Із такою назвою вчора вийшла стаття в польській "Газеті Виборчій".
Оглядач Томаш Бєлєцькі упевнений, що Польща мала би долучитися до військової операції західної коаліції в Лівії. Головний аргумент: Варшава таким чином продемонструвала б свою силу і здатність боротися за справедливість. «Справа в тім, що сильна дипломатія, яка не має або виключає використання зброї (і цьому дивувався Сталін), є прерогативою Ватикану. В інших випадках це неможливо», - резюмує автор. Іншими словами: якщо керівник держави відважився на вбивство своїх громадян лише тому, що вони прагнуть вільнішого життя, то дипломатичні ноти тут не можуть бути помічником.
У світових мас-медіа зараз багато розмірковувань на тему: а чи мала право міжнародна коаліція на задіяння сили проти суверенної Лівії; а чи розуміють західні уряди, що після повалення режиму Каддафі в країні неминуче встановиться анархія; а чи не переслідують учасники коаліції якихось меркантильних цілей – приміром, поклавши своє око на лівійські енергозапаси?
Найменше хотів би видатися людиною, яка вірить у абсолютну безкорисливість акторів на міжнародній арені, але лівійська ситуація належить до тих, коли можна пробачити навіть певний меркантилізм. Так, Ніколя Саркозі, можливо, хоче у такий спосіб відвернути увагу від скандалів, у яких розкривається співпраця його однопартійців з єгипетським, туніським та лівійським режимами. Так, можливо, на Заході усвідомлюють важливість енергоресурсів Лівії. Іще можна знайти масу підставних і безпідставних, справедливих і конспірологічних мотивів активності міжнародної коаліції. Проте при цьому не слід забувати про причини нинішньої операції – на руках Каддафі кров тисяч лівійців. Можна було б мовчазно і далі спостерігати… Вигадувати нові санкції… Закликати до порозуміння… Може, Каддафі і прислухався б. В іншому житті.
США, Британія і Франція – і я їм не заздрю – взяли на себе величезну, але необхідну відповідальність. По-перше, вони дають урок – нехай і запізнілий – лідерам, які можуть відкрити вогонь проти своїх громадян лише через те, що ті хочуть змінити своє життя. По-друге, вони доводять, що ООН – це не говорильня, від якої жодного толку.
Звісно, найлегше, що можна робити – критикувати, прогнозувати, що їхні зусилля все одно зазнають фіаско. Чим зараз займаються всі, кому не лінь. І на рівні експертних коментарів. І на рівні позицій політиків. Частково подібні оцінки поділяю: Захід розпочав операцію, наслідки якої ніхто не може передбачити. Шанси на її успіх мінімальні. Умиротворення Каддафі не вирішить основної проблеми – захисту прав лівійців. Відхід Каддафі загрожує встановленням анархії. Мусульманський світ ще більш вороже ставитиметься до європейців і американців. Але є і інша сторона медалі. Відповідальність завжди пов’язана з викликами і ризиками. І добре, що існують країни, які готові цю відповідальність на себе брати. Подумайте: чи не лунало б на адресу французів-британців-американців більше обвинувачень, якби вони далі мовчки спостерігали за кровопролиттям в Лівії? Чи не можна було б це інтерпретувати фактично як співучасть у злочині?
Так, звісно, суверенітет країни потрібно поважати. Але чи не потребує це базове правило міжнародного права перегляду? Можливо, легше це буде зрозуміти на побутовому прикладі. Чоловік постійно б’є свою дружину; зацькована бідолаха боїться звернутися до правоохоронних органів, бо потім їй дістанеться ще більше; не хоче розлучатися, бо залежна від чоловікової зарплатні. Чи повинні в такій ситуації втрутитися сусіди і допомогти жінці? Можливо, навіть застосувавши силу проти ката-чоловіка? Чи потрібно в такому випадку поважати право на приватне життя? Чи варто радити жінці розлучитися з чоловіком, адже потім вона залишиться без засобів на існування? Втрутитися - значить, взяти відповідальність. Промовчати - виявити бадужість.
В історії є чимало прикладів, коли чинилися злочини проти тисяч, мільйонів на очах у всього світу. І ніхто не втручався. Зі страху. Через меркантильні міркування. Через байдужість. Чи, може, через повагу до міжнародного права. Причини завжди знайдуться. Так було у випадку з боснійською Сребреницею в 1995 році, коли було знищено понад вісім тисяч мусульман віком від 13 до 77 років. Лише через сім років стало відомо, що цій різні можна було запобігти, якби втрутилися голландські миротворці. Але вони цього не зробили. Після того як світ дізнався правду уряд Нідерландів змушений був піти у відставку.
Є і більш близькі нам приклади. 1933 рік. Голодомор. Мільйони загублених життів. На очах у всього світу. Ніхто не втрутився. Навіть навпаки – 16 листопада 1933 року Сполучені Штати встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом.
Найбільш чутливим питанням у цій ситуації є лише одне – а судді хто: хто має бути вершителем диктаторських доль, хто має визначати рівень диктаторства того чи іншого правителя? На владі США моральна і історична відповідальність за 1933 рік – чи мають право вони сьогодні вказувати світу, хто і як має поводитися? У 2003 році США розпочали війну проти Іраку, свідомо чи несвідомо обґрунтувавши її необхідність наявністю в Саддама Хусейна зброї масового знищення – чи не повторять вони такого ж маніпулювання знову?
Можу лише повторити: в святість міжнародних гравців не вірю. Кожній країні можна виставити політичний, історичний рахунок. Проте є суттєва різниця. Недосконалі Штати все-таки прагнуть жити в демократичних умовах – нехай і не в ідеальних. До цієї країни намагаються емігрувати мільйонів громадян інших країн. Це ж само стосуються і Франції. Це ж можна сказати і про Британію. І про Італію. І Канаду. І про Іспанію. І Бельгію. І якось не доводилося чути, що Лівія, Єгипет чи Туніс були мрією для чийогось переїзду. Так склалося, що до несвятих Саркозі, Обами, Камерона у мене менше запитань, аніж до таких само несвятих Мубарака, Бен Алі чи Каддафі.

Сергій Солодкий.
Джерело: http://blogs.korrespondent.net