1923, 9 лютого – в Лук’янівській в’язниці Києва засуджені до розстрілу повстанські отамани та козаки Холодного Яру, Чорного лісу, інші українські діячі Визвольного руху підняли повстання.

Повстанці заволоділи револьвером охоронця, проникли з камери в коридор, захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. У ході чотиригодинного бою загинули 38 осіб, серед яких Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроботковський, Денис Гупало, Сергій Захаров, Кость Здобудь-Воля, Іван Гайовий-Грисюк, січові стрільці Микола Опока, Михайло Турок та інші.

Юрій Горлі-Горський (Городянин-Лісовський) у романі «Холодний Яр» наводить свідчення Фіми Салганіка про події у в’язниці:

«Одного ранку дозорець відчинив двері й подав бак із окропом до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь прийняв бак і раптом вилив окріп дозорцеві на голову. Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили і – на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом – вниз. На сходах скрутили ще одного дозорця – і так, що той і не писнув. Вскочили у приміщення варти – захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, встиг ще вистрелити. Варта на подвір’ї повернула кулемет на вихідні двері й, тільки вони до виходу, – відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері навели ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон.

Як вони уявляли собі ту втечу – важко зрозуміти! Посеред міста у білий день, вартова сотня, касарні близько, чекісти, міліція... А от ризикнули – не мали, правда, що й губити. Наспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов. Ті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу, слухаємо, що діється.

Відмикають всі камери: «Виходь, хто хоче, – тюрпод підпалюєм!» Та хто ж на певну смерть із камери вийде?! Лежимо далі. Двері відчинені – видно, що в коридорі робиться.

Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим – дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь.

Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав – посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала.

Майже чотири години серед Києва точився бій. По одному переставали стріляти холодноярці. Один, похмурий такий, що стріляв найуважніше, обернувся.

– Чого перестали?

– Один набій залишився... – відповідають звідусіль.

Зняв рушницю з підвіконня.

– Чорт! А про товаришів – забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...

– Я для себе залишив, – одізвався один із тих, що розмовляли, і показав рушничний набій.

Похмурий відійшов від вікна і став у кутку.

– Ну, хто хоче від своєї, не чекістської – підходь...

Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим.

– Прощай, Андрію...

– Прощай, друже! Куди хочеш?

– В чоло...

Вистрелив у чоло.

Підходить другий.

– Прощай! Куди бажаєш?

– У серце...

Вистрелив у серце.

Вистріляв усі набої з рушниці й револьвера.

А залишилося ще декілька повстанців, що не мали зброї.

– Ну, а ви, хлопці, вибачте... Погарячкували – не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти... Ну, отамани, – усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, – ставайте. Хай хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?

– Револьвер і одна...

– Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.

– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!

Шістнадцять тіл впало на підлогу. Ті, що залишилися, забрали повстанські рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх – кинулися їм назустріч. Порозбивали кольбами кільком голови, та червоні, знаючи, що набоїв повстанці вже не мають, не стріляли. Пов’язали їх живими. Сильно побили, ввечері забрали до льоху.

Оповідав потім дозорець, що сам комендант Київської ҐПУ Ріхтер повідрубував їм голови сокирою. Вночі вивезли всіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі, чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ҐПУ закопує...».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Отаман Іван Гайовий-Грисюк. Фото: dniprograd.org.