"Левко Лук'яненко. Шлях до волі". Уривок з книги Василя Чепурного
Сьогодні гріх не згадати батька нації Левка Лук'яненка. Тому - уривок з моєї книги (яка, сподіваюсь, уже близько до виходу в світ) "Левко Лук'яненко. Шлях до волі".
"На 24 серпня президія скликала сесію Верховної Ради – треба ж було належно зреагувати на провал московського перевороту, а головне – сформулювати позицію щодо нового союзного договору, який нав’язувала Москва. Тим часом Народна Рада, у якій уже зібралися всі, включно з тими хто був злякався (і ці стали найголоснішими!), напрацювала багато революційних проектів – до створення власної української армії включно. І попри бойкот апарату Верховної Ради, який не поспішав розмножити документи опозиції, вони таки лягли на столи депутатів. Гальмував розмноження документів ніхто інший, як керівник секретаріату, багаторічний функціонер комуністичної системи Хоменко.
Левко Лук’яненко був саме тим, хто запропонував Народній Раді винести на голосування Верховної Ради найголовнішу в житті України ухвалу – проголошення незалежності. 23 серпня він звернувся до колег: «Комуністична партія України брала участь у державному заколоті. Заколот провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця змова мовою Кримінального кодексу (стаття 56) зветься зрадою Батьківщини. Ця стаття передбачає кару аж до страти. Комуністи у Верховній Раді розгублені – вони не знають, що з ними буде. Вони дивляться на Москву й думають, чи не почне Єльцин завтра- післязавтра їх усіх стріляти. Вони не знають, у що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів – чи не почнуть кияни виловлювати їх по квартирах і вулицях і бити, як мадяри 1956 року в Будапешті. Ця розгубленість довго тривати не буде. Кожна політична сила відчує своє місце, і співвідношення їх дасть таку- сяку рівновагу. Тепер її немає. Поразка жбурнула комуністів додолу і тим створила унікально сприятливий для нас момент. Він не довго триватиме. Тому пропоную підготувати документ про проголошення України самостійною державою. Якщо ми цього не зробимо тепер, то не знати коли ще його можна буде зробити. Не можна прогавити нагоду, яку історія нам піднесла. Проекти всіх інших рішень – дрібниця порівняно з цим кардинальним питанням нашої національної долі. Буде Україна незалежною – то й ті постанови будуть кращі, не буде Україна самостійною – ті добрі постанови будуть лише пом’якшенням московського колоніального ярма».
Звісно, у тому визначенні – 23 ще було рано, а 25 може бути пізно – виразно відлунювали слова керівника російського перевороту Ульянова (Лєніна), що й не дивно: всі здобувачі вищої освіти в СРСР їх вивчали. Проте дійсно – Лук’яненко був правий: і революційний ентузіазм народу не міг тривати вічно, і система могла опам’ятатися, та й на Москві ситуація мінялася щодень.
Тут же Левко Лук’яненко запропонував і написати проект документу. Павличко навіть вигукнув: «Кому ж і писати, як не Левку!». Хоча, певно, у тому вигуку відчувалася і заздрість письменника, що небезпідставно вважав себе чільним в українській радянській літературі. Левко покликав собі на підмогу буковинця – депутата Верховного Совєта СРСР Леонтія Сандуляка, можливо і не без умислу: щоб східняк і західняк разом писали доленосний для нації документ. Часу в них було лише півтори години. І Левко розсудив: краще написати короткий документ, щоб депутати, ці професійні балакуни, мали менше причин вносити безкінечні правки і тим гальмувати його прийняття. Так на аркушах звичайного шкільного зошита з’явився проект найголовнішого документа держави – Акту проголошення незалежності України. Прийде час і так, як в США, оригінал цього документа буде зберігатися під броньованим склом і з потужною сигналізацією – бо він є паспортом незалежної України.
24 серпня під Верховною Радою було гамірно: тисячі киян і приїжджих зібралися тут вимагати рішучості від свого парламенту. Було чимало дебелих загорілих дядьків, які погрожували комуністів відправити у Дніпро годувати раків і ми тепер, за спогадами, знаємо, що багато депутатів – комуністів реально цього боялися. Приїхали зі своїх райкомів-обкомів, де були пузатими царьками і правили безроздільно, а тут отакі погрози – переляк був фізично відчутним. Тим паче, що вони розуміли: такі радикали, як Василь Червоній чи Степан Хмара, цілком можуть відчинити двері Верховної Ради розбурханому натовпу і тоді ніяка міліція не врятує.
Але виникла внутрішня серед демократів загроза блокування Акту про незалежність: харківський депутат Володимир Гриньов категорично вимагав приймання його тільки в пакеті із забороною комуністичної партії. Бо інакше, мовляв, це буде окрема від Москви, але комуністична тоталітарна Україна. Цю логіку підтримували інші депутати – комуністи, як Володимир Філенко, Леопольд Табурянський та Ігор Юхновський, до яких додалася і пасіонарна Лариса Скорик. Але – Бог має почуття гумору – антикомуніст Лук’яненко роз’яснював їм, що без голосів комуністів проголосувати незалежність не вдасться. Тож спершу треба незалежність, а тоді вже вирішувати щодо заборони компартії. Підтримав його на сесії і комуніст- міліцейський генерал Олександр Бандурка: «Росія нам не указ! … Спершу незалежність, а тоді проведемо департизацію…».
Було би справедливо, щоб з трибуни сесії зачитав проект Акту саме Лук’яненко, проте його випередив вертлявий у слові Володимир Яворівський. Левку було таки образливо. Проте згодом виявилося, що вискочка Яворівський діяв узгоджено з Кравчуком – той, як досвідчений комуністичний партократ, розумів, що особа антикомуніста, вчорашнього зека може відштовхнути від голосування «за» деяких комуністів і таємно доручив вийти на трибуну саме Яворівському.
Мабуть, серце завмерло не тільки в Лук’яненка, коли рівно о 18 годині табло Верховної Ради показало 346 голосів «за». Україна незалежна!
Парламент працював ще три години, доки поприймали всі необхідні натоді документи. На Софійському майдані пройшов велелюдний мітинг за участі Голови Верховної Ради Кравчука і тут уже Лук’яненко читав народові Акт проголошення незалежності.
А про свій день народження Левко просто забув. Коли ж пізно ввечері, майже опівночі, появився вдома, зі здивуванням завважив святково накритий стіл і почув слова дружини: «Я все чула – вітаю. А ти що – сам?». Через кілька хвилин у хату ввійшли соратники про УРП, які не забули про іменинника. Так очевидно спланував Пан Бог, щоб саме в день народження страдалець за Україну отримав найголовніший подарунок: її Незалежність. Кажу ж: Бог направду має почуття гумору! "
Василь Чепурний
"На 24 серпня президія скликала сесію Верховної Ради – треба ж було належно зреагувати на провал московського перевороту, а головне – сформулювати позицію щодо нового союзного договору, який нав’язувала Москва. Тим часом Народна Рада, у якій уже зібралися всі, включно з тими хто був злякався (і ці стали найголоснішими!), напрацювала багато революційних проектів – до створення власної української армії включно. І попри бойкот апарату Верховної Ради, який не поспішав розмножити документи опозиції, вони таки лягли на столи депутатів. Гальмував розмноження документів ніхто інший, як керівник секретаріату, багаторічний функціонер комуністичної системи Хоменко.
Левко Лук’яненко був саме тим, хто запропонував Народній Раді винести на голосування Верховної Ради найголовнішу в житті України ухвалу – проголошення незалежності. 23 серпня він звернувся до колег: «Комуністична партія України брала участь у державному заколоті. Заколот провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця змова мовою Кримінального кодексу (стаття 56) зветься зрадою Батьківщини. Ця стаття передбачає кару аж до страти. Комуністи у Верховній Раді розгублені – вони не знають, що з ними буде. Вони дивляться на Москву й думають, чи не почне Єльцин завтра- післязавтра їх усіх стріляти. Вони не знають, у що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів – чи не почнуть кияни виловлювати їх по квартирах і вулицях і бити, як мадяри 1956 року в Будапешті. Ця розгубленість довго тривати не буде. Кожна політична сила відчує своє місце, і співвідношення їх дасть таку- сяку рівновагу. Тепер її немає. Поразка жбурнула комуністів додолу і тим створила унікально сприятливий для нас момент. Він не довго триватиме. Тому пропоную підготувати документ про проголошення України самостійною державою. Якщо ми цього не зробимо тепер, то не знати коли ще його можна буде зробити. Не можна прогавити нагоду, яку історія нам піднесла. Проекти всіх інших рішень – дрібниця порівняно з цим кардинальним питанням нашої національної долі. Буде Україна незалежною – то й ті постанови будуть кращі, не буде Україна самостійною – ті добрі постанови будуть лише пом’якшенням московського колоніального ярма».
Звісно, у тому визначенні – 23 ще було рано, а 25 може бути пізно – виразно відлунювали слова керівника російського перевороту Ульянова (Лєніна), що й не дивно: всі здобувачі вищої освіти в СРСР їх вивчали. Проте дійсно – Лук’яненко був правий: і революційний ентузіазм народу не міг тривати вічно, і система могла опам’ятатися, та й на Москві ситуація мінялася щодень.
Тут же Левко Лук’яненко запропонував і написати проект документу. Павличко навіть вигукнув: «Кому ж і писати, як не Левку!». Хоча, певно, у тому вигуку відчувалася і заздрість письменника, що небезпідставно вважав себе чільним в українській радянській літературі. Левко покликав собі на підмогу буковинця – депутата Верховного Совєта СРСР Леонтія Сандуляка, можливо і не без умислу: щоб східняк і західняк разом писали доленосний для нації документ. Часу в них було лише півтори години. І Левко розсудив: краще написати короткий документ, щоб депутати, ці професійні балакуни, мали менше причин вносити безкінечні правки і тим гальмувати його прийняття. Так на аркушах звичайного шкільного зошита з’явився проект найголовнішого документа держави – Акту проголошення незалежності України. Прийде час і так, як в США, оригінал цього документа буде зберігатися під броньованим склом і з потужною сигналізацією – бо він є паспортом незалежної України.
24 серпня під Верховною Радою було гамірно: тисячі киян і приїжджих зібралися тут вимагати рішучості від свого парламенту. Було чимало дебелих загорілих дядьків, які погрожували комуністів відправити у Дніпро годувати раків і ми тепер, за спогадами, знаємо, що багато депутатів – комуністів реально цього боялися. Приїхали зі своїх райкомів-обкомів, де були пузатими царьками і правили безроздільно, а тут отакі погрози – переляк був фізично відчутним. Тим паче, що вони розуміли: такі радикали, як Василь Червоній чи Степан Хмара, цілком можуть відчинити двері Верховної Ради розбурханому натовпу і тоді ніяка міліція не врятує.
Але виникла внутрішня серед демократів загроза блокування Акту про незалежність: харківський депутат Володимир Гриньов категорично вимагав приймання його тільки в пакеті із забороною комуністичної партії. Бо інакше, мовляв, це буде окрема від Москви, але комуністична тоталітарна Україна. Цю логіку підтримували інші депутати – комуністи, як Володимир Філенко, Леопольд Табурянський та Ігор Юхновський, до яких додалася і пасіонарна Лариса Скорик. Але – Бог має почуття гумору – антикомуніст Лук’яненко роз’яснював їм, що без голосів комуністів проголосувати незалежність не вдасться. Тож спершу треба незалежність, а тоді вже вирішувати щодо заборони компартії. Підтримав його на сесії і комуніст- міліцейський генерал Олександр Бандурка: «Росія нам не указ! … Спершу незалежність, а тоді проведемо департизацію…».
Було би справедливо, щоб з трибуни сесії зачитав проект Акту саме Лук’яненко, проте його випередив вертлявий у слові Володимир Яворівський. Левку було таки образливо. Проте згодом виявилося, що вискочка Яворівський діяв узгоджено з Кравчуком – той, як досвідчений комуністичний партократ, розумів, що особа антикомуніста, вчорашнього зека може відштовхнути від голосування «за» деяких комуністів і таємно доручив вийти на трибуну саме Яворівському.
Мабуть, серце завмерло не тільки в Лук’яненка, коли рівно о 18 годині табло Верховної Ради показало 346 голосів «за». Україна незалежна!
Парламент працював ще три години, доки поприймали всі необхідні натоді документи. На Софійському майдані пройшов велелюдний мітинг за участі Голови Верховної Ради Кравчука і тут уже Лук’яненко читав народові Акт проголошення незалежності.
А про свій день народження Левко просто забув. Коли ж пізно ввечері, майже опівночі, появився вдома, зі здивуванням завважив святково накритий стіл і почув слова дружини: «Я все чула – вітаю. А ти що – сам?». Через кілька хвилин у хату ввійшли соратники про УРП, які не забули про іменинника. Так очевидно спланував Пан Бог, щоб саме в день народження страдалець за Україну отримав найголовніший подарунок: її Незалежність. Кажу ж: Бог направду має почуття гумору! "
Василь Чепурний
Теґі:
