У неділю, 22 січня, Україна традиційно відзначить День Соборності. Це свято нагадує про проголошення Злуки (об’єднання) Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки у січні 1919-го року. Й одночасно, це свято – нагадування про єдність. Єдність, яка особливо потрібна країні під час україно-російської війни.

За 71 рік після об’єднання ЗУНР та УНР, у 1990-му році у, на той час, ще радянській Україні, пройшла акція «Ланцюг єднання» або «Живий ланцюг» – ті, хто вірив у Незалежну Україну, вишукалися живою вервечкою від Івано-Франківська та Львова до Києва. Брали участь у цьому історичному ланцюзі й чернігівці. З однією з тих, хто 33 роки тому публічно відстоював Незалежність України – чернігівською письменницею Ларисою Куровською ми поговорили напередодні цього свята.

«Благословив» Левко
Здається, це була неділя, 21 січня 1990-го року. Ми поїхали групою у пару десятків людей. Левко Григорович Лук’яненко (радянський дисидент, екс-народний депутат України на честь якого перейменована вулиця Рокосовського у Чернігові, - прим.) був тоді у Києві – ми з ним зустрілися. Й потім, на метро, поїхали на Брест-Литовське шосе (вулиця у Києві, - прим.). Приїхали. Там вже було багато людей, й ми теж «вмонтувалися» у цей ланцюг. І стояли – щасливі, - пригадує Лариса Куровська.
Як каже пані Куровська, день тоді, у січні 1990-го, був морозним, і на цьому морозі активісти простояли близько трьох годин. Але не погода була головним:

-Ясна річ, що ми були окрилені духом Свободи, духом Єднання. Це була перша така велика проукраїнська акція у Києві, в якій я, зокрема, брала участь, - говорить учасниця історичних подій. – Ця акція, безумовно, була незабутньою.

Кров у Кіптях
Більшість чернігівців, які взяли участь у цій акції, входили до «Народного руху України», а «локомотивом» цієї поїздки був тогочасний керівник осередку «Руху» Валерій Сарана. При цьому, тиску з боку міліції, або роботодавців, як розповідає Лариса Куровська, під час «Ланцюга єдності» чернігівські учасники не відчували:

-Людей було дуже багато і влада, певно, не наважувалася ходити з кийками. Ми стояли спокійно. Й праворуч, й ліворуч були абсолютно не знайомі мені люді…

Проблеми у чернігівців почалися пізніше – восени 1990-го року, коли проукраїнські активісти хотіли привезти на святкування дня міста у Чернігів столичний хор «Гомін» (цей хор, заснований у 1969-му році, у 1971-му потрапляв під заборону радянської влади, як «націоналістичний», а після відновлення у 1984-му, зазнавав утисків з боку представників УРСР, - прим.). Тоді проукраїнським діячам знову довелося вставати у ланцюг. Але цього разу вже не обійшлося без крові:
-Тоді ми двома машинами їхали до межи Чернігівської та Київської областей, щоб зустріти хор, який їхав «Ікарусом». Разом з ними ми під’їхали до Кіптів: там вже забарикадувалися комсомольці, комуністи – певно, місцеві керівники їх організували. Коротше, стояло багато ПАЗиків, які заблокували дорогу, щоб хор не проїхав на Чернігів. Ми виходили з автобусу, стояли. Вони (прихильники радянської влади, - прим.) ставали у клин й бігли, намагаючись розбити наші руки – комусь носа зламали…Потім почали розхитувати автобус. Через кілька годин ми вимушені були вертатися на Київ. Дехто з хористів брав з собою дітей, щоб вони подивилися Чернігів... Тож після повернення хтось залишився у Києві, а інші поїхали знову у Чернігів. Пам’ятаю, що приїхали у готель, а наступного дня брали участь у мітингу на Валу, - згадує письменниця. – Тож, на відміну від подій у Кіптях, «Живий ланцюг» у січні 1990-го пройшов дуже мирно.

Від єднання 1990-го до єдності-2023
-«Живий ланцюг» 1990-го рокубув дуже значущою подією, потужним сплеском. Ця подія мала і свій резонанс, і свій вплив, адже це перша подія, яка дала імпульс тому що сталося потім, зокрема, проголошенню у серпні 1991-го року Незалежності України, - каже Лариса Куровська.

Й наразі, у 2023-му році, Україні – країні, яка б’ється з російсько-білоруськими агресорами, потрібне єднання, щоб подолати ворога, який загрожує існуванню не тільки нашої країни, а й українців як нації.

-Я належу до національно-патріотичного табору. Цей табір, фактично, був стрижнем відновлення української держави. Зараз у суспільстві є люді, які не мали ніякого зв’язку до цього руху, або у радянські часи були противниками (Незалежності України, - прим.). Але я вірю, що більшість членів нашого суспільства хочуть нашої перемоги, щоб українська держава встояла. Той табір (колаборанти й так далі), які заважають: зрозуміло, що вони були, є й будуть. Проте мене радує, що є багато грамотної, свідомої, непохитної молоді, які прагнуть будувати справжню, а не бутафорську, українську державу, - зазначає пані Лариса.

Зі святом, шановні читачі. Не забуваємо допомагати ЗСУ наближати нашу спільну перемогу.

Джерело: 0462