Як Сталін зрікається військовополонених
16 серпня 1941 року Сталін видав сумнозвісний наказ № 270. Відтепер всі полонені червоноармійці вважалися зрадниками батьківщини.
Напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941-го вщент зруйнував плани кремлівського диктатора. Багаторічні приготування до оволодіння світом зруйнувалися в один момент, все пішло шкереберть. Червона армія зазнавала нищівних погромів і розсипалася на очах, не бажаючи захищати злочинний режим, який у мирний час терором та голодом винищив десятки мільйонів своїх громадян. Кількість полонених перевищувала всі можливі уявлення і на кінець 1941-го становила майже 3,5 млн. солдат – небачену в історії військових конфліктів цифру.
Як наслідок, розлючений тиран 16 серпня 1941-го видав сумнозвісний наказ № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї». За яким кожен червоноармієць мав боротися з ворогом до останньої можливості, а здаватися в полон заборонялося навіть при оточенні. Порушників розстрілювали на місці, більше того – їх сім’ї арештовували та позбавляли будь-якої державної підтримки. Відповідно до наказу всі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками.
Злочинний за своєю суттю наказ підписали: голова Державного комітету оборони СРСР Йосип Сталін, заступник голови В’ячеслав Молотов, маршали Радянського Союзу Семен Будьонний, Климент Ворошилов, Семен Тимошенко, Борис Шапошников і генерал армії Георгій Жуков.
При цьому сам наказ НЕ ПІДЛЯГАВ ОПУБЛІКУВАННЮ, але його мали зачитати у всіх військових підрозділах. Яким чином про наказ могли дізнатися сім’ї військовополонених, на яких також очікували репресії, – ще те питання. Втім, була шифрограма Георгія Жукова від 28 вересня 1941-го за № 4976 з наказом розтлумачити всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, хто здався в полон, будуть розстріляні, а самі вони після повернення з полону також будуть розстріляні.
Один із прикладів дії цього ганебного закону – долі генералів Павла Понеделіна і Миколи Кирилова, які потрапили в полон до нацистів ще 7 серпня 1941-го, але були згадані в наказі як зрадники та дезертири, і незабаром заочно засуджені до розстрілу. Поводилися мужньо, ворог так і не зломив їх волю. Звільнені американцями в 1945-му, добровільно повернулися на Батьківщину. Де їх майже одразу заарештували відповідно до наказу № 270 і в 1950-му таки розстріляли.
Для решти полонених наказ Сталіна означав, що вони були полишені своєю країною напризволяще. І щодо них не діяли жодні міжнародні угоди, які б могли хоч якось захистити їх життя та полегшити умови перебування в концтаборах (наприклад, Женевська конвенція, що містила пункти про отримання полоненими посилок і обмін списками бранців). Відтак, порівняно з бранцями інших союзних країн, радянські військовополонені, про долю яких тепер було нікому турбуватися, традиційно перебували у найгіршому становищі.
І якщо в липні 1941-го, ще до сталінського наказу, Німеччина без всяких умов звільнила 300 тисяч полонених (переважно прибалтів, українців, білорусів), то надалі табори полонених перетворилися на табори смерті. Всього за роки Другої світової через полон пройшло понад 5 млн. червоноармійців, із яких загинули більше 3 млн., тобто дві третини.
А на тих, хто вижив, чекали радянські табори. Нещасні або переводилися з гітлерівських таборів у сталінські, або ж залишалися в місцях утримування, а змінювалася лише табірна адміністрація. Наприклад, сумнозвісний концтабір Бухенвальд ще п’ять років по війні використовувався радянським НКВД за своїм прямим призначенням. За цей час там загинуло не менше 9 тисяч чоловік – колишніх німецьких в’язнів та остарбайтерів.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
Напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941-го вщент зруйнував плани кремлівського диктатора. Багаторічні приготування до оволодіння світом зруйнувалися в один момент, все пішло шкереберть. Червона армія зазнавала нищівних погромів і розсипалася на очах, не бажаючи захищати злочинний режим, який у мирний час терором та голодом винищив десятки мільйонів своїх громадян. Кількість полонених перевищувала всі можливі уявлення і на кінець 1941-го становила майже 3,5 млн. солдат – небачену в історії військових конфліктів цифру.
Як наслідок, розлючений тиран 16 серпня 1941-го видав сумнозвісний наказ № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї». За яким кожен червоноармієць мав боротися з ворогом до останньої можливості, а здаватися в полон заборонялося навіть при оточенні. Порушників розстрілювали на місці, більше того – їх сім’ї арештовували та позбавляли будь-якої державної підтримки. Відповідно до наказу всі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками.
Злочинний за своєю суттю наказ підписали: голова Державного комітету оборони СРСР Йосип Сталін, заступник голови В’ячеслав Молотов, маршали Радянського Союзу Семен Будьонний, Климент Ворошилов, Семен Тимошенко, Борис Шапошников і генерал армії Георгій Жуков.
При цьому сам наказ НЕ ПІДЛЯГАВ ОПУБЛІКУВАННЮ, але його мали зачитати у всіх військових підрозділах. Яким чином про наказ могли дізнатися сім’ї військовополонених, на яких також очікували репресії, – ще те питання. Втім, була шифрограма Георгія Жукова від 28 вересня 1941-го за № 4976 з наказом розтлумачити всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, хто здався в полон, будуть розстріляні, а самі вони після повернення з полону також будуть розстріляні.
Один із прикладів дії цього ганебного закону – долі генералів Павла Понеделіна і Миколи Кирилова, які потрапили в полон до нацистів ще 7 серпня 1941-го, але були згадані в наказі як зрадники та дезертири, і незабаром заочно засуджені до розстрілу. Поводилися мужньо, ворог так і не зломив їх волю. Звільнені американцями в 1945-му, добровільно повернулися на Батьківщину. Де їх майже одразу заарештували відповідно до наказу № 270 і в 1950-му таки розстріляли.
Для решти полонених наказ Сталіна означав, що вони були полишені своєю країною напризволяще. І щодо них не діяли жодні міжнародні угоди, які б могли хоч якось захистити їх життя та полегшити умови перебування в концтаборах (наприклад, Женевська конвенція, що містила пункти про отримання полоненими посилок і обмін списками бранців). Відтак, порівняно з бранцями інших союзних країн, радянські військовополонені, про долю яких тепер було нікому турбуватися, традиційно перебували у найгіршому становищі.
І якщо в липні 1941-го, ще до сталінського наказу, Німеччина без всяких умов звільнила 300 тисяч полонених (переважно прибалтів, українців, білорусів), то надалі табори полонених перетворилися на табори смерті. Всього за роки Другої світової через полон пройшло понад 5 млн. червоноармійців, із яких загинули більше 3 млн., тобто дві третини.
А на тих, хто вижив, чекали радянські табори. Нещасні або переводилися з гітлерівських таборів у сталінські, або ж залишалися в місцях утримування, а змінювалася лише табірна адміністрація. Наприклад, сумнозвісний концтабір Бухенвальд ще п’ять років по війні використовувався радянським НКВД за своїм прямим призначенням. За цей час там загинуло не менше 9 тисяч чоловік – колишніх німецьких в’язнів та остарбайтерів.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
