Кілька «наївних» питань про Степана Бандеру
1 січня 2019 р. на державному рівні відзначається 110-та річниця від дня народження Степана Андрійовича Бандери, провідного діяча та теоретика українського національно-визвольного руху, голови Проводу Організації українських націоналістів, політичного діяча. Ми запропонували Сергію Бутку, представнику Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області дати найголовніші аргументи, що він дійсно був провідним діячем визвольного руху.
ПИТАННЯ: Чому Степана Бандеру називають провідним діячем визвольного руху?
СЕРГІЙ БУТКО: Він був реальним лідером визвольного руху, за ним йшли соратники на боротьбу і на смерть, але НЕ за Бандеру, а за УКРАЇНУ. Про це красномовно кажуть факти з його біографії:
У 1933-1934 рр., коли він у віці 24-25 років очолював крайову організацію ОУН на Західній Україні, Польща, СРСР та й західний світ в цілому почали розуміти наскільки потужним і безкомпромісним є український національно-визвольний рух.
У Польщі та Європі більше узнали про Голодомор в Україні саме після вбивства у Львові радянського дипломата і розвідника Олександра Майлова, яке 22 жовтня 1933 р. здійснив член ОУН Микола Лемик за наказом Бандери. За задумом керівника, який був успішно реалізований, М. Лемик добровільно здався польській поліції після терористичного акту і на публічному судовому процесі за допомогою адвокатів, підібраних ОУН, доніс до світу страшну правду про комуністичне голодовбивство в Україні.
Потужним сигналом проти державної політики полонізації та в 1930-1932 рр. терору проти українського населення Західної України, яке в історичній літературі називають «пацифікацією» західних українців, стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького членом ОУН Григорієм Мацейком. На виконання вироку Трибуналу ОУН безпосередній наказ про цю акцію віддав Бандера. І це тільки два резонансні приклади міжнародного рівня. Про результативність дій ОУН тоді можна ще багато розповідати.
ПИТАННЯ: Але ж вже влітку 1934-го польські силові структури нанесли потужний удар по ОУН у Західній Україні, більшість провідних членів і активістів було заарештовано, їх судили. Чого ж добився Бандера?
СЕРГІЙ БУТКО: Героїчна боротьба молодих патріотів справила сильне позитивне враження на українське суспільство під Польщею. Саме гідна, мужня поведінка на публічних судових процесах Бандери та його товаришів сприяла формуванню серед українців та чужинців образу Степана Бандери як незламного керівника визвольної боротьби, а ОУН – захисника українців. Нагадаємо, що він попри всі покарання говорив виключно українською мовою, відстоював справедливий характер української боротьби, чітко заявив, що всі накази на акції та дії ОУН віддавав саме він. Ви розумієте, що за такі заяви може бути від польського суду тільки смертна кара. Він теж це чудово розумів. До чого привела така його позиція і поведінка, яка не була показною, а демонструвала цільність характеру? Польська влада побоялася виконати смертний вирок і замінила його на довічне ув’язнення! Розуміли, що мертвий Бандера ще страшніше для польського панування на частині України, ніж живий, але в тюрмі.
ПИТАННЯ: І це все, чого добилася у 1934-1936 рр. ОУН?
СЕРГІЙ БУТКО: Ні. Після цього у польському суспільстві і політикумі почалося усвідомлення, що тільки силою українців не можна утримати під польською владою, потрібно налагоджувати порозуміння між поляками та українцями. Ось красномовна цитата зі статті Ксаверія Прушинського з часопису «Літературні відомості» («Wiadomości literackie») за 15 грудня 1935 р.: «Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного баналу […] 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи […] Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів […] Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті «хати», студіювати хімічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської «вищости» і до заперечування йому навіть права на національне ім’я».
ПИТАННЯ: І це всі його досягнення?
СЕРГІЙ БУТКО: Тільки початок, але він своїм прикладом показав, як себе має поводити керівник-лідер.
Другий подвиг С. Бандери, який позитивно вплинув на розмах і результативність української визвольної боротьби, здійснив вже під час Другої світової війни. Нагадаю, що з початком агресії нацистської Німеччини проти Польщі він втік із польського ув’язнення і продовжив боротьбу. З 1940 р. – вже як керівник революційної ОУН (далі - ОУНр), яка відкололася від ОУН під проводом Андрія Мельника.
30 червня 1941 р. з ініціативи і силами ОУНр у Львові було створено український уряд на чолі з соратником Бандери Ярославом Стецьком і проголошено на всю Європу відновлення незалежної Української держави. Німеччина про це не знала, на початку їхні керівники не знали як на це реагувати і що робити. Потім поступово був приведений в дію репресивний апарат і ОУНр тепер вже боролася не тільки проти СРСР, а також і з нацистською Німеччиною. Сам Бандера не зміг на початку німецько-радянської війни потрапити в Україну, він був у Кракові під наглядом гестапо. Тому спочатку керівництво Райху сподівалося зламати Бандеру, як провідника ОУНр, примусити його офіційно відкликати, відмінити проголошення відновлення Української держави. Воно добре розуміло силу впливу цього документу на подальший розвиток подій. Проте, Степан Бандера категорично відмовився це робити, знову таки ризикуючи своїм життям. І знову тепер вже нацисти побоялися його вбити, міркуючи так само, як і польська влада. Замість страти – сумнозвісний концтабір Заксенгаузен, де він був до 27 листопада 1944 р. Нацисти сподівалися, що відпустивши Бандеру, зможуть використати його в своїх цілях, але прогнозовано прорахувалися.
Отже, для членів і прихильників ОУН і воїнів УПА, визвольного руху в цілому в часи Другої світової війни та повоєнний час він став наочним прикладом-зразком: лідер не боїться страждань і смерті за Україну, готовий на всі найстрашніші випробування.
ПИТАННЯ: Але ж його після війни такі вбили…
СЕРГІЙ БУТКО: Навіть після Другої світової війни в еміграції у Західній Європі він був для СРСР надзвичайно небезпечним ворогом. 6 лютого 1946 р. представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні Микола Бажан вимагав від лідерів Заходу видати С. Бандеру як «запеклого злочинця супроти людства». Проте, такі спроби захопити відомого українського патріота виявилися марними, як і потуги довести під час Нюрнберзького судового процесу, що ОУН і УПА були на боці нацистської Німеччини, здійснювали злочини. Документи показали протилежне.
Саме після цього керівництво СРСР на чолі з Микитою Хрущовим віддало наказ його вбити. Комуністичну імперію не дарма називали терористичною державою. 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені співробітник радянських спецслужб Богдан Сташинський вбив Степана Бандеру, а довести що це вбивство німецькій поліції не вдалося.
Проте, така вже харизма цього українського патріота, що навіть після своєї смерті він наніс надзвичайно важкій удар по СРСР. Так сталося (випадковість якась закономірна…), що Сташинський, якого за здійснення акцій державного терору нагородили орденом Бойового Червоного Прапора, через певні особисті обставини втік на Захід, де розкаявся у своїх злочинах. 19 жовтня 1962 р. суд у ФРН засудив його до 8 років тюрми (!) за вбивства членів ОУН Льва Ребета та Степана Бандери.
У судовому вироку Сташинського було кваліфіковано як помічника (!) виконавців вбивств, а державу СРСР – виконавцем злочинів. Безпрецедентна ситуація! Державу названо вбивцею-терористом! До речі, Російська Федерація на чолі В. Путіним продовжує цю практику державного тероризму і так само ганьбляться на весь світ. Спадкоємці…
І останнє. У 1955 р. в еміграції Бандеру на засіданні Великого Збору було обрано Головою Проводу Закордонних Частин ОУН. Він замість подяки заявив соратникам: «Я приймаю Ваш вирок смерті». Степан Андрійович досконально знав і розумів смертоносні правила політичної боротьби з СРСР, ілюзії у нього були відсутні. До 1955 р. радянські спецслужби здійснили П’ЯТЬ невдалих замахів на нього.
Отже, життя і смерть Степана Бандери є прикладом справжнього служіння своєму народу.
Записав Олександр МАЙШЕВ, член Національної спілки журналістів України
ПИТАННЯ: Чому Степана Бандеру називають провідним діячем визвольного руху?
СЕРГІЙ БУТКО: Він був реальним лідером визвольного руху, за ним йшли соратники на боротьбу і на смерть, але НЕ за Бандеру, а за УКРАЇНУ. Про це красномовно кажуть факти з його біографії:
У 1933-1934 рр., коли він у віці 24-25 років очолював крайову організацію ОУН на Західній Україні, Польща, СРСР та й західний світ в цілому почали розуміти наскільки потужним і безкомпромісним є український національно-визвольний рух.
У Польщі та Європі більше узнали про Голодомор в Україні саме після вбивства у Львові радянського дипломата і розвідника Олександра Майлова, яке 22 жовтня 1933 р. здійснив член ОУН Микола Лемик за наказом Бандери. За задумом керівника, який був успішно реалізований, М. Лемик добровільно здався польській поліції після терористичного акту і на публічному судовому процесі за допомогою адвокатів, підібраних ОУН, доніс до світу страшну правду про комуністичне голодовбивство в Україні.
Потужним сигналом проти державної політики полонізації та в 1930-1932 рр. терору проти українського населення Західної України, яке в історичній літературі називають «пацифікацією» західних українців, стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького членом ОУН Григорієм Мацейком. На виконання вироку Трибуналу ОУН безпосередній наказ про цю акцію віддав Бандера. І це тільки два резонансні приклади міжнародного рівня. Про результативність дій ОУН тоді можна ще багато розповідати.
ПИТАННЯ: Але ж вже влітку 1934-го польські силові структури нанесли потужний удар по ОУН у Західній Україні, більшість провідних членів і активістів було заарештовано, їх судили. Чого ж добився Бандера?
СЕРГІЙ БУТКО: Героїчна боротьба молодих патріотів справила сильне позитивне враження на українське суспільство під Польщею. Саме гідна, мужня поведінка на публічних судових процесах Бандери та його товаришів сприяла формуванню серед українців та чужинців образу Степана Бандери як незламного керівника визвольної боротьби, а ОУН – захисника українців. Нагадаємо, що він попри всі покарання говорив виключно українською мовою, відстоював справедливий характер української боротьби, чітко заявив, що всі накази на акції та дії ОУН віддавав саме він. Ви розумієте, що за такі заяви може бути від польського суду тільки смертна кара. Він теж це чудово розумів. До чого привела така його позиція і поведінка, яка не була показною, а демонструвала цільність характеру? Польська влада побоялася виконати смертний вирок і замінила його на довічне ув’язнення! Розуміли, що мертвий Бандера ще страшніше для польського панування на частині України, ніж живий, але в тюрмі.
ПИТАННЯ: І це все, чого добилася у 1934-1936 рр. ОУН?
СЕРГІЙ БУТКО: Ні. Після цього у польському суспільстві і політикумі почалося усвідомлення, що тільки силою українців не можна утримати під польською владою, потрібно налагоджувати порозуміння між поляками та українцями. Ось красномовна цитата зі статті Ксаверія Прушинського з часопису «Літературні відомості» («Wiadomości literackie») за 15 грудня 1935 р.: «Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного баналу […] 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи […] Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів […] Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті «хати», студіювати хімічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської «вищости» і до заперечування йому навіть права на національне ім’я».
ПИТАННЯ: І це всі його досягнення?
СЕРГІЙ БУТКО: Тільки початок, але він своїм прикладом показав, як себе має поводити керівник-лідер.
Другий подвиг С. Бандери, який позитивно вплинув на розмах і результативність української визвольної боротьби, здійснив вже під час Другої світової війни. Нагадаю, що з початком агресії нацистської Німеччини проти Польщі він втік із польського ув’язнення і продовжив боротьбу. З 1940 р. – вже як керівник революційної ОУН (далі - ОУНр), яка відкололася від ОУН під проводом Андрія Мельника.
30 червня 1941 р. з ініціативи і силами ОУНр у Львові було створено український уряд на чолі з соратником Бандери Ярославом Стецьком і проголошено на всю Європу відновлення незалежної Української держави. Німеччина про це не знала, на початку їхні керівники не знали як на це реагувати і що робити. Потім поступово був приведений в дію репресивний апарат і ОУНр тепер вже боролася не тільки проти СРСР, а також і з нацистською Німеччиною. Сам Бандера не зміг на початку німецько-радянської війни потрапити в Україну, він був у Кракові під наглядом гестапо. Тому спочатку керівництво Райху сподівалося зламати Бандеру, як провідника ОУНр, примусити його офіційно відкликати, відмінити проголошення відновлення Української держави. Воно добре розуміло силу впливу цього документу на подальший розвиток подій. Проте, Степан Бандера категорично відмовився це робити, знову таки ризикуючи своїм життям. І знову тепер вже нацисти побоялися його вбити, міркуючи так само, як і польська влада. Замість страти – сумнозвісний концтабір Заксенгаузен, де він був до 27 листопада 1944 р. Нацисти сподівалися, що відпустивши Бандеру, зможуть використати його в своїх цілях, але прогнозовано прорахувалися.
Отже, для членів і прихильників ОУН і воїнів УПА, визвольного руху в цілому в часи Другої світової війни та повоєнний час він став наочним прикладом-зразком: лідер не боїться страждань і смерті за Україну, готовий на всі найстрашніші випробування.
ПИТАННЯ: Але ж його після війни такі вбили…
СЕРГІЙ БУТКО: Навіть після Другої світової війни в еміграції у Західній Європі він був для СРСР надзвичайно небезпечним ворогом. 6 лютого 1946 р. представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні Микола Бажан вимагав від лідерів Заходу видати С. Бандеру як «запеклого злочинця супроти людства». Проте, такі спроби захопити відомого українського патріота виявилися марними, як і потуги довести під час Нюрнберзького судового процесу, що ОУН і УПА були на боці нацистської Німеччини, здійснювали злочини. Документи показали протилежне.
Саме після цього керівництво СРСР на чолі з Микитою Хрущовим віддало наказ його вбити. Комуністичну імперію не дарма називали терористичною державою. 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені співробітник радянських спецслужб Богдан Сташинський вбив Степана Бандеру, а довести що це вбивство німецькій поліції не вдалося.
Проте, така вже харизма цього українського патріота, що навіть після своєї смерті він наніс надзвичайно важкій удар по СРСР. Так сталося (випадковість якась закономірна…), що Сташинський, якого за здійснення акцій державного терору нагородили орденом Бойового Червоного Прапора, через певні особисті обставини втік на Захід, де розкаявся у своїх злочинах. 19 жовтня 1962 р. суд у ФРН засудив його до 8 років тюрми (!) за вбивства членів ОУН Льва Ребета та Степана Бандери.
У судовому вироку Сташинського було кваліфіковано як помічника (!) виконавців вбивств, а державу СРСР – виконавцем злочинів. Безпрецедентна ситуація! Державу названо вбивцею-терористом! До речі, Російська Федерація на чолі В. Путіним продовжує цю практику державного тероризму і так само ганьбляться на весь світ. Спадкоємці…
І останнє. У 1955 р. в еміграції Бандеру на засіданні Великого Збору було обрано Головою Проводу Закордонних Частин ОУН. Він замість подяки заявив соратникам: «Я приймаю Ваш вирок смерті». Степан Андрійович досконально знав і розумів смертоносні правила політичної боротьби з СРСР, ілюзії у нього були відсутні. До 1955 р. радянські спецслужби здійснили П’ЯТЬ невдалих замахів на нього.
Отже, життя і смерть Степана Бандери є прикладом справжнього служіння своєму народу.
Записав Олександр МАЙШЕВ, член Національної спілки журналістів України
Теґі:
