10 міфів про УПА. Як було насправді? — спільний інформаційний проект Нового Времени, Українського інституту національної пам’яті, Центру досліджень визвольного руху та Видавництва КСД, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії.

Українська самостійна соборна держава — такою була мета боротьби українських повстанців, закріплена також і програмними документами, однак про те, що її громадянами можуть бути лише етнічні українці, не йшлося.

Українські підпільники проводили активну інформаційну роботу, спрямовану на представників різних етнічних груп, з метою долучити їх до спільної антинацистської чи антирадянської боротьби, а в лавах УПА були, крім українців, і представники інших національностей.


МІФ 8. УПА БОРОЛАСЯ ЗА МОНОЕТНІЧНУ ДЕРЖАВУ
Цитата-міф: Природно, щодо різних національностей проводилася різна політика, однак у підсумку Україна мала стати державою україно-націоналістів, моноетнічною державою, і досягти цього можна було тільки шляхом великої крові, дуже сильних репресій проти представників національних меншин.

Олександр Дюков, “Политика ОУН-УПА по отношению к национальным меньшинствам” // Попытки реабилитации ОУН-УПА — преступление против победы, 13 жовтня 2008 року

СУТЬ МІФУ
Вояки Української повстанської армії організовували масові винищення неукраїнського населення, реалізовуючи свою політичну програму, яка передбачала створення моноетнічної держави, позбавленої національних меншин.

ФАКТИ СТИСЛО
Українська самостійна соборна держава — такою була мета боротьби українських повстанців, закріплена також і програмними документами. Про те, що її громадянами могли бути лише етнічні українці, мови не було. Більше того, українські підпільники проводили активну інформаційну роботу, спрямовану на представників різних етнічних груп, з метою долучити їх до спільної антинацистської чи антирадянської боротьби. В лавах УПА боролися не лише українці, але й представники інших національностей.

ФАКТИ ДОКЛАДНІШЕ
Українська повстанська армія створена в кінці 1942 року. Головними її організаторами стали керівники Організації українських націоналістів, а саме її бандерівського крила, тому програмні положення ОУН(б) лягли в основу політичної стратегії УПА.

Революційний провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою виник у лютому 1940 р. Вже у грудні він опублікував першу публічну заяву організації — "Маніфест" до українців та інших народів СРСР про спільну боротьбу за утворення національних держав. Головною метою у ньому проголошувалася боротьба проти радянського окупаційного режиму: "Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини".

Ця боротьба мала принести всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі на свій розсуд. Її цілями також проголошували гідність і свободу людини, свободу совісті, віросповідань та переконань.

Жодних закликів чи то вимог до винищення будь-яких національних меншин маніфест не містив. Навпаки, він завершувався закликом до спільної боротьби усіх поневолених народів для розвалу радянської імперії. Ключове гасло боротьби українських повстанців наступного десятиліття — "Свобода народам! Свобода людині!" — сформульовано вперше саме в "Маніфесті" від грудня 1940 року.

У квітні 1941 р. у Кракові відбувся Другий великий збір бандерівського крила ОУН. Постанова цього збору стала програмою боротьби за незалежність України в умовах війни.

Як і у грудневому маніфесті, ряд положень наголошували на необхідності боротьби за самостійну Українську державу, за "свободу всіх народів, поневолених Москвою, та їхнє право на своє державне життя".

З національних меншин окремо у постанові згадувалися лише поляки та євреї. Зазначалося, що ОУН веде боротьбу лише проти тих польських угрупувань, метою яких є відновлення польської окупації українських земель.

Щодо євреїв висувалося популярне ще з міжвоєнного періоду звинувачення у масовій підтримці ними комуністичного режиму. Але, поруч із цим, єврейські погроми націоналісти оцінювали як спробу відвернути увагу від головної мети — здобуття Української держави та від головного ворога — Москви. Тому боротьба з євреями мала вестися лише у тих межах, у яких вони виступали опорою комуністичного режиму. Жодних закликів до знищення усіх поляків, євреїв чи інших національних меншин саме за їхню етнічну приналежність постанова не містила.

Окремі положення постанов Другого великого збору конкретизували та розширили у складених у травні 1941 р. інструкціях, реалізація яких мала сприяти захопленню українськими націоналістами влади після відступу радянських військ під тиском німецької армії.

Ці вказівки так само не містили тези про знищення усіх представників національних меншин. У них проголошувалося гасло "Україна для українців", але воно означало, що влада в Україні повинна належати українцям, а не народам-окупантам, з якими варто боротися, доки вони не припинять окупацію українських земель.

Йшлося про можливу ліквідацію небажаних польських, російських або єврейських діячів. Представників цих етнічних груп зараховували до підозрілих, оскільки вважали опорою колишніх окупаційних режимів — польського чи радянського.

Але вказівки про можливу ліквідацію стосувалися не цілих етнічних груп, а конкретних активістів, які співпрацювали з ворогом або вели боротьбу проти ОУН та Української держави.

Іншим представникам національних меншин гарантувалися такі самі права, як і етнічним українцям.

Схожі тези стосовно етнічних груп сформульовано в рішеннях Другої конфренції ОУН в 1942 році. Тут теж виокремлено поляків та євреїв. Щодо перших наголошувалося на потребі "злагіднення польсько-українських відносин", а щодо євреїв — на недоцільності брати участь у антиєврейських акціях, оскільки це відволікає увагу від головного ворога. З усіма іншими національними меншинами пропонувалося започаткувати дружні відносини та співпрацю на ґрунті спільного фронту поневолених народів.

У лютому 1943 р. Третя конференція ОУН вкотре повторила ідею створення спільного фронту поневолених народів для спільної боротьби проти держав-окупантів.

Постанови Третього надзвичайного великого збору ОУН у серпні 1943 р. остаточно затвердили тезу про "повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й змісту національну культуру" та "рівність усіх громадян України незалежно від їх національності в державних та громадських правах та обов’язках".

Жодних винятків для "підозрілих" етнічних груп цей текст не містить. Саме ці рішення стали основою політичної програми УПА, відображеної в документі "За що бореться Українська Повстанська Армія".

УПА складалася переважно з українців, які становили більшість на теренах, охоплених повстанською боротьбою, але у її лавах також перебували і представники інших національностей.

Наприклад, єврей Лейба-Іцик Добровський був співробітником політичного відділу Штабу УПА на Волині. Він став автором листівок-звернень УПА до народів Кавказу та Середньої Азії із закликом вступати до УПА. У документах та спогадах знаходимо імена інших євреїв, які перебували в УПА як лікарі. Це Шая Варм, який протягом 1943—1944 рр. урятував життя багатьом повстанцям, Самуель Нойман, Арон Козловський, Абрагам Штерцер та інші. У складі одного з повстанських загонів певний час воював єврейський юнак Мандик Хасман.

В УПА у 1943—1944 рр. існували також так звані національні відділи — узбецькі, грузинські, азербайджанські та інші. Донесення радянських партизанів відзначають, що значна частина вояків УПА станом на початок 1944 р. не була українцями за національністю. Документи фіксують також непоодинокі випадки співпраці з українським підпіллям євреїв, поляків, чехів та представників інших національних меншин.

Отже, головна мета боротьби УПА полягала у здобутті незалежної Української держави у межах етнічних українських земель. Повстанці формулювали своє ставлення до представників національних меншин виключно через призму ставлення конкретних людей або структур (а не національностей як спільноти) до боротьби УПА та до самої Української держави.


Володимир В’ЯТРОВИЧ, Український інститут національної пам’яті