірність народові, стріляти в своїх людей?
- А характерники серед гопаківців є?
- Так, є, але дуже мало. Та й як вони могли народитись, коли проти України протягом десятиліть здійснювався терор? З іншого боку, наша держава була багатою, економічно потужною, мала сильну й численну армію. Що не кажи, а при Брежнєві у Радянському Союзі 80 відсотків генералів мали українське походження. Діяла мережа військових навчальних закладів, яка випускала грамотних командирів. Українці взагалі хороші вояки. Бачите, агресори бояться іти з нами в рукопашний бій. Попритягали градів, ураганів, стріляють, ховаються за жінок, як підлі собаки, гатять із житлових кварталів. Та що тут скажеш, якщо їх так навчає верховний головнокомандуючий.
Мені деколи, як хочуть насолити, кажуть - ось ви говорите, що козаки такі сильні, чого ж вони тоді програли? Та все до жаху просто: такої підлості, яка є у москаля, світ не знав. Він тобі каже: "Я тебя люблю" і пхає ніж у серце, а потім далі клянеться в любові. І зараз діється те ж саме. Я не вірив раніше, що на Західній Україні енкаведисти перевдягалися в упівців і винищували цілі села. Але друзі, які прийшли з Афганістану, розповіли, що наших для провокаційних акцій теж переодягали моджахедами. А тепер на Сході хіба ж не роблять те саме? Їх обурює, що більшість місцевого населення не поспішає воювати з "укропами", і тому вони переодягаються у нашу форму і вбивають мирних людей. Тобто, та страшна підлість, якою воює Москва, не має ніяких меж. Проти наших виступають "шахтарі" з такою офіцерською виправкою, що в них відразу розпізнаєш курсантів військових училищ чи кадрових командирів.
- Скільки зараз гопаківців на фронті, зокрема, серед добровольців?
- Я не називаю цифри. Я говорю - є. І це головне.
- А бойове мистецтво допомагає у сучасних боях?
- Звичайно, допомагає.
- Застосовують якість прийоми?
- Проти "градів"?...
- Тоді в чому ж?
- У стійкості. Вони сплять в окопах без обігрівачів, вони стоять по коліна в болоті, бо їх тримає сила духу. І це найстрашніша зброя для ворога. Ніхто зараз не б`ється на фронті ні ногами, ні руками, зараз воює сила духу, ось що дає бойовий гопак. Що ти зробиш проти автомата Калашникова чи проти установки "Град"? Але відважна людина йде у бій. Наші хлопці усі мають гранати на поясі, щоб не здаватися в полон. І воюють до кінця.
Проте зараз, на жаль, як у часи Шевченка, ми відстоюємо Україну на громадських засадах. Фронт, по-суті, тримають добровольці й волонтери.
- На які кошти існує і розвивається бойовий гопак в Україні?
- На спонсорську допомогу.
- Державної підтримки немає?
- Абсолютно ніякої. Мені пропонували тренувати гопаківців у Канаді. Обіцяли, що буду на повному державному забезпеченні. І з Польщі були аналогічні пропозиції. Проте моє місце тут.
- З чого починаєте навчання з початківцями?
- З ігор. Бо набираємо гопаківців із зовсім юного віку - з чотирьох років. Коли маленький хлопчик починає вивчати бойовий гопак, він починає із заповідей. І перша з них гласить: живи для добра Вітчизни.
- Обмеження якісь існують?
- Насамперед, сухий закон.
- А для дітлахів?
- Не рекомендуємо батькам годувати їх макаронами і картоплею, бо це їжа рабів. Не рекомендуємо давати цукор. У нас до Петра І вживали пастернак. Це чоловіча їжа. Потім пастернак замінили картоплею і всі чоловіки стали, вибачайте, ялові. Я був у збірній СРСР, і нам категорично забороняли їсти картоплю, бо від неї притупляється реакція. І людина, яка йде на рекорд, ніколи його не поставить, якщо буде їсти цей овоч. Вона навіть притуплює розум, нервову систему. А каші навпаки розвивають.
- Тоді у Росії всі мають бути геніальними, адже там "щи да каша - пища наша".
- Якби не пили... Але той же Петро І вкрив Росію спиртзаводами...
- Зараз вам не створюють перешкод?
- Дякувати Богові, в країні "почистили" і СБУ, і правоохоронні органи. Тому є надія, що ми будемо мати змогу вільно розвивати свою культуру, мову, інформаційний простір... В тому числі і національне бойове мистецтво.
- Ви зазначали, що Федерація готується до європейського і світового чемпіонатів з бойового гопака. В яких країнах існують його осередки?
- В Канаді, Польщі, США, Португалії, Англії, Італії. Ідуть переговори про створення школи в Литві.
- Займаються гопаком лише діаспоряни чи й корінні громадяни цих країн?
- В основному, вихідці із діаспори. Проте, в Польщі, наприклад, половину вихованців складають корінні поляки. Як сказав мені тамтешній професор, який вивчав матеріали, пов`язані із бойовим гопаком, цей вид боротьби був найпоширенішим бойовим мистецтвом у Європі. Я був дуже здивований: у нас про таке не дізнаєшся. А в Польщі такі архівні матеріали збереглись. Так що, коли будуть зруйновані кордони між Україною та Європою, думаю, в історичних архівах ми ще багато чого цікавого знайдемо...
Розпочалися змагання, і ми були змушені перервати розмову. Проте, її живою ілюстрацією стали козачата. Дев`ятирічний львів`янин Северин щойно завершив свою соло-композицію і охоче відповів на мої запитання: займається бойовим гопаком уже 5 років. Любить його за те, що може захистити себе й інших. Засвоїв уже безліч бойових прийомів, серед яких - і падіння, що дає змогу ухилитись від удару та збити з ніг противника.
Задоволена й бабуся Северина. Розповідає, як на змаганнях не могла надивуватись, коли два 5-річні малюки легко одним прийомом повалили дорослого хлопця... А ще онук став дуже відповідальним і серйозним.
Мабуть, так само могли б сказати й решта батьків, бабусь і дідусів, чиї діти займаються у школах бойового гопака.
Довідково. Робота над відродженням лицарського мистецтва українців під назвою "гопак" розпочалася у Львові 1985 року, де Володимир Пилат відкрив першу експериментальну школу гопака. Напрацьований матеріал було систематизовано та видано книгою "Традиції української національної фізичної культури".
З 1990 по 1997 рік бойовий гопак розвивався під егідою фольклорно-спортивної асоціації "Галицька Січ". 1994 року В.Пилатом видано книгу "Бойовий Гопак", яка стала букварем цього виду бойового мистецтва.
1996 року у Львові було проведено Перші всеукраїнські змагання з бойового гопака, у яких взяло участь понад 150 гопаківців. 1998 року створено постійно діючий Навчально-вишкільний центр Школи бойового гопака.
"Шлях Воїна" у бойовому гопаку починається з "Новика" і передбачає сім рівнів зростання майстерності: "Жовтяк", "Сокіл" і "Яструб" - учнівські, що відповідають III, II та І спортивним розрядам, "Джура" - перехідний рівень (від учня до майстра), відповідає спортивній кваліфікації К.М.С. (кандидат у майстри спорту), та три мистецькі рівні - "Козак", "Характерник" і "Волхв" - відповідають М.С.(майстер спорту), М.С.М.К. (майстер спорту міжнародної категорії) та З.М.С.У (заслужений майстер спорту України).
Сьогодні в Україні налічується понад 7000 гопаківців.
Нінель Кисілевська, Львів, Укрінформ
З Володимиром Пилатом я зустрілася під час Всеукраїнського чемпіонату з бойового гопака, який відбувся у Львові. На змагання з`їхалися козачата практично з усіх областей держави. Від наймолодших - 5-6-річних до найстарших, які уже самі вчать "танцювати" гопака. Чимало із них уже пройшли АТО. Підтягнуті, з оселедцями на головах, у вишиванках і шароварах хлопчики й дівчатка демонстрували фігури національного бойового мистецтва в однотані (соло-композиція), двотані (двобій), а старші - у вищих категоріях боротьби: двобоях умовного і обмеженого дотику "Забава" й "Борня" та двобої повноцінного дотику - "Герць". Їхній патріарх спостерігав за гопаківцями як "батько" молодіжного патріотичного руху, що набирає розмаху в Україні й уже переступив далеко за її межі: у Польщу, Канаду, Португалію, туди, де живуть наші земляки.
- Що спонукало вас узятися за відродження бойового мистецтва предків? З чого почався цей шлях?
- Я займався східною боротьбою. У мене було все. Я - самурай, я - сенсей. У мене є потужна школа карате, перемагаю на різних змаганнях, мрію про досягнення вищого, 13 ступеня Конзо - розвитку, досконалості, майстерських вершин. І раптом приїжджають друзі з чемпіонату в Японії й кажуть: "Знаєш, Володю, японці вважають нас, білих людей, слабкими людьми, людьми третього сорту. Ми для них не здатні пізнати Бога, ми недосконалі, вони знущались над нами, насміхалися. Наприклад, нам не дозволялося стояти обличчям до самураїв, бо вважалося, що ми оскверняємо їх своїми поглядами... Неодноразово повторювали, що ми не здатні осягнути вершин східної боротьби, бо це під силу тільки японцям".
Я був здивований, адже був закоханий у Японію, вчив її мову, захоплювався поезією, піснями, філософією. При всьому цьому, не міг не замислитись: чому нас, глибоко віруючих людей, вважають нездатними піднятись до божественних вершин? І чому, маючи своє бойове мистецтво, яке вважалося одним із кращих у світі, нехтуємо ним, а вчимося чужому?
Ось так я й почав повертатись у козацьке русло. Ми козацького роду. Коли я щось не так робив, бабця завжди мені казала: "Так не можна Володю, ми козаки". Якщо її хтось підбивав на негідне, вона теж казала: "Я козачка, не можу такого робити". Тобто, у нас в родині були чітко встановлені закони, яких не могли порушувати ні діти, ні дорослі. Ми ніколи не були рабами, ми завжди були вільними людьми. Я дуже багато шукав про види української національної боротьби у різних архівах, проте фальсифікатори нашої історії настільки все знищили, що куди не поткнешся - скрізь одне: українці - хліборобський рід, нація хліборобів. Я ж не знав ще тоді, що нашу історію за нас писали німці, поляки, євреї, татари, турки, росіяни - будь-хто, лише не українці. Вже пізніше, коли я отримав книги з Америки, Канади, то побачив, наскільки сфальсифіковане наше минуле.
Але особливе враження на мене справили книги Григорія Нудьги, який усе життя вивчав нашу культуру, історію, побут. Мені порадили з ним зустрітися, і професор розповів, що до 1939 року на Галичині було 25 видів бойових мистецтв. Усього зараз не перерахую, але мене здивували назви: "навкулачки", "навручки", "на пояси", "навшпиньки", "спас", "хрест", "гопак"... Професор розповів, що коли край потрапив під московську владу, перше, що вона почала винищувати - це лікарів, вчителів, священиків і майстрів, які вчили національних видів боротьби.
Я тоді звернувся до дідуся і він розповів, що і в нашому селі був такий майстер. Не мав ні поля, ні городу, ні саду, лише вчив дітей. Боролися у нього хлопчаки і на шаблях, і мечами, і навкулачки, і в копанку. Тобто давав дітям елементи боротьби.
- А для чого?
- О, у великі свята, на Пасху, на Різдво, наприклад, ходили по селах борці. Влаштовували богатирські турніри. І кожне село готувало до цих змагань свого найкращого, найсильнішого чоловіка. Билися не за гроші - за символічну миску каші. Але село таким чином відстоювало свою честь. Для цього й був потрібен тренер. Наш, напевно, був дуже хорошим, готував добрих майстрів, бо його годували всім селом, він ні в чому не мав нужди, ось наскільки цінувалося в народі бойове мистецтво. Так що у нас ця культура була. Але для "совітів" вона була небезпечною. І майстри національної боротьби розділили долю мільйонів розстріляних та вивезених до Сибіру галичан. І тепер зрозуміло, чому така люта війна велася проти гопака. Небезпечним бойовий гопак вважали і в часи "розвиненого соціалізму", і навіть після здобуття незалежності.
- У чому це виявлялося?
- Насамперед, у тому, що КДБ, а потім і СБУ створювали перепони для роботи секцій. Сьогодні домовляєшся із директором школи про спортивний зал, а завтра він відмовляє або встановлює непосильну орендну плату. Деякі відверто зізнавалися, що мали відповідні бесіди з представниками служби і не хочуть неприємностей. На нас навішували ярлики націоналістів, звинувачували, що готуємо бойовиків. Що вже говорити про військові коледжі, училища, академію. Туди для нас і досі наглухо закритий вхід. А даремно, адже гопаківці, як показала наша сумна практика, - прекрасні воїни. Сотні з них беруть участь в АТО, служать у Луганскому, Хмельницькому спецназах. І їхні командири кажуть: давайте нам побільше гопаківців. Вони цінуються як дисципліновані, відважні воїни. Вони не говорять зайвого, не розбалувані, не розхлябані. Тому що наша школа виховує чоловіків. І люди розуміють: коли ти став на шлях служіння, ти став на шлях жертовності в ім`я свого народу і своєї держави.
- А втрати серед них є?
- Наші хлопці воюють розумно. Нехай не ображаються на мене бійці й рідні загиблих, але на війні, як правило, гинуть або боягузи, або непідготовлені. Якщо людина не готова - вона не виживає. Звичайно, ніхто не заговорений від кулі снайпера, розриву міни або снаряда, вогню градів. Є двоє загиблих та 19 поранених і серед наших вихованців. Але більшість відважно воюють, працюють інструкторами для мобілізованих тощо. Чимало хлопців уже повернулися з фронту й стали курсантами Академії сухопутних військ та інших військових навчальних закладів. Троє з них - Костянтин Василькович, Антон Майструк та Сергій Комендант - почесні гості нашого чемпіонату.
- Наскільки популярний бойовий гопак у сучасної молоді?
- Популярний лише серед національно свідомої молоді. Космополітам, пацифістам, байдужим, шовіністично налаштованим гопак не потрібен. У наших секціях - вихідці із патріотичних родин, ті, кому дороге все українське. Випадкових людей немає. Федерація бойового гопака об`єднала людей, які люблять Україну.
- Як склалося ваше життя після того, як ви стали на цю стезю?
- Докорінно змінилося. До речі, я був суто радянською людиною, яка міцно засвоїла поняття "всі люди - брати", дружба. До того, як мене почали викликати у відповідні органи на співбесіди й казати: "Ти чудовий хлопець, для чого тобі це потрібно? Українці - не державна нація. У них немає майбутнього. Вони вже сто разів мали свою державу і втрачали її, ось побачиш, через 20 років України не буде... Тренуй краще каратистів, ми тобі ще й допоможемо..."
Я відчув - щось не те. І прийшла якась упертість. У 1991 році виходить моя перша книжка про бойовий гопак. Привожу її тираж додому - у мене згорає хата. У 1994 році виходить друга книжка - починаються інтенсивні перевірки на роботі. За 9 місяців - 34 перевірки. І в 1995 році мене вже звільняють з роботи, ще за два роки розсипається сім`я. Було шість спортзалів, усі забрали. Забрали зали, дітей. Створили паралельну структуру - український рукопашгопак, повністю підконтрольну службам. Гопаку намагались надати зовсім іншого вигляду. По-суті, у шаровари одягали боксерів, які билися. Я консультувався у компетентних людей: для чого це потрібно? І мені сказали, що, за законами війни, - якщо не можна якусь силу зупинити, її розколюють. Так зробили і супротивники гопака. Але школа є там, де є вчитель. Нині у Федерації бойового гопака України займаються тисячі людей, працюють сотні вчителів, і все нормально. А псевдогопак, як його не підтримували, як не фінансували, - не відбувся.
Я тоді звернувся до дідуся і він розповів, що і в нашому селі був такий майстер. Не мав ні поля, ні городу, ні саду, лише вчив дітей. Боролися у нього хлопчаки і на шаблях, і мечами, і навкулачки, і в копанку. Тобто давав дітям елементи боротьби.
- А для чого?
- О, у великі свята, на Пасху, на Різдво, наприклад, ходили по селах борці. Влаштовували богатирські турніри. І кожне село готувало до цих змагань свого найкращого, найсильнішого чоловіка. Билися не за гроші - за символічну миску каші. Але село таким чином відстоювало свою честь. Для цього й був потрібен тренер. Наш, напевно, був дуже хорошим, готував добрих майстрів, бо його годували всім селом, він ні в чому не мав нужди, ось наскільки цінувалося в народі бойове мистецтво. Так що у нас ця культура була. Але для "совітів" вона була небезпечною. І майстри національної боротьби розділили долю мільйонів розстріляних та вивезених до Сибіру галичан. І тепер зрозуміло, чому така люта війна велася проти гопака. Небезпечним бойовий гопак вважали і в часи "розвиненого соціалізму", і навіть після здобуття незалежності.
- У чому це виявлялося?
- Насамперед, у тому, що КДБ, а потім і СБУ створювали перепони для роботи секцій. Сьогодні домовляєшся із директором школи про спортивний зал, а завтра він відмовляє або встановлює непосильну орендну плату. Деякі відверто зізнавалися, що мали відповідні бесіди з представниками служби і не хочуть неприємностей. На нас навішували ярлики націоналістів, звинувачували, що готуємо бойовиків. Що вже говорити про військові коледжі, училища, академію. Туди для нас і досі наглухо закритий вхід. А даремно, адже гопаківці, як показала наша сумна практика, - прекрасні воїни. Сотні з них беруть участь в АТО, служать у Луганскому, Хмельницькому спецназах. І їхні командири кажуть: давайте нам побільше гопаківців. Вони цінуються як дисципліновані, відважні воїни. Вони не говорять зайвого, не розбалувані, не розхлябані. Тому що наша школа виховує чоловіків. І люди розуміють: коли ти став на шлях служіння, ти став на шлях жертовності в ім`я свого народу і своєї держави.
- А втрати серед них є?
- Наші хлопці воюють розумно. Нехай не ображаються на мене бійці й рідні загиблих, але на війні, як правило, гинуть або боягузи, або непідготовлені. Якщо людина не готова - вона не виживає. Звичайно, ніхто не заговорений від кулі снайпера, розриву міни або снаряда, вогню градів. Є двоє загиблих та 19 поранених і серед наших вихованців. Але більшість відважно воюють, працюють інструкторами для мобілізованих тощо. Чимало хлопців уже повернулися з фронту й стали курсантами Академії сухопутних військ та інших військових навчальних закладів. Троє з них - Костянтин Василькович, Антон Майструк та Сергій Комендант - почесні гості нашого чемпіонату.
- Наскільки популярний бойовий гопак у сучасної молоді?
- Популярний лише серед національно свідомої молоді. Космополітам, пацифістам, байдужим, шовіністично налаштованим гопак не потрібен. У наших секціях - вихідці із патріотичних родин, ті, кому дороге все українське. Випадкових людей немає. Федерація бойового гопака об`єднала людей, які люблять Україну.
- Як склалося ваше життя після того, як ви стали на цю стезю?
- Докорінно змінилося. До речі, я був суто радянською людиною, яка міцно засвоїла поняття "всі люди - брати", дружба. До того, як мене почали викликати у відповідні органи на співбесіди й казати: "Ти чудовий хлопець, для чого тобі це потрібно? Українці - не державна нація. У них немає майбутнього. Вони вже сто разів мали свою державу і втрачали її, ось побачиш, через 20 років України не буде... Тренуй краще каратистів, ми тобі ще й допоможемо..."
Я відчув - щось не те. І прийшла якась упертість. У 1991 році виходить моя перша книжка про бойовий гопак. Привожу її тираж додому - у мене згорає хата. У 1994 році виходить друга книжка - починаються інтенсивні перевірки на роботі. За 9 місяців - 34 перевірки. І в 1995 році мене вже звільняють з роботи, ще за два роки розсипається сім`я. Було шість спортзалів, усі забрали. Забрали зали, дітей. Створили паралельну структуру - український рукопашгопак, повністю підконтрольну службам. Гопаку намагались надати зовсім іншого вигляду. По-суті, у шаровари одягали боксерів, які билися. Я консультувався у компетентних людей: для чого це потрібно? І мені сказали, що, за законами війни, - якщо не можна якусь силу зупинити, її розколюють. Так зробили і супротивники гопака. Але школа є там, де є вчитель. Нині у Федерації бойового гопака України займаються тисячі людей, працюють сотні вчителів, і все нормально. А псевдогопак, як його не підтримували, як не фінансували, - не відбувся.
- Яку ж загрозу ніс гопак?
- Філософія українського гопака наголошує, що де не був би гопаківець, він має служити своєму народу, захищати його. Я дав поняття свідомого служіння своєму народові й державі. Насправді, вже тоді йшла війна проти України. І я вже тоді дав визначення ворога: "Кожен ворог іде нас захищати, а насправді - землю він краде". Я навмисне взяв слова з пісні січових стрільців. І дивіться, наскільки актуальні вони тепер. Гопак стояв кісткою у горлі. Говорили : "А почему не боевой краковяк или другая борьба"?
- А власне, чому саме гопак, а не інші бойові мистецтва були такими загрозливими для влади?
- Тому що гопак виховував українського лицаря, українського героя, українського патріота, який мав обов`язок захищати свою державу. Жоден із Майданів не обійшовся без гопаківців. На першому наші хлопці днювали і ночували. Так само й на другому масово відстоювали українську державність і європейський вибір народу.
- Щодо вас особисто з боку агресора ведуться якісь гоніння?
- Занесли у Книгу ворогів Росії. Здавалося б, за що? Я живу на своїй землі, нікого не зачіпаю, ніякої шкоди нікому не роблю, займаюся вихованням дітей. І раптом - така "честь".
- Володимире Степановичу, звідки ви родом?
- Я із Львівщини. Але дідусь розповідав, що рід походить із Запоріжжя. Коли Катерина ІІ руйнувала Січ, прадіди сказали, що коли підемо на Кубань, то загинемо. Треба йти на Галичину. Коли вони оселилися тут, їм дали по 800 моргів поля, це дуже багато, і це показувало, наскільки поляки поважали козаків. Козаки це була еліта.
- Поляки не боялися козаків?
- Як вони могли боятися, коли першими у світі створили реєстрове козацьке військо. Одні козаки служили у ньому, інші - у російського царя. А були вільні низові козаки, які нікому не служили. Та коли траплялась якась біда в Україні, то всі козаки об`єднувались і воювали за народ. Ось чому мене так обурювали беркутівці, які стріляли в майданцівців. Як? Наші у всі часи, коли наставала скрутна хвилина, ставали на бік народу, кидали своїх панів, їх держави і йшли на виручку своїм людям. А кого слухались беркути? Банду? Як могли ті, хто присягав на вірність народові, стріляти в своїх людей?
- А характерники серед гопаківців є?
- Так, є, але дуже мало. Та й як вони могли народитись, коли проти України протягом десятиліть здійснювався терор? З іншого боку, наша держава була багатою, економічно потужною, мала сильну й численну армію. Що не кажи, а при Брежнєві у Радянському Союзі 80 відсотків генералів мали українське походження. Діяла мережа військових навчальних закладів, яка випускала грамотних командирів. Українці взагалі хороші вояки. Бачите, агресори бояться іти з нами в рукопашний бій. Попритягали градів, ураганів, стріляють, ховаються за жінок, як підлі собаки, гатять із житлових кварталів. Та що тут скажеш, якщо їх так навчає верховний головнокомандуючий.
Мені деколи, як хочуть насолити, кажуть - ось ви говорите, що козаки такі сильні, чого ж вони тоді програли? Та все до жаху просто: такої підлості, яка є у москаля, світ не знав. Він тобі каже: "Я тебя люблю" і пхає ніж у серце, а потім далі клянеться в любові. І зараз діється те ж саме. Я не вірив раніше, що на Західній Україні енкаведисти перевдягалися в упівців і винищували цілі села. Але друзі, які прийшли з Афганістану, розповіли, що наших для провокаційних акцій теж переодягали моджахедами. А тепер на Сході хіба ж не роблять те саме? Їх обурює, що більшість місцевого населення не поспішає воювати з "укропами", і тому вони переодягаються у нашу форму і вбивають мирних людей. Тобто, та страшна підлість, якою воює Москва, не має ніяких меж. Проти наших виступають "шахтарі" з такою офіцерською виправкою, що в них відразу розпізнаєш курсантів військових училищ чи кадрових командирів.
- Скільки зараз гопаківців на фронті, зокрема, серед добровольців?
- Я не називаю цифри. Я говорю - є. І це головне.
- А бойове мистецтво допомагає у сучасних боях?
- Звичайно, допомагає.
- Застосовують якість прийоми?
- Проти "градів"?...
- Тоді в чому ж?
- У стійкості. Вони сплять в окопах без обігрівачів, вони стоять по коліна в болоті, бо їх тримає сила духу. І це найстрашніша зброя для ворога. Ніхто зараз не б`ється на фронті ні ногами, ні руками, зараз воює сила духу, ось що дає бойовий гопак. Що ти зробиш проти автомата Калашникова чи проти установки "Град"? Але відважна людина йде у бій. Наші хлопці усі мають гранати на поясі, щоб не здаватися в полон. І воюють до кінця.
Проте зараз, на жаль, як у часи Шевченка, ми відстоюємо Україну на громадських засадах. Фронт, по-суті, тримають добровольці й волонтери.
- На які кошти існує і розвивається бойовий гопак в Україні?
- На спонсорську допомогу.
- Державної підтримки немає?
- Абсолютно ніякої. Мені пропонували тренувати гопаківців у Канаді. Обіцяли, що буду на повному державному забезпеченні. І з Польщі були аналогічні пропозиції. Проте моє місце тут.
- З чого починаєте навчання з початківцями?
- З ігор. Бо набираємо гопаківців із зовсім юного віку - з чотирьох років. Коли маленький хлопчик починає вивчати бойовий гопак, він починає із заповідей. І перша з них гласить: живи для добра Вітчизни.
- Обмеження якісь існують?
- Насамперед, сухий закон.
- А для дітлахів?
- Не рекомендуємо батькам годувати їх макаронами і картоплею, бо це їжа рабів. Не рекомендуємо давати цукор. У нас до Петра І вживали пастернак. Це чоловіча їжа. Потім пастернак замінили картоплею і всі чоловіки стали, вибачайте, ялові. Я був у збірній СРСР, і нам категорично забороняли їсти картоплю, бо від неї притупляється реакція. І людина, яка йде на рекорд, ніколи його не поставить, якщо буде їсти цей овоч. Вона навіть притуплює розум, нервову систему. А каші навпаки розвивають.
- Тоді у Росії всі мають бути геніальними, адже там "щи да каша - пища наша".
- Якби не пили... Але той же Петро І вкрив Росію спиртзаводами...
- Зараз вам не створюють перешкод?
- Дякувати Богові, в країні "почистили" і СБУ, і правоохоронні органи. Тому є надія, що ми будемо мати змогу вільно розвивати свою культуру, мову, інформаційний простір... В тому числі і національне бойове мистецтво.
- Ви зазначали, що Федерація готується до європейського і світового чемпіонатів з бойового гопака. В яких країнах існують його осередки?
- В Канаді, Польщі, США, Португалії, Англії, Італії. Ідуть переговори про створення школи в Литві.
- Займаються гопаком лише діаспоряни чи й корінні громадяни цих країн?
- В основному, вихідці із діаспори. Проте, в Польщі, наприклад, половину вихованців складають корінні поляки. Як сказав мені тамтешній професор, який вивчав матеріали, пов`язані із бойовим гопаком, цей вид боротьби був найпоширенішим бойовим мистецтвом у Європі. Я був дуже здивований: у нас про таке не дізнаєшся. А в Польщі такі архівні матеріали збереглись. Так що, коли будуть зруйновані кордони між Україною та Європою, думаю, в історичних архівах ми ще багато чого цікавого знайдемо...
Розпочалися змагання, і ми були змушені перервати розмову. Проте, її живою ілюстрацією стали козачата. Дев`ятирічний львів`янин Северин щойно завершив свою соло-композицію і охоче відповів на мої запитання: займається бойовим гопаком уже 5 років. Любить його за те, що може захистити себе й інших. Засвоїв уже безліч бойових прийомів, серед яких - і падіння, що дає змогу ухилитись від удару та збити з ніг противника.
Задоволена й бабуся Северина. Розповідає, як на змаганнях не могла надивуватись, коли два 5-річні малюки легко одним прийомом повалили дорослого хлопця... А ще онук став дуже відповідальним і серйозним.
Мабуть, так само могли б сказати й решта батьків, бабусь і дідусів, чиї діти займаються у школах бойового гопака.
Довідково. Робота над відродженням лицарського мистецтва українців під назвою "гопак" розпочалася у Львові 1985 року, де Володимир Пилат відкрив першу експериментальну школу гопака. Напрацьований матеріал було систематизовано та видано книгою "Традиції української національної фізичної культури".
З 1990 по 1997 рік бойовий гопак розвивався під егідою фольклорно-спортивної асоціації "Галицька Січ". 1994 року В.Пилатом видано книгу "Бойовий Гопак", яка стала букварем цього виду бойового мистецтва.
1996 року у Львові було проведено Перші всеукраїнські змагання з бойового гопака, у яких взяло участь понад 150 гопаківців. 1998 року створено постійно діючий Навчально-вишкільний центр Школи бойового гопака.
"Шлях Воїна" у бойовому гопаку починається з "Новика" і передбачає сім рівнів зростання майстерності: "Жовтяк", "Сокіл" і "Яструб" - учнівські, що відповідають III, II та І спортивним розрядам, "Джура" - перехідний рівень (від учня до майстра), відповідає спортивній кваліфікації К.М.С. (кандидат у майстри спорту), та три мистецькі рівні - "Козак", "Характерник" і "Волхв" - відповідають М.С.(майстер спорту), М.С.М.К. (майстер спорту міжнародної категорії) та З.М.С.У (заслужений майстер спорту України).
Сьогодні в Україні налічується понад 7000 гопаківців.
Нінель Кисілевська, Львів, Укрінформ
Теґі:
