«Russia is a riddle, wrapped in a mystery, inside an enigma» («Росія – головоломка, загорнута в таємницю, занурену в загадку») – це один із найбільш відомих афоризмів лауреата Нобелівської премії з літератури Вінстона Черчілля. Це слова з його радіовиступу в жовтні 1939 року, навіяні, мабуть, подіями тієї епохи – сталінським пактом з Гітлером і розділом Польщі. Фраза має продовження, яке цитується набагато рідше. Не в змозі розгадати російську головоломку, автор зі здивуванняям запитує: «Вut perhaps there is a key. That key is Russian national interest» («Але, можливо, до неї є ключ. І цей ключ – національний інтерес Росії»).
Великий англієць помилявся у своєму припущенні. Ніякого «російського національного інтересу» в сталінському плані Другої світової війни не було. План цей призвів до загибелі десятків мільйонів росіян – трагедії, від наслідків якої Росія так і не оговталася. Ключ до розуміння російської зовнішньої політики дійсно існує. Вона майже завжди в історії Росії визначалася не національними інтересами, а особистими інтересами диктатора, що стояв на чолі країни.
У 1939 році зовнішня політика СРСР була справою винятково однієї людини – І.В. Сталіна. У 2014 році справою іншої людини – В.В. Путіна. Ключ до розуміння зовнішньої політики Росії сьогодні як і в 1939-му – ментальність цієї людини, система його життєвих пріоритетів, цілі, які він перед собою ставить. Фундаментальним пріоритетом діяльності В.В. Путіна на сучасному етапі є довічне утримання ним особистої влади. Занадто наочні були уроки її втрати колегою Путіна Х. Мубараком і особливо колегою М. Каддафі. Благородній меті утримання влади цілком підпорядкована і закордонна політика Росії, яка проводиться Путіним.
Черговий цикл своєї перманентної «гібридної війни» з Україною Путін почав не 20 лютого, як це вибито на пам'ятних медалях героїв підкорення Криму, а ще в середині минулого року – тиском, шантажем, підкупом змушуючи Україну відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Путін розумів, що імплементація цієї угоди призвела б насамперед до зміни правил гри в самій Україні. Українське «так» Європі на 90% означає «ні» пострадянській моделі кримінального капіталізму. Успіх України, що обрала європейську модель розвитку, – Кощеєва смерть путінізму, цієї убогої філософії нижчих чинів КДБ, очманілих від кришування меблевих магазинів і розпилювання нафтових компаній.
Український приклад став би занадто заразливим для російського суспільства і зробив би падіння путінського режиму невідворотним у найближчій історичній перспективі. Тому Україна, на думку Путіна, має або назавжди залишитися в системі пострадянського паханату, або піддатися розчленуванню. Анексія Криму стала першим кроком у виконанні цього вироку. Кримська промова 18 березня замислювалася Путіним як пропагандистська презентація urbi et orbi приєднання Криму в максимально вигідному для Кремля світлі. Несподівано, як мені здається, і для самого оратора, ця промова стала чимось значно більшим, вона вирішила для Путіна особистісну проблему не менше, а навіть більш важливу, ніж придушення української революції.
Будь-хто, навіть найбільш жорстокий авторитарний режим, не може спиратися тільки на насильство. Такому режиму обов’язково потрібний якийсь системотворний міф, що обнадіює на певний час значну частину населення. І ось на наших очах народжується новий духопідйомний осяйний міф про Володимира Таврійського, збирача земель руських. До 18 березня контроль над Києвом був метою, анексія Криму – одним з інструментів її досягнення. Після 18 березня збирання російських земель, «криміналізація» всього простору колишнього Радянського Союзу або навіть колишньої Російської імперії стає, за задумом кремлівських міфотворців, містичною надметою і вищим сенсом існування посталого, нарешті, з колін російського етносу, який отримав гідну національну ідею. А заодно і легітимізацією довічного правління Путіна в одежах Месії «русского мира».
Судячи з телевізійної істерії та опитувань громадської думки, наше арійське плем'я, яке володіє унікальним генетичним кодом, спустилося з Карпатських гір і поширилося на півсвіту до форту Росс в Каліфорнії, проковтне цей духопідйомний дискурс із не меншим захопленням, ніж свого часу мобілізуючий лозунг «мочити в сортирі». Це романтичне перезавантаження системотворчого міфу гарне для правителя ще й тим, що автоматично має на увазі наявність зовнішніх ворогів і націонал-зрадників, а значить, легко і назавжди пояснить і майбутню обвальну деградацію економіки і необхідність суворої зачистки незгодних. Власне, ніякого іншого порядку денного, який об’єднує кремлівську владу, він сформулювати вже не в змозі.
Однак, як я попереджав ще півроку тому, одночасно Путін стає заручником нового героїчного міфу, який підкорив серця вразливих росіян. У пропагандистській експлуатації цього міфу чаїться серйозна небезпека, логіка його вимагає динаміки, картини всесвіту «русского мира», котрий безперервно розширюється. Статика і будь-який натяк на відступ перед зовнішнім ворогом смертельні, породжують навіть серед найгарячіших прихильників страшну підозру: «Цар несправжній!» Тепер до самого свого останнього дня при владі він приречений бути Володимиром Справжнім, лестити і потурати своєму арійському племені.

Проект «Велика Новоросія» зіщулився до окремих районів Донбасу
Труднощі стали наростати несподівано швидко. У своєму засліпленні кримським тріумфом Путін упустив три важливі обставини. По-перше, недооцінив ступінь опору нової української нації колоніальній для неї ідеї «русского мира». Ще в березневій промові він пообіцяв розпаленілому арійському племені «Новоросію» – вісім областей, незаконно переданих Україні більшовиками, Бог їм суддя. Але з'ясувалося, що в шести з восьми зарахованих до «Новоросії» регіонах не знайшлося навіть досить недоумкуватих бабульок для організації регулярних масовок із хоругвами і путінськими іконами. У двох областях в декількох містах вдалося закріпитися озброєною до зубів різношерстою компанією полковників ФСБ і ГРУ, десятників МММ, фашистів РНЕ, кримінальників, кадирівців, ряджених казаків, схиблених ветеранів 35-річної афгансько-кавказької війни. Для того, щоб їх з України не вибили, необхідна постійна присутність там регулярної російської армії з танками, БТРами, установками «Град» і навіть ЗРК «Бук», які іноді стріляють по малайзійських лайнерах. Проект «Велика Новоросія» зіщулився до окремих районів Донецької та Луганської областей.
По-друге, несподіванкою для Кремля стали відносно жорсткі санкції США і Євросоюзу, вельми чутливі для і без того стагнуючої російської сировинної економіки. Перша реакція Заходу була досить стриманою: на анексію Криму готові були б закрити очі, якби Москвою не були одночасно заявлені проект «Новоросія» і тим більше мегаконцепція «русского мира». Навіть найскромніша спроба її реалізації могла б поставити під питання територіальну цілісність принаймні двох держав-членів НАТО. Це про Україну Обама і Расмуссен негайно оголосили: ця країна не є членом НАТО і тому військове втручання США та Північноатлантичного альянсу абсолютно виключається. Про Латвію і Естонію так вже не скажеш.
Думка про можливе військове зіткненні з ядерною супердержавою, на чолі якої до того ж перебуває людина, що живе в іншій реальності, є кошмаром для лідерів країн НАТО. Вони не хочуть випробовувати долю і саме тому готові використовувати тут і тепер всі економічні та політичні засоби для того, щоб небезпечна для самої Росії і для оточуючих її країн химера «русского мира» зазнала поразки в Донбасі і про неї благополучно забули назавжди.
По-третє, економічні проблеми, які вже виникли в результаті санкцій і ще загрожують виникнути, різко загострили суперечності між двома угрупованнями у вищому ешелоні путінського режиму – глобо-клептократами і націонал-клептократами. Зав'язані всім своїм «бізнесом» і стилем споживання на Захід глобо-клептократи несуть величезні фінансові втрати і відчувають наростаючі життєві незручності. Націонал-клептократи, готові патріотично красти в Росії і марнувати життя на курортах Криму та Арабських Еміратів, навпаки, бачать в тому, що відбувається, історичний шанс остаточно потіснити своїх конкурентів, олігархів єльцинського посліду, біля керма влади. Як багато років тому рекомендував наш євразійський мислитель Дугін: «Розумніше дати можливість розчленувати накрадені імперії атлантистів багатьом російським патріотам (новим «економічним опричникам»), розділивши їх на невеликі опричні паї (постолігархічні ваучери), щоб не було проблем з тим, де ховати надлишки».
Скавучання бульдогів, що зчепилися під кремлівським килимом, доносяться у формі «аналітичних» статей та інтерв'ю призначених ними балакаючих голів. Почитайте, наприклад, професора Караганова, який нещадно викриває в маніфесті «Уникнути Афганістану-2» антимодерністські неконкурентоспроможні сили, які намагаються під прапором патріотизму відтіснити більш освічені й ефективні верстви бюрократії та буржуазії. Або, для різноманітності, – полковника Гіркіна-Стрєлкова, який гнівно таврує гієн-зрадників, котрі здали в Мінську «Новоросію», які проникли у вищі ешелони влади і навіть називають себе друзями президента. Як колись Керенський між більшовиками і Корніловим, а потім Горбачов між Єльциним і ГКЧП, Путін стає все сильніше затиснутим між двома однаково незадоволеними його політикою групами впливу на самій вершині влади: між жадібними олігархами і довбанутими імперцями, між шостою колоною і шостою палатою. І ті й інші за інерцією ще вірнопідданськи апелюють до президента як до верховного арбітра, але терпіння їхнє вичерпується, а руки зрадницьки тягнуться до шарфиків і табакерок.

Андрій Піонтковський – російський політичний експерт
Джерело: Радіо Свобода