У середині ХІХ століття керівництво Російської імперії прагнуло продовжити експансію в сусідні країни. Серед її найближчих планів було встановлення покровительства над християнами Османської імперії (Туреччини) та контролю над протокою Босфор.

Туреччина відмовилася виконувати забаганки Росії, тоді у липні 1853 року російські солдати окупували її території вздовж Дунаю. У жовтні Стамбул оголосив Петербургу війну, але в битві під Синопом турецький флот був вщент розгромлений. Агресія Росії викликала протидію Англії та Франції. Навесні 1854 року англо-французька ескадра увійшла у Чорне море. Російський імператор мав шанс відступити на висхідні позиції, але спробував воювати проти коаліції.

У вересні союзники висадилися в Криму. Спроба зупинити їх на річці Альмі закінчилася поразкою росіян. Союзні війська взяли в облогу Севастополь. За наказом російського командування Чорноморський Флот був затоплений, щоб перекрити шлях європейським кораблям до внутрішньої бухти Севастополя. Паралельно ескадри союзників наносили удари по портах Російської імперії як на Чорному морі, так і на Півночі і Далекому Сході.

Бойові дії розгорталися також на Кавказі. У вересні 1855-го ключову точку оборони Севастополя — Малахов курган — штурмом взяли французи, і росіяни залишили місто. У лютому 1856 року був укладений мир, за яким Росії було заборонено тримати на Чорному морі військовий флот.

У цій війні, відомій під назвою Кримська або Східна, українці воювали переважно у складі російської армії — за чужі імперські інтереси. Поразка Росії у війні була запрограмована її технологічною відсталістю. У Петербурзі просто не сподівалися, що передові держави світу встануть на захист слабкої жертви агресії. Кримський півострів виявився Ахіллесовою п’ятою Росії у спробі позмагатись із Заходом. Міф про «героїчну оборону» Севастополя, який в дійсності взяли штурмом, створили, щоб применшити гіркоту поразки, яка спіткала Росію у війні із розвиненим світом.

Сергій Громенко, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті