«Коли поети пишуть про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюють та шлють на небезпеку інших, то як можуть самі цього не робити?» – відповідала поетеса Олена Теліга тим, які її відраджували їхати до окупованого нацистами Києва.
Вирушила туди влітку 1941-го. Встигла випустити чотири номери літературного часопису «Літаври». 8 лютого 1942-го Олену Телігу заарештувало ґестапо. Її розстріляли в Бабиному Яру 21 лютого 1942-го. Разом із чоловіком Михайлом Телігою й кількома соратниками-мельниківцями.

«ЩОБ БОГ ЗІСЛАВ МЕНІ НАЙБІЛЬШИЙ ДАР: ГАРЯЧУ СМЕРТЬ, НЕ ЗИМНЕ УМИРАННЯ»
Важливим моментом на фатальному шляху Олени Теліги до омріяного Києва було рішення «стати українкою». Вона народилася під Москвою, зростала й формувалася у російському середовищі. Її діяльність як члена ОУН, приїзд в окуповану нацистами Україну, перебування у застінках гестапо і, навіть, сама смерть від нацистської кулі були наслідками того зламу, віднайденням життєвого кредо.

Після нападу нацистської Німеччини на СРСР, Олег Ольжич (Кандиба) керував підготовкою похідних груп ОУН (м) на Наддніпрянську Україні. До Києва, про який так мріяла, вирушає й Олена Теліга. 14 липня 1941 р. вона разом із письменником, членом ОУН Уласом Самчуком від’їздить із Кракова, в якому на той момент мешкала. Спочатку вони потрапили до Львова. У столиці ж Олена Теліга опинилася вже на початку жовтня. Улас Самчук продовжив свою діяльність в окупованій Україні на рідних теренах – у м. Рівному.

Олена Теліга потрапила в Київ, де вже розпочав роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників. Мельниківці, до яких належала й Теліга, у 1941 р. перебували в Києві легально. Вони ще не розпізнали справжніх намірів нацистів, так само як і нацисти достеменно не знали про плани мельниківців.

Після того, як оунівці слідом за німцями увійшли до Києва, вони перенесли сюди й редакцію газети «Українське слово». Видавати її розпочали у Житомирі. Головним редактором «Українського слова» був Іван Рогач. Олена Теліга очолила редколегію літературного додатку до цієї газети під назвою «Літаври». Вона віддано занурилася в роботу, ретельно відбирала матеріал для свого дітища. Пронімецькі публікації не потрапляли до видання. Та «Літаври» вмовкли, так і не зазвучавши на повен голос…

12 грудня німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку. Олена Теліга ще залишалася на свободі. На початку 1942 р. розпочалася друга хвиля арештів у Києві. На наполягання друзів, які просили її залишити небезпечне місто, Теліга відповіла, що вона більше не поїде з Києва. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників, але вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди. Вона відповідала за них. Вона не зрадила себе… У лютому 1942 р. нацисти розстріляли мужню жінку разом із її чоловіком Михайлом Телігою у Бабиному Яру.

Олена Теліга боліла душею за українську націю та стала месницею, озброєною твердим словом супроти небезпечного ворога. Якби час не вимагав ролі месниці, вона, скоріше за все, стояла б біля витоків розбудови держави. Проте та непроста, для українців і світу в цілому, епоха вимагала месництва…

Українська поетеса, силу слова якої порівнюють із поезією Лесі Українки, за життя не мала виданої власної збірки. Рукописи творів поетки загинули разом із нею, десь за моторошними стінами нацистського гестапо у лютому 1942 р. Копії ж збереглися в учасників підпілля, а згодом вони перевезли її поезію на еміграцію. Там і побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі» (1946).

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

«Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до сповнення обов’язку, сам його вміє сповнити».
Олег ЖДАНОВИЧ (ШТУЛЬ). Література й революція.

«Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізовувати всі свої засади до кінця».
Олег ЖДАНОВИЧ (ШТУЛЬ). На поклик Києва.

«Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну…».
Юрій БОЙКО. Олена Теліга як публіцистка і поетка.

«З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».
«Як людина, що переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передиратися через дротяну загороду, або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя».
«Поява її, що ввірвалася у наш «сірий натовп» межидіб’я з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є пророчистий знак, що невидимими, таємними шляхами, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується наново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України».
Дмитро ДОНЦОВ. Поетка вогненних меж.

«Той святий вогонь ентузіазму, запалу, любові до свого краю, який палав колись у грудях Жанни д’Арк, й примусив її взяти до рук меча, провадити військо до бою, той вогонь охоплював щораз більше душу й серце Олени Теліги, родив її поетичні твори, її діла революціонерки».
Олесь БАБІЙ. Олена Теліга.

«До тих, хто непримушено взяли на себе терновий вінок свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписала українська нація і її духовна творчість, належить Олена Теліга і її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули в Києві від рук німецького Гестапо».
Олег ЖДАНОВИЧ (Штуль). Література й революція.

БІОГРАФІЯ
1906 р., 21 липня – народилася Олена Теліга (у дівоцтві – Шовгенева) в Іллінському під Москвою.
1911 р. – родина переїздить до Петербурга.
1918 р. – сім’я Шовгеневих замешкала в Києві. Батько, Іван Опанасович, став професором Київського політехнічного університету. Олена навчалася в жіночій гімназії.
1922 р., липень – Олена разом із матір’ю та братом виїздить до Чехії та оселяється у місті Падєбради. Олена вступає на історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту.
1926, 1 серпня – Олена Шовгенева виходить заміж за українського емігранта з Кубані – Михайла Телігу.
1929 р, осінь – Олена та Михайло Теліга переїжджають на проживання до Варшави.
1939 р., грудень – Теліги перебираються до Кракова. Олена зустрілася зі своїм знайомим із Кракова – відомим поетом, археологом, членом Проводу ОУН прихильників Андрія Мельника, Олегом Ольжичем. Олена Теліга також вступає в ОУН, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.
1941 р., липень – Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України. У жовтні 1941 р. вона потрапила до Києва.
1942 р., 21 лютого – Олена Теліга разом із чоловіком Михайлом Телігою та соратниками розстріляна у Бабиному Яру.

Вікторія Яременко, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті